— Складний був чоловік, земля йому пером!
— Продукт епохи.
Бо серед нас були й доморощені філософи, які обов’язково мали докопатись соціальних причин.
— А ви помітили, що вдова й сльозини не зронила?
— Ще б їй плакати! Жили ж як собака з кішкою. Ви що, не чули, як він казав, що обидві дочки не від нього?
— Ну, старша на нього дуже схожа. Як дві краплі води. Тільки й того, що не в береті.
Тут ми всі мимоволі всміхнулись.
— Не з медом їм, бідним, жилося.
— А я вам, браття, от що скажу: ще невідомо, як йому в тій сім’ї було. Може, він через сімейку свою і був отаким.
— Складний чоловік...
— Отак прожити, щоб по тобі ніхто й сльози не зронив!
— А Кость Костьович? Я сам бачив, як Кость Костьович плакав.
— Ну, хіба що Кость Костьович...
Кость Костьович, єдиний приятель покійного, ішов одразу ж за труною. Ніс у руці бриль. Справжній солом’яний бриль, привезений з рідного села на Полтавщині. Коли він ішов у тому брилі по Хрещатику, всі оглядались на нього. В брилі, вуса пшеничні, сірі терплячі очі, він здавався отаким сільським дядьком, живцем перенесеним на головну вулицю Києва. Він і фах собі вибрав наймирніший у світі: працював бухгалтером, скільки його й пам’ятаємо. Так от, Кость Костьович єдиний ішов по-справжньому зажурений, а коли покійника опускали до ями, то не втримався од сліз. Витирав зігнутим пальцем то одне око, то друге, і вуса у нього посмикувались так, наче їм дуже боліло.
Він і до автобуса пішов перший, наче боявся, що не вистачить місця, і коли автобус нас обігнав, то сидів на першому місці: бриль проплив мимо нас, повен докору.
— З ким він тепер гратиме?
— Втратив партнера.
Щонеділі, після обіду, вони виходили в двір — виносили шахівницю. Сідали за столик, розставляли фігури, різались до пізнього вечора. Кость Костьович завжди грав зосереджено й мовчки, його зраджували тільки вуса, що починали тремтіти перед найвідповідальнішим ходом, та ще по брилеві можна було догадатись, виграє він чи програє. Програє — бриль аж на бровах, виграє — бриль на потилиці. Партнер же якими тільки помиями не обливав Костя Костьовича!
Розставляючи шахи, щоразу нахвалявся:
— Ну, сьогодні я вже з тобою поквитаюсь! Ти в мене будеш вищати свинею!
Кость Костьович тільки хмикав у вуса.
Починалася гра, а разом і найдобірніша, найуїдливіша лайка на адресу Костя Костьовича: як він його не обзивав, яких прізвиськ йому тільки не клеїв! «Свиня» було найневинніше: він усіх обзивав за очі свинями. Кость Костьович тільки всміхався у відповідь тихою своєю посмішкою, що ледь торкалася кінчиків вусів. І не було випадку, щоб образився.
Що в них могло бути спільного, окрім тієї щонедільної гри? На якому грунті вони подружились?
Кость Костьович належав до тієї породи людей, яка й мухи не зобидить. Не пригадую випадку, щоб він когось не те що вилаяв — голос підняв. Якщо в кого й були вороги, то тільки не в Костя Костьовича.
Покійник же був зовсім іншого замісу. Він нічому в світі не вірив, а людям тим більше. Людина створена для зла, тільки й того, що одні це роблять відверто, а другі вміють прикидатися добренькими.
— Добрі тільки тоді, коли сплять, та й то не завжди. Люди — ті ж мавпи, старик Дарвін знав, що писав.
— А розум? — заперечували йому. — Розум людський?
— Ось де ваш розум! — плескав себе по животі. — Одбери у вас шматок хліба, де й подінеться розум! Знову на дерева полізете. Знаю.
Найчастіше користувався тим «знаю». Припечатував ним кожен свій вислів. Вирок, що не підлягає оскарженню.
Якось вичитав, що коли б неандертальця одягти в костюм та випустити на вулицю, то ніхто не звернув би на нього уваги, настільки мала різниця між ним і сучасною людиною. Більшої втіхи йому не можна було принести. Ходив з кабінету в кабінет, читав уголос.
Виділявся особливою в’їдливістю. Підмічав у кожного з нас найнепомітнішу ваду, найдрібнішу негативну рису характеру — будь ти хоч і тричі ангел, все одно знайде темну пляму — і так її потім виверне, так піднесе, що вона, пляма ота, стає домінуючою. Той злодій, тільки й того, що не попався. Той кар’єрист, а той дурень. Та нечупайда, а та зраджує своєму чоловікові. Чомусь найбільше любив говорити на теми розпусти, послухать його, так усі тільки й думають, як би стрибнути у гречку. Я вже згадував, що він не щадив навіть свою дружину і дочок: обзивав їх повіями. «Мої повії сьогодні зібрались в театр». «Спробували б пожити з моїми повіями!» «Люди — свині, тільки й того, що не хрюкають».
На нього частенько ображались. Особливо відвідувачі. Вискакували, задихаючись від обурення. Писали, скаржились — все йому сходило з рук. Викличуть, пожурять, візьмуть обіцянку так більше не робити. На якийсь час затихне, а потім знов за своє. Його, здається, й начальство побоювалось.
Що побоювалось, а що й цінило: кращого ревізора не було на все управління. Тут йому треба віддати належне. Коли десь дізнавалися, що посилають саме його, впадали в паніку. Розкопає таке, що й сном-духом до нього не відали.
— Ох і вищали ж, свині, коли я їх притиснув як слід! — сміявся повернувшись.
Траплялись наївні, що пробували одкупитись. Брав не зморгнувши. І копав іще глибше.
— А як же я ще міг приспати їхню пильність? — дивувався, коли йому докоряли. — Та й гріх і не взяти, коли дають.
Отак. Не соромився навіть признаватись, що бере хабарі.
Передплачував чи не найбільше газет. Але й читав їх не так, як інші. Його цікавили тільки критичні кореспонденції. Вирізав, акуратно складав до папок. Тих папок у нього, мабуть, набралося гори. Часто приносив і на роботу. Діставав вирізку, розмахував нею, мов прапором:
— Читали?.. А ми хочемо комунізм будувати!
Всі ми намагалися триматись подалі од нього. Замовкали, коли він підходив, а коли й розмовляли, то обережно добирали слова. Він, мабуть, це помічав — важко було не помітити, але й вухом не вів. «А мені наплювати, що про мене хто думає!» — говорив весь його вид.
Страшний був чоловік!
І ось з оцим чоловіком водив дружбу Кость Костьович.
Якось (з дня похорону минуло вже чимало часу) я запитав Костя Костьовича:
— Як ви могли з ним дружити?
Поверталися саме з роботи. Йшли тихою вулицею, і ніщо не заважало нашій розмові.
Кость Костьович з якимось докором глянув на мене, поворушив пшеничними вусами. Тихо спитав:
— А ви його знали?
— Ще б не знати! Пуд солі з’їли по службі.
— Пуд солі! — хмикнув Кость Костьович. — А тепер сіллю тією його й посипаєте. — Він торкнувся мого рукава, сказав з якоюсь особливою довірою: — А знаєте, що він був найнещаснішою в світі людиною?
— Він? Найнещаснішою? Скажіть комусь іншому!
— А я кажу вам, — так же тихо продовжував Кость Костьович, і було щось у його голосі таке — біль? докір? — що я вже й не знав, що й сказати. — Хочете почути правду про нього?
І я почув історію, у яку навряд чи й повірив би, коли б мені розповів хтось інший, а не Кость Костьович.
Тож я подаю кілька фрагментів з життя Василя Андрійовича Дубошея. Подаю в тій послідовності, в якій розповів мені Кость Костьович. Нічого до них не додаю, нічого не міняю: людська фантазія не може змагатися з тим, що нам іноді підносить життя. Розповідатиму все це в надії, що й ви зрозумієте, чому Дубошей був саме таким, а не іншим.
Василь Андрійович Дубошей народився в двадцятому році в інтелігентній родині. І батько, і мати Дубошея працювали учителями, тож і дитинство його було пов’язане з школою. Дитячих садків тоді ще не було й заводу, і батьки, не знаючи, куди подіти дитину, частенько-таки забирали його з собою до класу. Наказували сидіти тихо й не бавитись, і він, трилітній малюк, висиджував за останньою партою по три-чотири уроки, а на перервах з ним залюбки бавились учні, особливо дівчатка. Врешті-решт він став вважати школу за другий свій дім і якось на запитання: «Ти чий?» — відповів поважно, що школин. А що ріс він цікавим, допитливим хлопчиком, то вже в п’ять літ самотужки навчився писати й читати, додавать і віднімати.