— В нього і руки он трусяться! І карт у руках не втримає. — Ми саме грали в преферанс: Максим здавав.
— І нічого не трусяться! — заперечив Максим. — Ти б краще, ніж бозна й що вигадувати, приготувала закусь.
— Тобі б тільки закушувати!.. Чорт ненаситний! І коли ти вже нею вп’єшся? Нащо ви принесли? — це вже до нас. — Хто вас просив?
— Ми ж тільки раз на тиждень, — пояснює Василь. — Цілий тиждень як прокляті працюєм. Треба ж душу одвести!
— А без горілки не можна?
— Хо, без горілки! — встряє до розмови Петро. — А з чим же, з кефіром?
— Чорти ви, чорти! — повторює Діна. Однак зводиться і йде на кухню готувати на «закусь».
— Умовили «тігру», — сміється Максим. Здає карти, а руки в нього і справді тремтять. Я дивлюся на ті руки, і мене вперше проймає тривога. «А що, як він і справді стане алкоголіком?» Що уже став, не смів навіть подумати. Пригадав, як на Острові Максим не розлучався з каністрою, як назюзюкувався, за його ж таки висловом, майже щодня, хоч завжди тримався на ногах, ноги були в нього мов позичені, тільки пітнів на лиці, умивався прямо потом, та ледь заплітався язик. І обличчя у нього під кінець аж набрякло. Все неспокійніше спав уночі, і я не раз просинавсь од його стогону. «Максиме! Максиме!» — «Га?» — обривається стогін. «Що в тебе болить?» — «Нічого!» Довго п’є воду, ніяк не може напитися, ще довше крутиться в постелі. А як тільки засне, знову починає стогнати.
Під кінець я вже його й не будив — звик.
А може, йому й справді треба сходити до лікаря?
«Здоровий, як віл, — сказав якось про Максима Василь. — Скільки він пропустив через себе тієї горілки — інший давно б уже згорів, а йому хоч би що. Я б давно на його місці загнувся!» — «Треба ж робити щось із Максимом», — сказав я, пам’ятаю, тоді; «З Максимом? А що ти з ним зробиш? Він швидше Діну покине, аніж горілку. До ста літ буде пити — нічого не станеться. То вже така, брате, конституція!» І я, заспокоєний, думав: «А може, й справді нічого не скоїться? Не він же перший, не він і останній...»
Прочиняються двері, Діна кличе в сусідню кімнату. Кидаємо карти, заходимо. Тут, на столі, засланому сліпучо-білою скатертиною, вже стоїть «закусь»: оселедець, гриби мариновані, квашена капуста, огірки й помідори, тоненько нарізані ковбаса й шинка, шпроти, круто зварені, залиті соусом яйця. Ще й картопля парує у великій гусятниці. Порцелянові тарілки й тарілочки, ножі й виделки, крохмальні серветки — все блищить, усе сяє. Діна не може приготувати абияк, в неї рука не піднялася б поставити не вимиту до блиску тарілку, вона й квартиру прибирає щодня, мов перед святом, а Максим ходить у неї в таких сорочках, випраних та напрасованих, що навіть Василь йому заздрить. А зверху на всю оту розкіш ллється з кришталевої люстри м’яке розсіяне світло.
Максим критично оглядає стіл, невдоволено зауважує Діні:
— Не могла поставити ще менші?
Бо Діна, ведучи з нами безнадійну війну, дістає десь усе менші чарки.
Ось і зараз стоять на столі як наперстки: двадцять грамів не влізе.
— Пийте цими!
Максим мовчки йде до буфета, дістає інші, пузатіші келихи:
— Хай мої вороги ними п’ють, а я вгощатиму друзів!
Одчиняє холодильник, що сито муркоче, дістає з морозильника пляшку. Пляшка одразу ж укривається потом. Несе її побожно до столу.
У цей час дзвінок телефону, що в коридорі.
— Піди послухай, — каже до дружини Максим.
Діна виходить, Максим одкорковує пляшку, наливає повну чарку, похапцем випиває і знову налива, тепер уже не тільки собі, але й нам, а обличчя у нього наче в школярика, що зірвав недозволений плід.
Входить Діна, Максим ставить пляшку на стіл, швиденько сідає, щоб не дихнути на дружину, губи його покриваються маслянистою плівочкою.
— Вип’єш із нами горілоньки? — запитує Діну. Він ніколи не скаже: «горілка», «вино» чи «коньяк», а — «коньячок», «винце», «горілонька».
І Діна несподівано для всіх відповідає, що вип’є.
— Ти що?! — витріщається на неї Максим. Щоразу питає Діну, чи вип’є, наперед знаючи, що вона відповідатиме (скільки живе — до рота не бере):
— Труїться самі, а я ще хочу пожити!
— Так що, наливать?
— Наливай!
— Так ти ж не питимеш! — усе ще не вірить Максим. У нього таке зараз обличчя, наче йому, безбожникові з пелюшок, взяли та й показали живе втілення чорта. З плоті й крові. З копитцями й ріжками. За всіма науковими даними нечистого не може бути на світі, а він от: перед ним!
— Лий, чого дивишся?
— Ну й ну! — хитає головою Максим. Бере манюсіньку чарку, але Діна одбирає її в нього, підставляє фужер:
— Лий сюди, годі розмінюватись!
— Земля завалилась, — бубонить Максим, виливаючи в фужер усю горілку. — Кінець світу настав.
— Ну, чого сидите? — питає Діна з таким розбійницьким виглядом, наче от-от закладе пальці до рота й свисне щосили. — За ваше здоров’я!
І перша піднімає фужер.
Не знаю, як інші, а я похлинувся горілкою. Похлинувся й закашлявся. І за кашлем не помітив, осушила Діна до дна свій фужер чи не осушила. Потім побачив: навряд чи ковтнула хоч краплю. Стоїть цілий-цілісінький.
— Чого не п’єш? — підозріло Максим.
— Вип’ю. Не надійся, тобі не залишу. — І, підстерігши, коли Максим одвернувся по «закусь», вилила всю горілку під стіл.
Я сидів саме навпроти, так що все бачив. Та й ногам моїм дісталося: попала на черевики.
«Бідна Діна! — подумав про себе. — І ти хочеш отаким робом врятувати Максима?»
Потім склалося так, що ми не зустрічалися майже півроку. Василь поїхав до Африки: консультантом на будівництво заводу, Петра теж послали, не за кордон, тільки на БАМ, і щотижневі посиденьки розпалися. Максим попервах дзвонив майже щоп’ятниці: «Друзяко, приходь! Пом’янемо хоч друзів», але я твердо дотримувався обіцянки, даної Діні. Перед Василевим від’їздом, коли ми востаннє зібралися — погладить дорогу, Діна впіймала мене в коридорі і довго просила не приходити до них, поки Василь буде в Африці... Не зустрічатись із Максимом.
— Дайте йому хоч півроку пожити без горілки! Якщо ви справжні друзі!
Я не образився, хоча міг би, звісно, образитись. Я розумів добре Діну, до того ж вважав її швидше за рідну сестру, ніж за дружину товариша: скільки разів, коли я іще жив без сім’ї, вона мене годувала й обпирала, скільки ночей я в них ночував — ішов, наче до рідного дому. Чи коли яка біда, яка неприємність — до Максима і Діни. В їхній квартирі вічно товклися люди, особливо студенти. Максим був не лише блискучим викладачем: аудиторії, де він читав свої лекції, були завжди переповнені, студенти, а особливо студентки, були просто-таки закохані в нього, недаремно ж Діна, перша красуня на курсі, вийшла заміж за аспіранта, що подавав блискучі надії. Максим був не тільки викладачем, а наче батьком усієї кафедри: студенти, та й викладачі, коли попадали в скруту, чомусь ішли тільки до нього, звірялися лише йому. Він ніколи не ставив двійки чи трійки — тільки четвірки й п’ятірки, і найостанніший ледар не міг довго витримати Максимового болісно-подивованого погляду: «Як же так, молодий чоловіче? Я ж на вас покладав усі надії... Знаєте, що ми з вами зробимо, — казав по паузі, — будемо вважати, що ви таки знали, а просто забули. Ідіть, пригадайте, а тоді вже приходьте». І «молодий чоловік» ішов і «пригадував», до сьомого поту «пригадував», а тоді приходив і відповідав, якщо не на п’ятірку, то на певну четвірку. «От бачите! — з насолодою виводив четвірку Максим. — Я таки не помилився у вас». Всі студенти були в його очах якщо не майбутні Ейнштейни, то вже Ньютони напевне. Він завжди когось із них опікував, піклувався про когось, а коли приймав удома заліки (траплялося, що хворів), то скільки б студентів не приходило, всіх запрошував до столу. З Максимової пам’яті ще не вивітрилися голодні роки студентські, повоєнні важкі оті роки, коли він, учорашній фронтовик, сів за парту з такими пісними супами і скупими пайками хліба, що весь час хотілося їсти, день і ніч хотілося їсти, навіть уві сні хотілося їсти, і недобрані в ті роки калорії відгукуватимуться вподовж усього життя. Тому Максим, хоч голодні роки ті давно вже забулися, просто не міг уявити ситого студента і завжди казав Діні: «Приготуй там щось». І садовив усіх студентів до столу. І Діна, як їй не важко було, хоча б раз йому за це дорікнула.