І донечка, старша, у матусю вдалась. Вигнала до стелі, а телиця телицею. Поки зведеться, поки повернеться — півдня мине. В Аліни щоразу руки свербіли: підійти та по сідниці!
І як Арсен оте й терпить? Звик, бідолаха.
Брат, попрощавшись, поїхав. Аліна взяла за руку Таню, завела в під’їзд. Піднялась на третій поверх, зайшла до квартири.
У першій, найбільшій, кімнаті застала старшу дочку: сиділа біля круглого столу, щось писала у зошиті. Голова схилена набік, рожевий язик туди-сюди слідом за пером. Звичка, од якої Аліна ніяк не могла її одучити.
— Олю, де тато? — Хоч могла й не питати — з кухні лунав якийсь скрегіт. Знов щось майструє.
Таня вивільнила свою руку з маминої, підбігла до сестри.
— Що ти пишеш? Покажи.
— Не лізь! — затулилася Оля. — Це не для тебе.
— А бабуня заміж виходить, — мовила ображено Таня. — А я тобі про це не скажу!
Аліна пішла на кухню.
— Ти хоча б газету послав! — з докором сказала чоловікові. — Весь стіл засмітив.
Взяла ганчірку, змела старанно зі стола. Вадим одклав пилку, витер руки об штани, наче збирався вітатись з дружиною.
— Отак, отак! — сказала Аліна. — Витирай об штани — ганчірки поруч немає! І коли я вже тебе привчу до порядку? — Все ще сердита на матір, Аліна перенесла частину роздратування й на чоловіка.
— Яка це тебе муха вкусила? — поцікавився Вадим.
— Ніяка! — І, щоб заспокоїтись, перевела мову на інше: — Знов щось до «Волги»?
— До «Волги». — Вадим з любов’ю глянув на блискучу штуковину, що стриміла в лещатах.
— Довго ти її ще лизатимеш?
— Скільки треба, стільки й лизатиму.
«Волга» М-21 стояла в гаражі у матері. І хоч пробігла вона не одну сотню тисяч кілометрів і не в одних побувала руках, вигляд у неї був, наче щойно з конвейєра. Все блистіло, горіло і сяяло від радіатора до заднього бампера, навіть бризковики на колесах були розцяцьковані. Аліна згадала, як Вадим уперше пригнав цю машину, збувши перед цим майже нові «Жигулі», побиту й обшарпану, на смітнику наче підібрану, і на її сльози та крик, чи він зовсім уже з глузду зійшов — отаку розвалюху пригнати додому, відповів хвалькувато: «Послухаємо, що ти через три місяці заспіваєш!» Взяв одразу ж відпустку та й став пропадати в тещі, не з’являючись навіть додому, а коли Аліна наїжджала з «ревізією», не пускав її в гараж: «Там тобі робити нічого!» Минула відпустка, пропадав у вихідні, й Аліна вже не знала, є в неї чоловік чи немає, бо засипала — поруч порожньо, прокидалась — порожньо теж. Та врешті настала субота, коли він, повернувшись із лазні, причесаний, поголений старанно, у вихідному костюмі, якийсь аж сам на себе не схожий, урочисто сказав:
— А вийдіть надвір!
Аліна (діти попереду) вийшла й завмерла: перед під’їздом, сяючи свіжою фарбою, стояла нова-новісінька «Волга». З кузовом-універсалом.
— Ну, як?
Пестив машину, як живу істоту, і його побиті, з завжди обламаними нігтями пальці пробігали по теплому металу, наче по клавішах.
— Гарна кобилка? На цій хоч і на полюс!
На полюс не їздили — не було в тім потреби. Перший рейс зробили до Ленінграда. Завантажили її ранніми полуницями — і на ринок. Добу туди, добу назад (Вадим міг вести машину всі двадцять чотири години), там здали оптом старожилам базарним — шістсот карбованців чистого навару, на «Жигулях» така сума й не снилась, можна жити та ставить свічки торговельникам, які ще й не пробудились од зимового сну, а коли прокинуться та врешті начухаються, то од полуниці ранньої лишаться хіба що корінці та вершечки. Аліна нахвалитись не могла новою машиною — що містка, що прохідна, де інші застрянуть, ця пре, наче танк, одне слово, трудяга.
— Чого так пізно? — поцікавивсь Вадим.
— Була в мами. — Не потрібно уточнювати в чиєї: свекруха п’ять років тому померла.
— Ага, — відповів неуважно Вадим і знов потягнувся до пилки.
— Ти можеш із нею хоч на хвилину розстатись? — сердито спитала Аліна.
— То що там у неї? Як Таня?
— Таню я од неї забрала.
Тут уже Вадим здивувався по-справжньому:
— Що сталось? Ми ж її на цілий місяць одвезли! — На носі відпустка, вони вперше в житті зібрались до моря машиною, Олю брали з собою, Таню ж побоялись: ще мала, може не витримати далекої дороги. І от тобі маєш! — Захворіла?
— Гірше! — сказала Аліна. Згадала сварку з матір’ю і те, як мати її майже не слухала. В ній знову стало закипати всередині. — Заміж зібралась!
— Заміж? — У Вадима було таке обличчя, наче почув: провалилось пів-Києва. — А куди ж ми подінемо Таню?
— Нікуди! Сидітимем вдома!
— А море?
— Почекає, не висохне!
— То ми не поїдем до моря?
Господи, і цьому треба все розжувати!
— Не поїдемо, бо ні на кого Таню лишати!
— А мама?
— Та ти що, зовсім оглух? — Коли б у Вадима був не такий розгублений вигляд, подумала б, що він з неї знущається. — Мама заміж зібралась! Знайшла нареченого — викопала з якоїсь могили. Так що готуйсь до весілля.
— До весілля? — Вадим поблимав, поблимав, потім на його напруженому обличчі щось зламалося, зрушилось, дрібні зморщечки розбіглись навсібіч од очей. — Мама?.. Заміж?.. — І затрусився од сміху.
— Посмійся, посмійся! — зовсім уже розсердилась Аліна. — Ось прийде людина чужа та забере весь будинок, тоді посмієшся на кутні!
Почувши про будинок, Вадим одразу ж перестав сміятись.
Аліна вийшла заміж після десятого класу.
Сталося це так несподівано, що батьки не встигли й отямитись, як вона була вже заміжня.
Аліна кінчала десятирічку в тому непевному стані, коли не знаєш, куди податися далі. Однокласники мріяли про вузи-втузи, на гірший випадок про технікум, Аліну ж щось не дуже тягнуло гризти граніт науки ще довгі п’ять років: набила оскому в школі, де навчалася впівсили, аби дотягнути до атестата та уникнути батькової важкої руки, який спав і бачив свою улюбленицю вченою — сам з неповною середньою (перебила війна), він хотів, щоб його діти здобули вищу освіту. Тож старший брат, закінчивши автодорожній інститут, влаштувався в столиці, менший, Андрій, ще ходив до школи, Аліну ж готували в сільськогосподарську академію, де в батька був знайомий доцент, що захищав колись дисертацію на тему, як підвищити надої молока від кожної корови. Молока, щоправда, від того більше не стало, бо кандидатська не комбікорм, яким дисертант рекомендував в основному годувати корівок, але батько домовився твердо з доцентом, що той посприяє Аліні, бо на знання дочки не покладає особливих надій: ледь-ледь витягала на трійки й четвірки. Росла, дебела, з добре розвиненими формами, вона вирізнялася з-поміж усіх однокласниць і в неповні шістнадцять могла б дати сто очок наперед двадцятилітній.
Цілий липень Аліна готувалась до вступних іспитів, і, коли б не лист од Арсена, вона, може, й стала б студенткою.
Брат написав у відповідь на її послання. Скаржилася в жарт (а може, й не в жарт) на свою долю гірку, бо сиділа саме над підручниками: ні в кіно, ні до клубу, навіть увечері на вулицю й то не пускають. І так їй, Аліні, набридло бути як шовковій, що, коли б хто оце зараз сказав: «Виходь за мене заміж», пішла й не оглянулася б. «Чи немає там у тебе жениха завалящого?» Написала, вкинула до поштової скриньки та й одразу ж і забула: думала, брат почита, посміється, поспівчува їй, нещасній, та на тому все й скінчиться.
Аж надходить відповідь: так, сестро, і так — є наречений! Хлопець хоч куди, працює завгаром, некурящий, неп’ющий і, головне, — киянин. Має на Русанівці гарну квартиру, живе вдвох із матір’ю. Тож якщо написала серйозно, не гайся, приїжджай, бо такі хлопці на вулицях не валяються.