Хто ж тепер мені буде дзвонити? Куди діватиму суботи й неділі?..
— Просимо до хати! — запрошує, виходячи з автобуса, Вадим. Очі в нього червоні од сліз.
В Максимовій квартирі всі двері навстіж, всі дзеркала позавішувані. У двох більших кімнатах — кабінеті й вітальні — столи густо заставлені пляшками і їжею. Ми заходимо до Максимового кабінету, тут усе нам знайоме, сто разів бачене, вивчене. І під самісіньку стелю — полиці з книжками і численні фото: Максим серед викладачів інституту, серед студентів, Максим на рибаловлі, Максим із Діною, Максим із дочкою і сином, з батьком і матір’ю, які давно вже померли, Максим молодший і старший, і геть зовсім юний Максим у кумедних, ще довоєнного взірця, окулярах із дротинками-дужками, Максим разом із нами, найвищий од усіх, і майже з усіх фото сяє життєлюбна Максимова усмішка.
А коли він не всміхався? Всміхався навіть тоді, коли йому дуже боліло. Немов боячись когось засмутити.
І теперь ще одне фото, таке ж, як і на кладовищі. У траурній рамці. Він і тут усміхається, не зводячи з нас доброго погляду, він наче запрошує всіх сідати пошвидше до столу, де на чільному місці, якраз під портретом, стоїть одинока тарілка з повною чаркою. Ні ножа, ні виделки, тільки тарілка і чарка.
Перша чарка, яку йому не судилося випити...
Сідаємо до столу, тиснемося одне до одного — Максим зібрав сьогодні гостей із усього майже Києва та й поза КиєВЬм, нещасній Дінульці його ледь знайшлося місце за нашим столом. Сіла й одразу ж заніміла. За неї господарюють дочка і невістка та ще якісь незнайомі жінки: припрошують накладати в тарілки, що є, наливати в чарки — пом’янути покійника.
Перший зводиться проректор інституту, в якому викладав Максим: молода голова, квадратні цейсівські стекла в дорогій імпортній оправі, бездоганно пошитий костюм, добре поставлений голос. Говорить красиво і гладко, аж занадто гладко, щоб повірити в його щирий сум. Мені за нього незручно, я боюся навіть глянути в бік Максима на портреті, а жінкам, бач, подобається, жінки вже втирають сльози і схлипують, тільки Діна не плаче: дивиться на проректора, як дитина, незблимно, так дивиться, наче чекає, що от-от він скаже, як їй далі жити без Максима. І чи варто жити взагалі.
— Пропоную вшанувати пам’ять кращого викладача нашого інституту, — завершує свій виступ проректор.
— Антоне, треба щось робити з Максимом!
Діна плаче не криючись, скорботно стулений рот обкидано чорними тінями.
— Ти з ним розмовляла?
— Розмовляла — язик опух від тих розмов. Тільки хіба ж він рідну жінку послуха! Доп’ється, що виженуть з інституту, уже й так поповзло, що Максим — алкоголік...
— Ну який він алкоголік, — пробую втішити Діну. — Максим — нормальна людина.
— Був би нормальним, якби не пив... Поговоріть із ним, Антоне! Ви ж його друзі!.. Хай полікується, коли не може так облишити. Сам же собі шукає погибелі.
Обіцяю, що поговоримо. Оце зберемось утрьох і прийдемо. Діна гаряче дякує, перестає плакати, всміхається.
— Обов’язково поговоримо. Ми йому позбиваємо роги!
— То приходьте, я вас чекатиму.
Того ж вечора покликав до себе Василя і Петра.
— Нічого з нашої розмови не вийде, — сказав одразу ж Василь. — Щоб Максим визнав себе алкоголіком? Та він скоріше з’їсть пляшку з-під коньяку! Даремні надії.
Але щось же треба робити з Максимом! Діна он уже сльозами спливла!
Василь тільки плечима стенає.
І тут вибухнув Петро. Ріжучи Василя злим поглядом.
— Ну й майстер же ти руки вмивати! Пілат!
— Я — Пілат? — буряковіє Василь. — Думай, що кажеш!
— Думаю! — рубає Петро. — Тобі наплювати на друга!
Замалим не дійшло до кулаків. Ледь їх помирив.
— Гаразд, підемо, — сказав похмуро Василь. — Тільки згадаєте моє слово: нічого з нашого походу не вийде.
В суботу зібралися, пішли. Вперше не брали з собою традиційної пляшки.
— А, друзяки! — зрадів нам Максим. — Діно, приймай іноземних гостей! — Обійняв, поцілував усіх по черзі — перегаром так і війнуло.
— Уже похмелився? — спитав сердито Петро.
— Було таке діло... Прихопили пальне?
— Буде тобі зараз «пальне»! — похмуро обіцяв Василь. — Заправимо — до Місяця вистачить!
— Діно, готуй гостям закусь!
— Зачекай, — обриває його Василь. — Спершу треба поговорити з тобою.
Бере Максима, трохи розгубленого нашим виглядом похмурим, незвичним, за лікоть, веде в кабінет.
Ми з Петром заходимо слідом.
— Щось сталося, хлопці?
— Сталось! Про це й поговоримо зараз.
Важка вийшла розмова з Максимом. І слухати не хотів, щоб кинути пити. А тим більше — лікуватись.
— Що я, алкоголік?
— Не алкоголік поки що. Але можеш стати алкоголіком.
— Як стану, тоді посилайте. В’яжіть — і в психіатричку!
— Ти вже зараз до психіатрички дозрів! — не витримав Петро. — Підійди до дзеркала та подивись на себе...
— Іди сам, якщо тобі припекло!.. Знайшлися святі.
— Беремо, тільки розум не пропиваємо.
— А я пропиваю?
— Скоро проп’єш. Одумайся, поки не пізно...
— Ну от що, — сказав нарешті Василь, — ми зараз підемо, а ти, Максиме, подумай... Подумай, Максиме! І поки не даси слово не пити щодня, ми до тебе не прийдемо. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю!
— Ну й не приходьте!
Розсердився, надувся, дивиться набік, на очах ображені сльози, і губи тіпаються. І так мені шкода... Так шкода зараз Максима, що серце болем заходиться! А разом і злість розбирає на його впертість. Розмовляли — наче з глухим!
— Пішли, хлопці! — зводиться Василь. І ми слідом за ним.
Виходячи з кабінету, оглянувся: теплилася надія, що Максим кинеться вслід: «Хлопці! Куди ж ви, постійте!» Все так же сидів, втупившись очима в стіну. В коридорі нас чекає Діна. Стояла, мабуть, весь час під дверима. Дивиться з такою надією, наче ми не люди — боги.
— До побачення, Діно! — навмисно голосно каже Василь. — Поки той чорт не одумається, ноги моєї у вашій квартирі не буде! Ти вже нас, Діно, пробач...
Вийшли — і день нам не день.
Максим не озивався кілька тижнів. Ішла у них там щоденна війна, Діна регулярно мене інформувала, до матері підключилися син і дочка, Максим збігав кілька разів із дому, повертався, ледь на ногах тримаючись, — наче на зло їм так упивався. Він кричав, що зовсім з дому втече, що всі йому тут вороги, що вони хочуть його з світу зжити, та врешті не витримав: пообіцяв, що піде лікуватися, тільки восени, після канікул. З’їздить востаннє на Острів, а тоді хоч і в петлю.
І Діна вже рада й цьому, Діна сама вже просила нас не говорити нічого Максимові, не дратувати його, чекаючи осені.
Прийшло літо, час відпусток і мандрів, ми знову вирушили на Острів: з нами пливла та ж десятилітрова каністра, наповнена спиртом, і Максим не висихав увесь місяць, прощаючись із «вольною волею». Ми стали побоюватися, що він не доживе до кінця відпустки, отут на Острові згорить.
Хотіли забрати каністру — Максим не віддав. Став носити її з собою на риболовлю, не розлучався з нею і вдень.
Повернувшись додому, сказав, що піде лікуватися, тільки не в Києві. І тільки не під час роботи. Дочекається зимових канікул, отоді й буде думати. Але тут уже ми гуртом напосілися на нього, видушили з нього згоду йти лікуватися зараз, взявши відпустку за власний рахунок. Василь пообіцяв навіть дістати Максимові путівку в кардіологічний санаторій, щоб ніхто не дізнався правди, хай пропаде та путівка, заради цього не шкода, і Максим нарешті погодився.
— Тільки не в Києві!
І тут я згадав про знайомого медика, з яким відпочивав три роки тому в санаторії і який працював у облздороввідділі. Ми тоді обмінялися адресами, запрошували один одного в гості, медик приїздив кілька разів до Києва, дзвонив, на більше не вистачало часу ні в нього, ні в мене, та й не було особливого настрою зустрічатися, ніщо ж нас не зв’язувало.
— До Львова поїдеш?
— До Львова?.. До Львова поїду.
— Тоді я беру це на себе.