— Як вони ще підйомний кран сюди не підігнали! Опускати покійників...
— Підженуть, не турбуйся, — відповідаю, не дивлячись на Петра: вся увага моя зосереджена на Василеві.
Він повільно підходить до трактора, відчиняє дверцята кабіни, щось, певно, говорить. Трактор гуде, як і гув, тільки ківш завмирає над ямою. Потім Василь лізе рукою в кишеню, дістає гаманець, подає щось до кабіни.
Трактор, востаннє чмихнувши, вмовк. Василь так же непоквапом вертає назад.
Музиканти, наче отямившись, підносять труби до своїх замерзлих губів, похоронна мелодія знов терзає серце, а барабан болісно гупає в груди.
— Антоне, я тебе прошу...
— Та кажу ж, що не будем!
— Якщо ти йому друг...
— Діно, от тобі слово: в рот не візьмемо!
— Гляди ж, у мене на тебе вся надія...
— З тобою Діна говорила? — поцікавився Василь уже на Острові.
— А з тобою?
— Говорила. Вона й Петра обробляла. Ти бачив, як вона весь наш човен обнюхувала?
Бідна Діна! Привела Максима під конвоєм, а перед цим сама пакувала йому рюкзак, щоб він не поклав туди пляшку. Обнишпорила всі закутки в нашому човні, вдаючи, що її просто цікавить, як ми на ньому влаштувалися (шлях же неблизький, поки дочахкаємо, тиждень мине), навіть до мотора заглянула, не помітила лише десятилітрової каністри, що стояла на самому виду. Вірніше, помітила, навіть кілька разів переставила, але каністра мала такий невинний вигляд, що найдосвідченіший алкаш нею навряд чи й зацікавився б. Вся в мастилі, ще й пробка обв’язана брудною ганчіркою, каністра вже самим видом своїм збуджувала думки про пальне для мотора, а ніяк не для людини.
— Ви б її хоч витерли, — не витримала під кінець чепуруха Діна. — Подай-но ганчірку! — це до Максима.
Витирала каністру, а в Максима було таке невинне обличчя, хоч малюй з нього ікону.
І коли наш човен нарешті рушив і Дінина постать зникла за вербами, на нас усіх напав сміх. Ми реготали до сліз, до гикавки, а потім Максим, вигупуючи на каністрі, виконав свою улюблену пісеньку:
Про цю каністру Максим подбав ще весною, коли Діна поставила умову: «Відпущу з вами Максима, коли ви поклянетеся, що там не будете пити».
Минулого року, коли ми відкрили цей Острів, Максим не зміг з нами поїхати: приймав у вступників екзамени. І потім усю осінь, і зиму, й весну, слухаючи наші захоплені розповіді, клявся-божився, що цього разу обов’язково поїде, що б там не сталося. Тож ще весною замовив знайомому слюсареві десятилітрову каністру. З нержавійки. Під спирт. Він же й дістав через якогось заочника десять літрів медичного спирту й залив прямо в човні, щоб не бачила Дінулька. А потім вимазав каністру в мастило.
Шість діб добиралися до Острова: спершу Дніпром, а потім Прип’яттю. Київського моря тоді ще не було й у помині. Дніпро широко й вільно ніс свої води в мальовничих берегах, ми пливли майже весь день, пристаючи до берега на ночівлю, щоб устигнути й риби наловити, і юшку зварити. Рибу ловили в основному Василь і Максим, вони щодня чаклували з підкормкою і принадою, лаштуючи численні снасті свої ще задовго до того, як ми ставали на ночівлю, вони наперед знали, де яка риба клюватиме, тільки ловили ту рибу по-різному. Якщо Василь мотався понад берегом, вишукуючи найздобутливіше місце, забирався часом за кілька кілометрів і повертався зовсім уже поночі, то Максим не ступав від човна жодного зайвого кроку: вже як де сяде, то й підйомним краном його з місця не зрушить! Сидітиме на одному й тому ж місці до самої темряви, хай і не буде жодного кльову.
Ми ж із Петром робили всю чорну роботу: збирали хмиз, готували багаття, чистили картоплю, а потім і рибу, варили юшку, розставляли посуд. В кожного була миска, ложка, виделка й кухоль. Кухоль не стільки для чаю, як для отієї рідини, що була в каністрі.
— Так що? — питав щоразу Максим. — Об по сто?
І йшов до човна: цю справу він не довірив би нікому. Зносив каністру на берег обережно й ніжно, як дитину. Наливав у чарку-мірку, пильнуючи, щоб на землю не пролилося й краплі, а потім уже розливав до кухлів.
— За Дінульку! — піднімали ми свої кухлі. — За Дінульку! — дружно цокалися металевими посудинами.
Випивали свої «об по сто» (в перекладі на звичайну горілку), і нас не мучила совість за обіцянку, дану Діні ще в Києві.
Бо ми тоді вже знали, що її не дотримаємо...
Та й що врешті-решт може статися з Максимом? Не алкаш же він, що впивається без упину й міри: п’є, як і всі, може, трохи частіше од усіх, може, не ляже, поки не прийме «вовнутрь», але ж іще ніхто не бачив, щоб він валявся на вулиці. Ніхто не чув, щоб од нього тхнуло на лекціях.
Раз, правда, попався, коли придбав «Москвича» і закінчив курси автолюбителів. То був чи не перший самостійний виїзд Максимів уже без інструктора. Піт лився з нього в три ручаї, він намертво вчепився в кермо і відривав одну руку лише для того, щоб переключити швидкість, перед кожним світлофором «Москвич» сіпався так, наче на нього нападали конвульсії, а кожного даїшника налякано об’їжджав, притискаючись до бровки й косуючи фарами. Поруч із Максимом сидів, звісно ж, Василь і, хоч він сам жодного разу не тримав керма в руках, не втомлювався керувати неофітом: «Не газуй, не газуй... А тут загальмуй», хоч саме тут можна було й не гальмувати. Максим бив щосили довжелезною ногою по педалі, машина вищала як навіжена, мене й Петра, що сиділи позаду, кидало вперед, а всі перехожі повертали в наш бік голови.
Нарешті ми зупинилися. Біля «гадючника». Це був справжній «гадючник», наспіх обладнаний у паркові, вони виростали в той час, як отруйні гриби, оті «гадючники», і, хоч часом прикривалися цнотливими вивісками: «Чайна» або «Кафе», «Росинка» або «Русалка», чаєм чи кавою там і не пахло, а тим паче — росою...
— Так що? — запитав багатозначно Василь. — Треба «обмити» машину.
Дружно вийшли з авто, посунули до «Росинки». Замовили по сто грамів коньяку і по двісті шампанського — запити. І ще по цукерці.
— Може, Максимові не треба? — засумнівався Петро. — Все ж таки за кермом...
Максим одразу ж ухопив свою чарку, а Василь заспокоїв:
— Нічого від ста грамів не буде!
Випили коньяк, запили шампанським. Жуючи цукерки, потяглися до машини. Максим сідав у свого «Москвича», наче складався.
— Хіба тобі «Москвича»? — сміявся Петро. — Тобі «Ікаруса» треба було купувати.
І справді: Максим сидів у «Москвичі», зігнувшись, як у сірниковій коробці.
— Так що? — запитав багатозначно Василь, коли під’їхали до чергової «Росинки»...
До третьої так і не доїхали: зупинив даїшник. Молоденький сержант, настільки серйозний, що зразу видно було: це його перше чергування. Козирнув, відрекомендувався, зажадав документи. Максим, одвертаючись, щоб не дихнути на нього (набув досвід із Дінулькою), подав права і техпаспорт.
— Громадянине, ви порушили!
Забрав права і талон.
Ми вже гуртом, я і Петро, стали відпрошуватися. Говорили йому, що Максим не пив нічого міцнішого, окрім шампанського, та й то лише сто грамів, що це його перший виїзд на щойно придбаній машині, — невже він зіпсує усім нам свято?
— Він більше не буде! — обіцяв за Максима Петро. — До рота більше не візьме!
Сержант лишався невблаганним:
— П’яний за кермом — злочинець!