У знайомого домашнього телефону не було, а службовий я забув записати: мав тільки адресу. Хотів написати листа, та хіба ж у листі все скажеш? Та й не мастак я писати листи.
До Львова дорога не близька — п’ятсот кілометрів з гаком, якщо поїздом, то щонайменше день і дві ночі: ніч туди, ніч назад, а день, щоб побувати у Львові; та за один день навряд чи й упораюсь, треба хоча б два дні, а хто мені їх дасть? Міг би, звісно, домовитись: узяти дві доби за рахунок майбутньої відпустки, та пожалів одривати дві доби, укорочувати відпустку, і так не встигнеш оглянутись, а вже й на роботу, тим більше що молодший син мав поступати в інститут, і дружина погрожувала, що нікуди мене не відпустить, поки наше дитятко не стане студентом. А тут ще світило відрядження до Львова, то й зовсім було б добре, разом і Максимову справу залагодив би, і я тягнув і тягнув, відкладав і відкладав, чекаючи відрядження, та й довідкладався до грудня. Поки якось приїхала Діна і сказала, що вони більше не витримають, що Максим п’є-напивається щовечора по-чорному («Все одно лікуватись!»), і якщо я не можу поїхати, то щоб дав їй адресу — вона поїде сама.
І я відпросився на два дні і поїхав до Львова.
Справу з Максимом вдалося залагодити буквально за кілька хвилин. Мій знайомий зняв рурку, набрав номер, з кимось переговорив і сказав: «Ну от, можеш привозити».
Їхав додому й радів за Максима. Вдома, не встигнувши і поріг переступити, одразу ж кинувся до телефону.
Озвалася Діна: Максим, мабуть, був уже в інституті. Голос у Діни був такий замогильний, що я одразу ж подумав: Максим знову напився!
— Діно!.. Діно, танцюй! Все в ажурі!
І тут Діна вибухнула риданням.
— Не треба плакати, Дінонько, все буде гаразд!
— Максим... по... мер...
Я так і застиг із похололою руркою.
За проректором встає Василь. Якийсь час стоїть, бо за столом ще їдять, наче для того й прийшли, щоб наїстися. Чекає, поки перестають брязкотіти виделки й ножі, потім звертається не до нас, живих, — до портрета:
— Чи думали ми, Максиме, що ти нас так рано покинеш? — запитує він, і в запитанні тому і докір, і біль, і ще щось таке, що мені одразу ж перехоплює горло. — Чи думали ми, що отут будемо сидіти без тебе? — продовжує допитуватись Василь, і голос його вже починає тремтіти по-справжньому. — Я ж з тобою зустрівсь п’ять днів тому. На вулиці, біля оперного. Я ще тебе запитав: «Як житуха, Максиме?» І ти що мені відповів? «На большой!» Ех!.. — Василь уже плаче, і плачуть усі за столом. Навіть проректор.
Підіймалися ще: чоловіки, жінки, говорили, що годилося а таких випадках казати, і рідина в пляшках швидко всихала, а за столами ставало не по-похоронному гамірно, і вже чути було навіть сміх.
— Скажи ти! — штовхав мене кілька разів Василь.
А я все не наважувавсь. Боявся, що просто розплачусь, і все. І коли врешті зважився — заради Діни, яка хтозна-що могла про мене подумати, коли б я промовчав... Коли звівся нарешті, то рідина хлюпотіла в моїй чарці і ноги тремтіли.
— Мене наче винесли з бою, — сказав я, оминаючи поглядом Діну; ох, не дивись так на мене! Ковтнув сльози й додав: — Смертельно пораненого... — В мене й справді було таке відчуття, наче мене прошила куля навиліт. — Земля тобі пухом, Максиме!
Перехиляю чарку й не відчуваю горілки. Наче вода...
Згодом виходжу з-за столу: йду шукати Діну, яка кудись зникла. Маю сказати їй, як любив Максима, що він значив для мене. Переходжу в одну кімнату, в другу, заглядаю на кухню, де жінки брязкотять посудом, миючи, — Діни немає.
Знаходжу Діну у ванній. Сидить, заціпеніла, не усвідомлюючи, мабуть, де вона. Обережно примощуюсь поруч, обіймаю за плечі. І Діна мов підрубана падає до мене в обійми.
— Ой Антоне! Антоне! — стогне вона. — Не вберегла я Максима...
Як можу, її утішаю. Їй ніхто не закине, що вона не любила Максима. Дай боже, щоб кожна жінка так дбала про свого чоловіка. Кажу це зовсім щиро, бо все їхнє подружнє життя пройшло на моїх очах. А вона повторює, наче заведена:
— Не вберегла... Не вберегла... — І з таким відчаєм нелюдським, що в мене й серце холоне: — Краще б я замість нього померла!
А дзвони в мені гудуть і гудуть.
Гудітимуть, мабуть, довіку...
Боги на продаж
Хоч я не один рік пропрацював разом з цим чоловіком, але так і не зміг до кінця його зрозуміти.
Зрозуміть основного: чому він такий? Не міг же він таким народитись!
Пишу про нього в минулому часі, бо його вже нема серед нас. Упокоївся, як кажуть старі люди.
Добре пам’ятаю той день, коли ми його ховали.
Була якраз середина літа, спека стояла така, що не продихнути, музиканти спливали потом, а інструменти аж плавились. Тож і похоронна мелодія не лилася багатоводною рікою — жебоніла нужденним струмком. Та й той мав от-от пересохнути. Ми парилися в темному одязі, ми не знали, куди подітись од сонця, бо в небі й хмаринки не було, а од вітру не лишилося й згадки, — пливли в такому гарячому мареві, що аж в очах туманіло. Навіть квіти пов’яли, а написи на чорних стрічках пожухли й поморщились. «Незабутньому», «чесному», «дорогому», хоч з таким же успіхом там могло бути написане: «нещирому», «підступному», «злому», й останнє більше відповідало б правді, ніж перше. Ми дружно його ненавиділи, хоч ненависть нашу мов обрубала несподівана смерть, лишивши в душі кожного з нас тоскну спустошеність.
Він лежав у труні з таким видом, наче ось-ось мав розплющити очі й усміхнутись мефістофельською своєю посмішкою: «Вдаєте, що жалієте? Ну, ну. Ламайте цю комедію й далі!» Навіть смерть не могла стерти скептичного виразу із застиглого обличчя, а старенький берет, глибоко надітий на голову, ще більше підкреслював той вираз. Він ніколи не скидав того берета з голови, навіть у приміщенні — отак у ньому весь час і сидів, і ми давно вже звикли до того. Він і в труну ліг у береті, така була його остання воля, як пояснила дружина, — он вона йде з двома дочками, з голови до ніг у чорному. «Мої три повії», — покійник інакше їх і не називав, і я зараз думаю, чи знали вони про те, як обзивав їх батько і чоловік.
Мабуть, знали, бо не сплакнули ні разу: ідуть з обличчями застиглими, страшенно подібні одна до одної в отій неприродній застиглості.
А може, вони його за життя теж ненавиділи?
Хто його зна. Чужа, як-то кажуть, душа...
Несемо труну через усе кладовище, і музиканти з останніх сил стогнуть в розпечені труби.
Потім був траурний мітинг. Над могилою, над розкритою труною. Покійник прислухавсь недовірливо, і нам аж незручно було за тих, що виступали.
Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Наче виконали дуже неприємний обов’язок і тепер були вільні од нього.
Вдова стала обходити всіх: запрошувала пом’янути покійного. Щось подібне до усміху спливло на її лице, вона не помічала того, а обидві дочки налякано дивились на неї. Хто покірно сідав до автобуса, а хто й намагався непомітно зникнути, і тих, що прослизали мимо автобуса, було значно більше од тих, що сідали.
Розбившись на групи, ми поверталися з кладовища — цього останнього притулку роду людського, і в кожного мимоволі спливала думка, що й мені отак відтужать мідною музикою, відсумують печальними промовами, щирими, а то й нещирими, та й заховають навіки від усього білого світу. Від усіх тих думок душа огорталася тихим смутком, все, що непокоїло, чим жили і досі прагнули, здавалося зараз таким несуттєвим, таким дріб’язковим поруч з оцією таємницею одвічною, яку не розгадати найбільшим умам. Для чого живемо? В чім смисл життя? Нащо ми покликані в оцей світ? Сліпа примха природи чи плід всесвітнього розуму, який нас породжує, засіває по планеті, щоб потім збирати, як дбайливий господар збирає врожай. Матеріалісти за вихованням, в глибині свого «я» кожен прагнув безсмертя, бо не міг примиритися з думкою, що от я помру і від мене не лишиться нічого, абсолютно нічого. Кожен думав про це, а що соромились вслух про це говорити, то й завели мову про покійника.