І вже потім рушить з базару.
Чим ближче підходив Олександр Михайлович до базарної площі, тим густіше ставало довкола люду і тим більше він хвилювався. Боявся, що всі оці люди стануть йому на заваді, накинуться, виб’ють зброю із рук. Тому й вирішив не йти до самого базару. Химочка повертатиметься тільки цією вулицею, він його побачить ще здалеку і встигне приготуватись.
Підійшов до телеграфного стовпа, удав, що читає густо наклеєні на ньому оголошення. Їх здирали майже щоденно, і так само вперто появлялися інші. Ввіткнув перед собою ціпок, як на дуелі. Міцно, до болю в руці, стиснув обріз...
Він! Сіра смушкова шапка появилася в кінці вулиці, попливла понад головами людей. Серце гупнуло глухо й тривожно. А потім застукотіло, наче заведене. Стало важко дихати, гаряча хвиля вдарила в очі. Шапка все ближче й ближче. Висока широкоплеча постать, сіра шинеля, два великі кошелі, білі фетрові валянки, обшиті жовтою шкірою...
Серце вже не стукотить. Гупа рівно і сильно, а очі стають сухі та блискучі. Олександр Михайлович примружує повіки, лишаються тільки вузенькі, як леза ножів, щілини.
Уже добре бачить Химочку. Бачить його завжди насуплені брови, обвислий ніс, важке підборіддя. Бачить жилаві руки (Химочка ніколи не носив рукавиць), порослі густою вовчою шерстю. І важкі, до верху наповнені, кошелі.
Намітив загублену кимось картоплину, що лежала за десяток кроків. І коли Химочка дійшов до тієї картоплини і наступив на неї, Олександр Михайлович висмикнув з-під поли обріз, звів курки... Той сухий металевий звук привернув увагу Химочки. Він побачив Костюка і зрозумів, що той збирається зараз зробити...
Химочка так різко крутонувся, що аж кошелі злетіли вгору. Ввібравши голову в плечі, прудко побіг в бік базару, і кошелі летіли за ним. Довга шинеля черпала полами сніг, з-під валянок вилітало ошмаття снігу. Й Олександр Михайлович, крикнувши: «Стій!» — спустив обидва курки.
Химочка падав повільно і довго. Час немов зупинився, застиг, а жіночий пронизливий вереск, що вибухнув разом із пострілами, все лящав і лящав. Лящав так нестерпно, що Олександр Михайлович оглянувся і побачив міліціонера.
Олександр Михайлович ступив йому назустріч, простягнув непотрібний тепер уже обріз. І міліціонер, подумавши, що той цілиться в нього, вистрілив раз, вдруге, утретє...
Останнє, що побачив, помираючи, Олександр Михайлович, було високе крижане небо і примерзле до нього сонце, яке швидко згасало.
Химочку ховали урочисто і пишно: з вінками, з духовим оркестром, в центрі кладовища, недалеко од входу. Олександра ж Михайловича повезли прямо із моргу в сяк-так збитій труні та й зарили над яром, аж у кінці кладовища.
Дзвони
Третю ніч мені сниться Максим. Сниться таким безжурно-веселим, яким ніколи не був у житті. Товсті, добрі губи складені в усміх, усміхом сяє все його довговиде лице.
Йде назустріч, розставляє для обіймів руки. Розставляє так широко, наче разом зі мною збирається обхопити всю землю:
— Здоров, друзяко!
А перед цим він мені подзвонив. З такої далекої відстані, що сонячне світло меркне, поки туди долетить. А голос же його лунав так, наче він був у сусідній кімнаті.
— Як там Дінулька?
— Максиме! — закричав я щосили в рурку. Й одразу ж заплакав. — Ти мене чуєш, Максиме?
В рурці несамовито тріщало, в рурці завивало, рипіло, досі гаряча, як жар, вона починала дихати холодом — вся на світі пітьма гускла в тій рурці.
— Максиме!.. Максиме!.. — кричу у відчаї, а Максим уже зник у космічнім безмежжі, і годі його догукатись...
І я прокидаюсь нарешті — весь у сльозах.
Скільки минуло з тих пір, як ми його поховали?
Зима, сірий день, побляклі сніги. Чорні дерева, вишикувані в журній своїй варті. Омиті печальними мелодіями, що день у день хлюпають у них, вони, здається, закам’яніли навіки і навіть улітку стоятимуть безлисті, оголені. І наша похоронна процесія, що сумною ниткою тягнеться за домовиною: сніг по коліна, не ступиш ні вправо, ні вліво. Попереду, з дочкою й невісткою, Діна. Одягнені в чорне, вони схожі на трьох сестер-черниць, які уже не чекають од цього світу нічого, крім печалі й сліз. Ідуть, спотикаючись, ідуть, застиглі, без плачу, без ридань, і довкола розсіяне сіреньке світло меркне над ними.
Далі тупцюємо ми, його друзі. Найближчі його друзі, бо в Максима в друзях ходило чи не все наше місто. Але найближчими, нерозлучними друзями були тільки ми: три «собацюри», «свині» і «пси».
Василь іде попереду, він завжди ходив тільки попереду, з його вуст завжди зривалася фраза: «Ось я вас поведу...» Він і зараз нас веде за собою, затисши під пахвою керівну шапку з заморських якихось смушків, а його сива чуприна, кучерява й густа, зливається кольором із снігом. Василь іде з таким виглядом, наче й оцей похорон влаштовано заради нього.
За ним слід у слід ступає Петро, і в смоляній чуприні його не знайти жодної сивої волосини. Дивовижний феномен: людині за шістдесят, а чуб як у двадцятилітнього — стирчить щіткою, мов намагнічений. Ми довго мали підозру, що він фарбується. Одного разу, літ десять тому, спробували одмити йому волосся. Були на рибалці, як завжди, вчотирьох, і за традиційною юшкою Василь, примруживши око, лінькувато сказав: «Фарбується». Петро одразу ж скипів: «Докажи!» Василь непоквапом звівся (він усе робив тільки непоквапом), пішов до човна. Повернувся, несучи в одній руці каністру, а в другій — ганчірку: «Ану нахиляйся!» І Петро, сердито поблискуючи чорними жаринами очей, нагнув свою голову.
Ми лазили рачки, ми вили од сміху, дивлячись, як Василь шмарує Петрову голову. Величезною ганчіркою, щедро поливаючи її бензином. Ганчірка лишилась такою ж чистою, як і була, а Петрова чуприна стала іще чорнішою. І хоч Василь, який ніколи не зізнавався в поразці, заявив, що це він, мабуть, фарбу дістав таку закордонну — і бензин не бере, ми відтоді повірили, що Петро таки не фарбується.
Мені й зараз здається, що від Петрової чуприни тхне бензином...
Ловлю себе на думці, що негоже зараз, у сумні ці хвилини, згадувати про такі речі. Я ж щиро тужу за Максимом, мені й досі не віриться, що він не йде поруч із нами, а лежить, застиглий, в отому жахливому ящикові, що його називають труною, що за півгодини Максима опустять до ями. В одвічну пітьму й непорушність. І ніщо, — чуєте, ніщо! — не існуватиме більше для нього. Навіть ми, його друзі. Навіть Дінулька і діти.
Але що маю робити, коли зараз зима і лиса голова моя мерзне нещадно? Не смію надіти шапку, несу її під пахвою, як Василь, і не можу щохвилини про неї не згадувати.
Я захворію, обов’язково захворію. Наперед уже знаю. Шкіра на моїй голові уже, мабуть, посиніла, бо холодний обруч болісно стягує череп, а зашпори заходять, здається, в мозок. Але я і не подумаю одягти шапку, бо що мої оці зашпори і хвороба, яка напевно чекає мене, поруч з Максимовою смертю!
Коли б хто навмисне міняв декорації, він би краще не вигадав.
Такий же сірий, безрадісний день, і ті ж побляклі сніги. Сіреньке світло довкола, що гасить усі обриси: дерева стоять мов у тумані, і всі стрічні люди наче виринають із туману. Непривітно, холодно, сиро. І над усією застояною сирістю, над людьми, понад деревами, будинками, машинами луна сумне бемкання. Хтось б’є в той самий дзвін, що на дзвіниці Володимирського собору, з такою безнадією, такою приреченістю, наче ховає весь світ.
«Бем!.. Бем!..» — лине над головами.
І мені здається, що ми заново ховаємо Максима. Бачу знову труну і застигле обличчя Максимове, бачу так виразно, наче час одкрутився на два роки назад і я знову стою на кладовищі. Відчуваю навіть, як мерзне голова, хоч я цього разу в шапці, а не простоволосий.
А дзвін бемкає й бемкає, дзвін наздоганяє мене навіть тут, серед парку, і я не знаю, куди від нього подітися.
Навіть удома, коли повернувся з прогулянки (яка там прогулянка, краще б і не виходив!), навіть у квартирі з щільно зачиненими вікнами продовжує лунати цей дзвін. Він лунає в мене всередині, там наче хтось розгойдує чорного дзвона і б’є, б’є безугавно.