— Окуня, — відповідає Максим. — Отакенного! — і відміряє на своїй довжелезній руці вище ліктя.
Василь не йме віри, хоче піти подивитись, але я протестую: охолоне сніданок.
Підходимо до столу. В Максима й щелепа одвисає від великого дива: на столі — гора смаженої риби, у відрі парує юшка.
— Це що? — питає приголомшено.
— Риба, — відповідаю якомога байдужіше. — Сом.
— Сам бачу, що сом! — вже сердито Максим. — Де взяли?
— Упіймали.
— Хто?
— Он Петро. — І Петро стоїть, опустив скромно очі. — Це, мовляв, нам не первина.
І тут усе свято псує нам Василь. Уже встиг переодягнутись (а вірніше — роздягнутись) у парадну форму і підійшов до нас із яскравою краваткою на шиї.
— Так, маємо рибу, — каже, потираючи руки. — Міколай привіз!
Ми з Петром моргаємо так, що вітер іде, але Василь нас зараз не бачить: уся його голодна увага прикута до риби.
— Який Міколай?
— Бакенщик. Ми ж тобі розповідали про нього, — остаточно «продає» нас Василь.
— Чорти! — лається Максим. — Бісові діти!.. Попросите спирту!
— Одягайся у форму! — наказує Василь.
— Зараз одягнуся... Я вам зараз одягнуся! — Максим іде до палатки, і згодом звідти витикається вічко фотоапарата. — Зараз ви матимете... Вашому начальству на спомин...
Ми як обпечені кидаємося навтікача.
— Ти що? Збожеволів! — кричить до Максима Василь. — Ану перестань клацати!
Снідали вже всі в трусах: Максим пригрозив, що фотографуватиме кожного, хто появиться голий. Він так і вийшов до столу з фотоапаратом на грудях. Виніс і каністру:
— Об по сто?
Ми всі відмовилися. Попереду жаркий день, зварить одразу. Кому цікаво проходити весь день із чавунною головою?
— Тоді з вашого дозволу...
Максим дістає свою мірку, одкриває каністру. Ллє спирт, і в очах його ласкава увага. Він подумки наче аж облизується.
«А може, не треба, Максиме?» — ледь не виривається в мене. Згадую Діну, її слізне прохання не давати Максимові пити. Але як ти йому не даси? Зараз легше вирвати в нього здорового зуба, ніж одібрати уже повну мірку. Та й що я: приїхав сюди з ним щоденно сваритись? Псувати відпочинок? Он і Петро, і Василь вдають, що нічого особливого не сталося. Захотів випити для апетиту, хай собі й п’є на здоров’я. Не вп’ється ж! Тим більше на природі, на повітрі на свіжому.
— Будьмо! — піднімає мірку Максим. — Ваше здоров’я!
— Пий на здоров’я! — мимоволі виривається в мене.
Починаємо прощатись із Максимом. Всі належні промови були виголошені в ритуальному залі, де та сама жінка в жахливій шапці своїй керувала всім дійством. Добре поставленим голосом вона зачитала нам із папки щось подібне до анкети, в якій говорилось про те, коли і де Максим народився, де вчився, де і ким працював, про його нагороди, наче ми цього досі не знали. Зараз вона, мабуть, тим же голосом читає з тієї ж папки вже іншу анкету над іншим покійником, відміряючи йому частку офіційного суму, а ми, звільнені нарешті від працівниці бюрократичного чистилища, просто по-людському підходимо прощатися з Максимом.
Діна, обхопивши труну, майже лягає на неї, припадає до покійника. Її усю тіпає, наче в пропасниці, хоч вона зараз і не плаче. Жодної сльозинки в спитих очах. Син і зять одривають її від Максима, і вона повисає на їхніх руках.
Плачучи, прощаються дочка і невістка. Валя дуже подібна до батька: в неї таке ж довгасте обличчя, чорні, завжди готові до усміху очі. Тепер вони червоні й заплакані.
Прощаються син і зять, прощаються родичі, що приїхали з далекого села, прощаються колеги Максимові, прощаємося ми, його друзі. Мене душать сльози, я щосили їх стримую, боячись заревіти, як дитина, та коли схиляюся до Максима — не витримую: сльози капотять на його скам’яніле обличчя, стікають по мертвих щоках.
Швидко цілую й відходжу, майже нічого за сльозами не бачачи.
Чую жіночий голос:
— Треба покрити, хай це зробить дружина.
Цікавість знову штовхає мене до могили. Ота непоборна цікавість, що навіть у найтрагічніші хвилини не полишає людину. Це ж буде й зі мною, отак же лежатиму і я, і так же схилиться наді мною моя вся в жалобі дружина. І ніжно, дбайливо накриє моє непорушне лице покривалом.
Мене знову починають душити сльози, я вже не знаю, кого більше жалію, себе чи Максима, я вже не можу дивитись, як Діна, накривши, поправляє невидимі складочки, ладна робити це вічно, лиш би не одбирали в неї Максима, і її знову відривають од труни, а Вадим все так же зацьковано і зло позирає довкола. «Що вам усім треба? Що вам тут треба? — говорить весь його вигляд. — Залиште нас тут самих!»
Над труною враз виростають чоловіки з товстими вірьовками й лопатами. «Віко! Подайте віко!» — прокочується натовпом, і червоне віко пропливає над головами.
Потім ми довго стоїмо біля заваленої вінками могили, жінки поправляють стрічки, щоб були видні написи, ця робота їм здається, мабуть, дуже важливою, чоловіки перемовляються стиха, а я врешті маю можливість накрити свою голову. Відчуваю болісну спустошеність, наче з мене вийняли частку мене й закопали разом із труною. Дивлюся безтямно на гору вінків, що покрили могилу, на великий Максимів портрет: Максим співчутливо усміхається з нього, Максим наче запитує: «Чого зажурився, собацюро?» — живий, він не терпів, коли хтось поруч сумував чи журився.
Василь бере мене під руку:
— Ходімо!
— Куди? — запитую його по-дурному.
— Ти що? — дивується Василь. — Пішли поминати Максима.
Він знає і зараз, куди йти, що робити. Все ще тримаючи мене під руку, веде до автобуса. А поруч з нами йде Петро, йде, вже не дивлячись, куди він ступає, і ноги його провалюються по коліна у сніг.
— Отак рано померти! — журиться він. — Йому ж не було ще й шістдесяти! — І на обличчі у нього — болісний подив.
Заходимо в автобус. Тут сидять ті, хто запрошений на поминки. Родичі, майже всі в кожушках і кожухах, колеги Максима по інституту в дублянках і пальтах, хлопці, які несли домовину, Максимові ж, мабуть, студенти, в спортивних куртках та джинсах, знайомі по будинку, що з ними доводилося зустрічатись на іменинах чи святах, що їх так любив відзначати Максим. На переднім сидінні Діна з дочкою і невісткою, а поруч стоїть, наче охороняючи їх, Вадим. Таки же високий, як батько, стоїть, майже впираючись у дах автобуса.
Годилося хоч зараз підійти, висловити своє співчуття, бачив, як підходили до неї там, біля могили, цілуючи руку, але щось мене стримує, підказує: я не знайду, що сказати, а те, що скажу, прозвучить фальшиво, і я ніколи не прощу собі сказаного. Та й хіба є на світі такі слова, щоб висловити ними те, що хотів би сказати?
Автобус урешті рушає, кладовище з Максимом лишається позаду. Тепер воно ввійшло в наше життя, як уходить квартира близької людини. Серед сотень чужих, байдужих нам квартир.
— Отак, — гірко каже Петро, — живемо, живемо...
— Підвів нас Максим, — озивається Василь. — Я думав, що йому й зносу не буде. Ніколи ж на здоров’я не скаржився...
— А ти чув, щоб він на щось скаржився? — питає сердито Петро. — Він ніколи ні на що не скаржився!
Що не скаржився — це точно. «Як діла, Максиме?» — «На большой!» — Ще й палець великий угору. А в останній же час задихатися став. Підіймаємося разом по сходинах: «Постій, куди біжиш?» Стане, відхекається, витирає обличчя. Воно завжди в нього пітніло.
Чи хоч раз я порадив йому сходити до лікаря?
Не пригадую, може, й радив.
Та й що б допоміг йому лікар?
— Пий на здоров’я!
Ми пробули на тім Острові двадцять три дні, і всі двадцять три Максим випивав тричі на день: вранці, в обід, перед вечерею. Перед вечерею вже разом з усіма, хоч мав я підозру, що Максим додає ще й у наметі.
— Що ви там у біса робили? — допитувалася сердито Діна, коли ми повернулися з Острова. — Не просихали, мабуть, од тієї горілки і днини?
«Од спирту, Діночко, од спирту», — хотілося сказати мені. Але я вчасно прикушував язика. Я не міг розповісти Діні, як Максим регулярно причащався тим спиртом, — що було — те було, і його не повернеш. Тож навіщо підкидати хмиз у багаття?