Весь день ходжу як пропащий. Налаяв зопалу сина, посварився з дружиною, все мене дратувало, не знаходив собі місця. Вже підвечір одягнувся і вийшов знову надвір, в аптеку, по ліки. Замовлені ще вчора звечора. Не мені — для моєї дружини, яка на мене й не гляне.
Довкола залягли сутінки, під ногами чавкотів брудний сніг. Люди квапилися додому: в тепло, під затишне світло. А біля гастроному, де продавалася горілка, товклося кілька п’яничок. Вони виділялися серед перехожих пожованим, запущеним виглядом, отим невидимим брудом, що його не відмити жодним миючим засобом. Кожен немов щойно вибрався з металевого контейнера, що в нього зносять сміття, і, навіть не обтрусившись як слід, прибіг сюди, боячись запізнитися. Вони вже давно, мабуть, тут стоять, байдужі до всього на світі, навіть один до одного, окрім дверей, що ведуть у відділ спиртного. Оживали тільки тоді, як одчинялися ті двері, підсвідомо подавшись уперед, — так голодні собаки годинами стоять під дверима їдальні, чекаючи, поки хтось винесе кістку.
Але навіть серед них, що давно уже втратили подобу людську, навіть серед них виділялася постать, найближча до дверей.
Скільки років було цьому чоловікові: тридцять, сорок, п’ятдесят — важко зараз сказати. Опухле синюшне обличчя, брудна щетина якогось невиразного кольору: ні руда, ні чорна, ні сива, скоріше — сіра. Подерте кашне на худій шиї, і страшенно пом’ятий піджак замість пальта, підперезаний новим-новісіньким брезентовим паском, що їх носять пожежники. Де дістав чоловік отой пасок і чому його досі не пропив, було, мабуть, найбільшою його таємницею. Такі ж пом’яті штани, обтріпані знизу, і зношені, без шнурків, черевики, що їх без жалю викидають на смітник. Чоловік весь час тремтів, його запалені очі неспокійно обмацували кожного, хто проходив мимо, він наче надіявся, що ось-ось хтось помітить його і зупиниться, але люди намагались якомога швидше його оминути, обходячи так, як обходять калюжі, в які можна, підсковзнувшись, упасти.
Я теж став його подалі обходити, та не встиг обійти, як з-за рогу будинку, назустріч мені, вискочив ще один. Я спершу помітив, що він абсолютно роздягнений, у домашніх капцях і білій сорочці, так наче зараз було літо, а не зима. А потім, коли він підбіг ближче, роздивився обличчя його. Зовсім молоде, з скляними, якимись божевільними очима. Молодик пробіг мимо, штовхнувши мене й не помітивши навіть: вся його увага була зосереджена на дверях горілчаного відділу. А слідом за ним гналася простоволоса, теж лише в кофті, жінка. Гналася й гукала щосили:
— Вернися!.. Вернися!..
Спершу подумав, що то дружина. Тільки ні: сиве волосся і в болісних зморшках обличчя.
— Вернися!!!
Наздогнала перед дверима, вхопила за руку. Він виривався, а вона тягла його щосили назад.
П’янички, всі, як один, повернулися в їхній бік, очі в них зблиснули надією. А той, що тремтів, раптом підбіг, простягнув жінці руку:
— З Новим роком вас!
Вона з ненавистю відштовхнула простягнену руку, знову вчепилася в молодика:
— Пішли додому!.. Ходім!..
І стільки сили було в її руках, що молодик крок за кроком став відступати назад. Здавалося, вона його відриває від чогось липкого і темного.
— Не ходи!.. Не ходи!..
Їй уже вдалося дотягнути його майже до рогу будинку, ще кілька кроків — і вони зникли б, як раптом широко відчинилися двері горілчаного відділу, і молодик, весь здригнувшись, щосили рвонувся назад. Вирвався, вдарив її по руках, вскочив у відчинені двері.
Жінка вже й не пробувала його зупинити: заридала, припавши до цегляної стіни. Від того плачу, того стогону здригнувся, здається, й будинок, тільки не люди, які намагалися пошвидше проскочити мимо. П’янички ж, всі, як один, потяглися до дверей, із яких ось-ось мав вийти молодик...
Я не витримав, подався геть, щоб не бачити жінку, не чути її плачу. Все в мені переверталося од жалю, але що я міг зробити, чим її втішити? Скільки отаких людських трагедій відбувається щоденно в нашому місті, і ми безсилі їх пригасити.
А плач, розпачливий отой плач, переслідував мене до самої аптеки.
Взяв ліки, повернувся додому іншою вулицею: мені здавалося, що та жінка й досі ридає під гастрономом.
Вдома розповів про все це за вечерею.
— І ніхто не підійшов, не допоміг його зупинити?
— Ніхто. Всі проходили мимо. Пошвидше, наче боялися, що вона їх покличе...
— І ти теж стояв і спокійно дивився?
— А що він один міг зробити? — заступилась одразу ж матуся. — Ти хотіла, щоб забрали в міліцію?
Я, ображений, підвівся, вийшов із кухні.
Найбільше образився за оте слово — «спокійно». «Спокійно дивився!» В мене й досі в грудях пече від того плачу, а вона: «спокійно»!
Аж задихнувся від несправедливого докору.
Так, дивився, бо не міг не дивитись, але що я міг зробити?
Я один супроти отого напівбожевільного? Накинувся б із кулаками, такого ніщо не зупинить, і все справді скінчилося б міліцією. І невідомо ще, що сказала б ота жінка, коли б її запитали, хто винен. Бо вона мати, насамперед мати, яка завжди захищає свого сина.
«То ти хотіла, щоб я попав до міліції? Щоб острамився на весь Київ?»
Майже ненавидів дружину.
«Любов? — думав похмуро. — Яка там любов! Тільки чужого можна було отак запитати!»
А водночас підсвідомо, незалежно від мене, ворушилось інше. Якась наче провина перед отією жінкою. Міг би хоча б збігати в міліцію, якщо сам не насмілився...
«Ну й збігав би, ну й що б їм сказав? Ідіть заберіть у матері сина? Чи одберіть у нього горілку? Чи розженіть отой гурт п’яничок, який з вечора у вечір збирається під гастрономом? Міліція що, не має очей, не бачить сама, що там робиться? Та й чи має право їх затримувати, поки вони ще тверезі? Тож хто б мене там послухав?»
Ліг спати окремо, на вузенькій канапі. Ця канапа багато що могла б розповісти. Про безсонні ночі, невтішні думки. Рятівний острівець у сімейному морі.
Не спалося. Все думав про жінку, лунав її плач. Бачив її схилену голову, і такою гнітючою розпукою віяло від її постаті, таким горем невтішним, що оце зірвався б і побіг, коли б міг їй чимось зарадити.
Ось вона перестає врешті плакати... Ось вона йде додому... Заходить у порожню квартиру, що віє пусткою, і, не вмикаючи світла, безсило сідає на стілець. В неї більш не лишилось нікого, в неї був лише син, єдина втіха, єдина надія, єдине світле віконце в житті...
Але що я можу зробити для неї? Свого найкращого друга не зміг зберегти. А тут чужа, випадкова людина. В мене наче щось болісно клацає, і я думаю вже про Максима.
Про Максима, Діну й Острів.
За нами йдуть жінки й чоловіки з вінками. Вінків набралося стільки, що ледь вмістилися в автобусі, всю дорогу до кладовища густо пахло хвоєю — цим неодмінним запахом смерті, а чорні й червоні стрічки проголошували останню данину покійникові. Максим лежав мов іще довший, ніж був, він наче впирався ногами в край домовини, а його набрякле обличчя було таке незнайомо-відчуджене, що я з трудом упізнавав свого найкращого друга.
Мені весь час здавалося, що ми веземо не Максима.
Сумна мелодія б’є нам у спину, штовхає вперед. Кінчаються пам’ятники, кінчаються свіжі могили, хлопці, що несуть домовину, завертають до ями, обережно опускають небіжчика на свіжий горбик землі. Голосно, наче прокинувшись, схлипує Діна, дочка й невістка одразу ж припадають до неї, зять щось тихо до них говорить, мабуть, втішає, Максимів же син, Вадим, весь час оглядається сердито й зацьковано, і обличчя його мокре від сліз.
А я дивлюся не на них, навіть не на Максима: недалеко від нас, глушачи музику, діловито гуде «Беларусь». Ланцюжок свіжих ям простягнувся від нас аж до трактора, огорнений сизим димом, він запопадливо копає чергову. Кладовище в наш індустріалізований вік відмовилось од ручної невдячної праці, перейшло на потік, покійників тут швидше не ховають, а садять, наче картоплю, в оці наперед заготовлені ями, й щось блюзнірсько-знущальне в безперервнім тім гуркоті, підніманні-опусканні ковша екскаватора. Музики, наче збентежившись, перестають грати, гуркіт уже безборонно нависає над нами. Я розгнівано думаю, що можна ж зробити це вночі, а не вдень, шукаю очима розпорядника похорону, жінку в потворній шапці з кокардою, схожою на міліцейську, наче вона кожного покійника спершу має заарештувати, затримати до з’ясування особи, а тоді вже дати дозвіл на похорон... Жінки, звичайно ж, немає, натомість є Василь, він уже непоквапом іде в бік трактора, а Петро, схилившись до мене, шепоче обурено: