— Дивись, — прошепотів знову Максим і, взявши до рук вудлище, підняв над головою поплавок, тихенько повів волосінь у бік однієї з рибин. Мені було видно, як гачок із поплавком поплив-поплив понад дном та й ткнувся легенько в ніс найбільшій рибині. Рибина навіть не поворухнулася. Вона так і стояла з черв’яком перед носом, і на тупій морді її було стільки чисто людської зневаги, що я не витримав і розсміявся:
— Ти б їй ще сто грамів налив. Може, хоч тоді клюватиме.
— Клюватиме, де вона дінеться!
Я постояв ще трохи, дивлячись на сонних рибин, потім єхидно спитав:
— Знову готувати тушонку? — Вчора вони теж повернулися впорожні.
— Зачекай, ще клюватиме!
— То я пішов!
— Іди, — сказав Максим, не відриваючи погляду од поплавків.
Ми, мабуть, їли б таки на сніданок тушонку (ні в Максима, ні в Василя жодного разу не клюнуло), коли б не бакенщик Міколай, знайомий нам ще з минулого літа. «Ми люді дробнєнькіє», — сказав якось він, і справді, чи то грунти понад Прип’яттю, чи бульба, яку вони в основному споживали, чи ще якась незнана причина, тільки навіть Петро здавався велетнем поряд із людом місцевим. Міколай же й зовсім скидався на підлітка. І весь він був наче вимочений у прип’ятських водах, висушений на білоруських вітрах, бо тут народився й виріс, тут постійно і жив, зріднившись з рікою настільки, що розумів кожен шелест на ній, кожен сплеск і знав кожну рибину.
Ми особливо подружилися з ним після одного випадку.
Якось Міколай поскаржився на радикуліт, що допікає, та й дивно було б, коли б його і не мав: адже цілий рік брьохався на річці. Що робота така, а що й заповзятий рибалка. Василь тут же сказав, що радикуліт — це не подарунок, сам з ним намучився, все на світі перепробував, поки дістав рідину у Німеччині: два рази помажеш, де й дінеться! Як і називати, забудеш. Та й, розщедрившись, виніс із намету флакон, повний маслянистої рідини:
— На, нехай жінка помаже.
Подякувавши, Міколай одразу ж від нас і поплив: нетерпеливилось, мабуть, спробувати ліків.
Другого дня він, як обіцяв, не з’явився. Не появився і третього й четвертого дня. Приплуганився аж на шостий день і мав такий вид, наче з нього здерли всю шкіру.
— Ну, як, Міколай, помогло?
— Ой, помогло!
За вечерею він розповів, як лікувався. Роздягнувся, ліг на живіт, а жінка всю рідину до краплі останньої й вилила йому нижче спини. Вилила, ще й по спині розляпала...
Міколай лежав рівно дві секунди, а потім зірвався на ноги. Кулею вилетів із хати (була вже ніч). Помчав, як здичавілий кінь, не шукаючи стежки-дороги. Де бігав, не пам’ятає, тільки вже під ранок опинився над Прип’яттю, скочив спрожогу у воду. Брів проти течії, і вода за ним аж кипіла.
— А жонка моя всю ноч над вядром із вадою прасідєла. Руку дяржала... Ой, лякарство! Ой, лякарство!..
Після того випадку став щодня до нас учащати. Ще не встигнемо й очей продерти, а вже Міколая дзвінкий голос:
— Пьотр, ходь сюда! — Звав найчастіше Петра, може, тому, що Петро був серед нас найнизькоросліший. — Лові! — І кидав з човна пару, а то й більше рибин. Щуку кілограмів на три або соменка метрового. Чи судаків товстоспинних. Іншу рибу, плотву там чи окуня, не вважав і за рибу. «Мусор!» — казав.
Тож би ми їли на сніданок тушонку, якби не приплив Міколай. Він ще вчора нас упізнав, як ми пропливали, але не провідав, щоб не заважати. Сьогодні ж появився як на світ народився: сатинова нова сорочка, штани-галіфе, хромові чоботи.
— А я вас ужо месяц виглядиваю!
Поручкався зі мною й Петром (Максим і Василь на риболовлі) — і до човна.
— Глядіте, што я вам привьоз! — І піднімає більшу від себе рибину.
— Оце так сомище! Де ти такого впіймав?
— А в раце, — кивнув на воду недбало. — Пьотр, дяржи!
Петро бере величезного сома, тягне нагору. А Міколай сідає в човен, вдає, що запускає мотора. Ніколи не напрошувався на обід чи вечерю, хоч йому не стільки цікаво було обідати-вечеряти, скільки посидіти з нами. Послухати, що «вумниє люді» говорять. В уяві Міколая всі мешканці Києва були якщо не міністрами, то вже напевно заступниками або професорами.
— Куди ж ви? — зупиняю його. — Зачекайте, поснідаємо разом!
— Спасібочка, нєкогда, — відмовляється він. — Нада бакени правєріть. Няхай потом.
Ну «потом», то й «потом»! Проводжаю поглядом Міколая, поки він і зник за вигином річки, піднімаюся до Петра. Той уже встиг почистити сома, дістає саме нутрощі.
— Глянь, щука! — дивується Петро. — Та здоровенна! Як він її й ковтнув! — Витягає свіжу-свіжісіньку щуку, мацає надутий живіт. — Ця щось перед смертю ковтнула. — Розрізає живота, і звідти вивалюється окунь. — Оце так! — дивується щиро Петро. — Точнісінько люди. Ковтають одне одного, аж виляски йдуть.
— А ти багатьох проковтнув?
— Я? Що — я? — блимає на мене Петро. — Я б, може, й ковтав, та боюся, що швидше мене проковтнуть. А от мій начальник... Ковтне й не подавиться. Трьох цього року вже з’їв. Боюся, що скоро й до мене черга дійде.
— Нічого, знайдеться хтось і на твого начальника, — втішаю Петра.
— Знайтися то, може, знайдеться, та щоб не було запізно. Щоб не довелося ковтати разом зі мною.
Отак, жартуючи, розбираємо рибину. Відділяємо вусату голову: голова піде на юшку, решту ріжемо на кусні, щоб смажити. Смажити заходжується Петро, в нього це виходить найкраще: дістає дошку, борошно, сіль, пляшку олії. А я заходжуюся коло юшки. Набираю піввідра води, вішаю на багаття, потім чищу картоплю, мию пшоно, шукаю в ящикові спеції.
Згодом дух над нашим табором іде — язика проковтнеш. Булькоче, доварюючись, юшка, голова сома то сплива, то пірнає на дно, і очі в неї вже не чорні, а білі, шкварчать на сковороді шматки сомини, беруться ніжно-рожевою шкіркою.
Упоравшись, накриваємо на стіл.
— Форма номер один! — командує Петро.
Я біжу до намету, скидаю із себе весь одяг, аж до трусів, в’яжу на шию шмат мотуза. Налигач — не налигач, а щось подібне до нього. Петро теж виходить із намету роздягнений, тільки на шиї у нього не мотузок, а ганчірка. Це — наша форма до сніданку, обіду й вечері.
Ще минулого року, ледь приставши до Острова, Василь оголосив:
— Щоб не було самозванців, губернатором буду я!
І того ж вечора урочисто зачитав перший рескрипт:
«Пункт перший: під страхом смертної кари забороняється приводити на Острів дівчат, а тим паче — жінок.
Пункт другий: хто ходитиме по острову в трусах, той стиляга і піжон.
Пункт третій: щоб не втрачати джентльменського виду, до столу обов’язково сідати в краватках».
З реготом ми затвердили всі три пункти і неухильно дотримувались їх протягом перебування на Острові. А оскільки ми з Петром не запаслися краватками, то я змайстрував щось подібне з мотузки, а Петро — з ганчірки. Лише Василь пов’язував щоразу розкішну закордонну краватку.
— Клич тих дармоїдів! — каже Петро.
Йду за Василем і Максимом. Максим як глянув на мене, ледь не звалився у воду:
— Ти що, зовсім той? — показує пальцем на скроню.
— Пункт номер три — парадна форма до сніданку. Забув, як розповідали? Так що шукай краватку.
— Знайду, — каже, пересміявшись, Максим. — Обов’язково знайду. По рибу прийшов?
— А що, упіймав?
— Ось! — із гордістю показує на величенького окуня, що застиг на кукані під самісіньким берегом.
— Жалко, — кажу якомога щиріше. — Не знали, що ти впіймав таку рибину: юшку б варили. А так доведеться давитися тушонкою.
— На обід зварите, — втішає Максим. — Може, Василь що впіймав.
Ідемо до Василя. Біля нього теж плаває прив’язаний окунь. Як змовились!
— Що впіймав? — питає ревниво Василь.