— Мені вас жалко, Дубошей. Хоч я й не повинен вас жаліти. Але ж ви були в нашому активі, ми вже подумували над тим, щоб рекомендувати вас до складу комітету...
— Я нічого не знав! — виривається у Василя. «Не знав? Чого не знав? Що батько — ворог народу?»
— Вірю. Але це треба довести.
— Як?
— Я цього не повинен був вам говорити. Але мені вас по-справжньому жаль. Ви останній номер нашої газети читали?
— Не читав. — Оці чотири дні Василеві було не до газет.
— Я так і знав, — докірливо похитав головою Безпалий. — А треба читати. Ось візьміть, почитайте. На останній сторінці. Як надумаєтесь — заходьте. Будемо радитись. Тільки робіть це пошвидше: ми чекати не можемо.
Вийшовши в коридор, Василь жадібно вп’явся в останню сторінку. Там був його порятунок — відчував зараз це всією шкірою.
Колонка про спорт. Не те! Дописи про культурні розваги. Знову не те! Гарячково пробіг всю сторінку і не знайшов для себе нічого. Ще раз став перечитувати! Ось воно! В кінці, перед прізвищем редактора, побачив невелику замітку.
«Зрікаюсь батьків!»
Бухнуло серце, гаряче вдарило в голову. Задзвеніло у вухах.
Зрікаюсь батьків...
«Я, студент другого курсу (четвертого курсу) Дмитро Коваленко (Василь Дубошей), зрікаюсь батьків (зрікаюся батька) як класово ворожих Радянській державі. Я пориваю з ними (з ним) назавжди і клянуся бути до кінця відданим справі побудови соціалізму в нашій державі!»
Ні, він цього ніколи не зробить. Ніколи!
Зібгав газету, хотів жбурнути на підлогу, а рука сама поклала до кишені. І потім щосекунди, щомиті відчував ту газету.
Захотілося побачити Нелю. Так захотілось, як ще ніколи в житті. Подумав, що ось уже четвертий день не проводив її додому, кинувся до її аудиторії.
Носом до носа зіткнувся з дівчатами — Нелиними подругами. Знав їх усіх, і вони його знали. Приязно закивали до нього, заусміхались. «Ще не знають!»
— А де Неля, дівчата?
— Неля захворіла. В неї ангіна.
— Коли захворіла?
— Ще позавчора. А ти хіба не знаєш? Оце наречений!
Розгублений, вийшов з інституту. Так ось чого Неля жодного разу не заглянула до нього в аудиторію. Іншим разом він помчав би до неї, а тепер завагався. Врешті вирішив сходити, провідати.
Одчинив двері Нелин батько. Доцент їхнього ж інституту. Старорежимне пенсне, борідка лопатою.
— Добридень! Як Неля?
— Василю, проходьте.
Очі за шкельцями здавались розгубленими.
Провів до вітальні, посадив на стілець, хоч Василь і опирався: він же на хвилину заскочив дізнатись, як Неля.
— Як Неля, Володимире Олексійовичу?
— Неля лежить. — І, побачивши, що Василь хоче звестись, наставив долоні: — Вона саме спить, її не треба тривожити. — Посмикав себе за борідку (шкельця здригались збентежено). — Василю, я вас хочу спитати... — Прокашлявся, прочищаючи горло. — Що з вашим татом?
«Ось воно!» — подумав убито Василь. Не дивлячись на Володимира Олексійовича, відповів:
— Заарештували. — Й одразу ж додав гаряче: — Але його випустять! Розберуться і випустять... Це помилка, Володимире Олексійовичу!
— Будем надіятись... Будем надіятись...
Залягла важка пауза.
— То я, мабуть, піду, — звівся Василь.
— Так, так, ідіть.
— Передайте Нелі, що я заходив.
— Так, так, передам. — І вже на порозі, ховаючи за шкельцями очі: — Ви от що, Василю... Поки що до нас не ходіть. Не треба Нелю тривожити. Поки одужає... Добре?
Вискочив з таким відчуттям, наче йому дали ляпаса. «Ноги моєї у вас більше не буде!» Йшов — ніс на очах сльози. «Син ворога народу! Син ворога народу!» — лунало в такт крокам.
Прийшовши додому, подав матері пожмакану газету:
— Ось почитай. На останній сторінці.
— Що тут? — злякано сахнулася мати.
— Почитай. Он у кінці.
Мати взяла газету до рук, і газета одразу ж затіпалась.
— Хто такий Коваленко? — спитала не розуміючи. — Твій товариш?
— При чім тут Коваленко! — закричав він з досадою. — Мені пропонують так виступити! Мені, розумієш?.. Зректися рідного батька. Дали ось взірець, як писати. — Ткнув у газету. — А як не зречуся — витурять з комсомолу. І з інституту наладять... Кому він потрібен, синок ворога народу?.. Навіть Неля вже мене зреклася! — Він зараз вірив, що так воно й було. — Вигнали з дому: сказали й дорогу забути. — Махнув рукою, щоб не розплакатись, побіг до себе в кімнату. Впав на ліжко, зарився обличчям у подушку. І так пекло, так пекло Василеві, що кричати хотілось!
Зайшла мати. Причовгала, мов нездужала. Поклала газету на стіл, сіла біля сина, важко зітхнула.
Василь лежав уже голічерева. Втупився застиглим поглядом у стелю. Материна рука потяглася до його голови, лягла на волосся. Звично погладила.
— Слухай, сину, що я надумала.
Василь мовчав: не хотілось ні озиватись, ні слухати.
— Батькові, синку, вже нічим не поможеш... Я там надивилась, наслухалась. — Мати щодня носила туди передачі.
— Що ви таке кажете, мамо!
— Кажу, що є... Батька вже не повернеш... А тобі треба жити. — Мамина рука все гладила й гладила його волосся. — В тебе, сину, все ще попереду...
— Як, мамо, жити? — Відчував себе знову дитиною. Яка повинна слухатись матері.
— Напиши, синку, що тобі кажуть. Розумні люди тебе не осудять.
— А тато?
— Тато тобі сказав би те саме. Якщо повернеться, то все зрозуміє. А не повернеться... — Тут мамин голос урвався, в неї затрусилось обличчя. Поборолася з слізьми, що її, мабуть, здушили, знову провела долонею по його голові: — Завтра піди й напиши...
Він не погоджувався. Довго давав себе умовляти, хоч у душі уже знав, що іншого виходу в нього немає. Але чим ясніше те усвідомлював, тим дужче заперечував матері.
Нарешті здався:
— Гаразд... Напишу, якщо ви так уже наполягаєте.
Весь вечір був роздратований. Злий на себе, на матір, на весь білий світ. І мати не знала, на яку біля нього й ступити.
І ще на нього чекала неприємна розмова з сестрою. Віра жила в райцентрі, під Києвом, — примчала, як тільки одержала од мами листа. Мама їй усе й розповіла, бо від кого б іще могла дізнатись Віра, що Василь зрікся батька. Віра йому й одчинила, коли він повернувся з інституту (мама саме понесла передачу).
— Прийшов, писатель!
Стояла у дверях, зло дивилась на брата.
— Пропусти! — Василеві здавалось, що за спиною вже збираються люди.
— Батька заживо поховав! — Віра тінню ходила за братом, пекла його поглядом. — Як ти йому в очі дивитимешся, коли він повернеться?
— Він уже не повернеться. — Господи, йому й так жити на світі не хочеться, а тут іще Віра! Ну що вона хоче од нього? Що?!
— Тобі там добре за чоловіком, а мене виганяли з інституту. Ти б хотіла цього? Хотіла?.. Татові все одно не поможеш...
— Який же ти, Василю, мерзотник!
— Ну й не розмовляй з мерзотником! Вертайся туди, звідки приїхала!
— І поїду! Тільки маму з собою візьму. Лишайся тут сам, батькопродавцю!
Але мама так і не згодилась їхати до Віри. Покинути зараз Василька одного?.. І потім: хто ж носитиме татові передачі?.. Мама нізащо не згодилась, як Віра її не вмовляла, навіть кричала на неї, та краще, мабуть, було б, коли б погодилась. Бо однієї пізньої ночі (тато вже майже місяць сидів у в’язниці) у їхній квартирі так же коротко й страшно дзеленькнув дзвінок.
Підхопились обоє одразу ж.
«За мною», — похолов Василь.
Мати, як була в сорочці, вбігла до нього в кімнату:
— Синку, втікай!..
Хапала за руку, тягла до вікна. Не усвідомлювала, мабуть, що вони живуть на третьому поверсі, а внизу вимощена камінням бруківка.
Вирвавшись з материних рук, Василь став одягатись. Його знову бив дрож, як і тоді, коли приходили за татом, в голові шуміло й дзвеніло.
А в коридорі вже розривався дзвінок. І гупали в двері.
— Зараз! — гукнув Василь і не впізнав свого голосу.