— З своєю жінкою жартуйте! А у мене є чоловік.
— Вижене, — сказав Аліні Вадим, коли вона розповіла, який у них котяра директор. — До чогось причепиться і вижене.
— Хай тільки спробує! Одразу ж до його жінки піду!
Директор і сам, мабуть, зрозумів, що ця може до кого завгодно піти, — більш не чіпав.
Отак і прижилась Аліна в магазині взуттєвому, і кращого собі не бажала. Робота чиста, не те що в овочевому, й не така нервова, як у гастрономі, де кожне так і зирить за стрілкою, чи його не обважують, — дістала, подала, хочеш — бери, не хочеш — ходи босоніж, твоїх ніг нам не жалко, є час перекинутись словом з подругами, переполоскати останні новини, бо й люди в черзі не тиснуться, як у продуктовому. Ну, а коли кінець кварталу чи кінець місяця, коли треба підбивати «бабки» та витягувати на прогресивку, коли з’являється отой дефіцит, од якого жінота і мліє, а в чоловіків, як дізнаються про ціну, й очі на лоба лізуть... коли, словом, викидають наймодніші чобітки або туфлі, тоді магазин їхній трохи не розносять, й од цілоденної лайки, гвалту та крику в Аліни тиждень потому у вухах дзвенить. Але й тут не без світлих сторін: обдзвонює загодя всіх потрібних людей, щоб не прогавили, приходили ще до відкриття магазину, бо, як у тому російському прислів’ї говориться: «не имей сто рублей, а имей сто друзей», — Аліна це розуміла давно, Аліну цього й вчити не треба було. Потроху, потроху та й обросла тісним колом потрібних людей. Дефіцит на дефіцит, там балик чи оселедець дунайський, там квиток на літак, коли й броня осічку дає, там щось із одягу наймоднішого імпортного, що його гріх і викладать на прилавок, — все мала Аліна, аж до путівок на південь, було б лише бажання та гроші... Ну, гроші ніколи не переводились, хоч Аліна не заробила й копійки на жодній парі взуття. Тут у неї руки чисті, спекулянтів на постріл гарматний не підпускала до себе — вистачало й тих, що приносив Вадим та що заробляли під час рейсів на ринки в північні міста. Редиска й цибулька зелена, полуниці та ягоди, коли воно раннє та в добрій ціні, а то й квіти до свят, — гроші всюди валяються, не полінуйся лише підібрати.
За кілька років Аліна так акліматизувалася в Києві, що вже й не уявляла себе у іншому місті. Поглядала на сільських тіточок та дядьків, яких іще здалеку можна відрізнити од люду міського... дивилась на них з отією зневагою, що особливо властива неофітам: ми тут на місці, а ви що забули? І вже і в магазині, коли зайде отака обвішана клунками тітонька, зайде та й почне оглядатись розгублено, хто б їй показав, до кого звернутись, Аліна, хай та тітонька буде одна на цілий магазин, довго не звертатиме на неї уваги. Аж врешті зволить її помітити й запитає знехотя: «Вам чево?» — «Мені, доню, тово... щось на ноги», — відповість знічено тітонька, і тут треба побачити, як Аліна візьме кінчиками пальчиків пару взуття найпростішого та й подасть, на тітку майже не глянувши. «То можна поміряти?» — вже зовсім розгубиться тітонька. «Міряйте», — через плече кине Аліна.
Тож Аліна давно себе відчувала киянкою повною, бо не тільки на свята, а й у будні мала змогу нарядитись так, що жінки очі зривали, її розглядаючи. І життя Аліни котилось копієчкою (дім — повна чаша, двоє діток, чоловік і машина) до оцього ось дня, коли Арсен заїхав за нею й сказав, що мама збирається заміж.
Ідея переселити маму до Києва спала на думку не Аліні — Арсенові. Аліні й так було добре, хіба що машину ніде поставити, бо важче побудувати гараж, ніж купити машину, нащо вже Вадим промітний, а й той помотавсь-помотавсь та й махнув зрештою рукою. Тож машина цілу весну, літо й осінь стояла під вікнами, на зиму відганяв її Вадим у державний гараж, яким і завідував: там і підремонтують, пофарбують і змажуть — зроблять повний технічний огляд, отож гараж їм, по суті, й не пік особливо, а дітей теж одвезуть ще весною до матері — і на ціле літо руки розв’язані. Двоє Аліниних, двійко Арсенових: приймай, бабо, та не нудься, за все літо так виганяють, так наковтаються свіжого, на росах настояного повітря, так накупаються в мілкій, але чистій річці, що повертаються до міста, мов циганчата. Та й молоко ж з-під своєї корови: щоранку, ще й очей не встигнуть продерти, кожному кухоль півлітровий з шапкою білої піни. Смокчуть, поглядаючи ревниво одне на одного, — хто швидше вправиться. То батьки натішитись не могли, забираючи малечу додому: «Наша мама кого хоч відгодує!» Аліна й далі продовжувала б одвозити дітей, тим більше що було їм там де розгулятись: що двір сорок соток, а що й будинок на чотири великі кімнати. Тато збудував перед смертю, не в селі, а в райцентрі, на самім краю, — вуличка тиха збігає до річки, а по той бік вже ліс, у якому батьки під час війни й партизанили, — і гриби, і ягоди, й горіхи з ліщини. Маринували, консервували, засолювали — вистачало й на зиму, й на весну. То куди з такого раю рушати? Та й будинок з кожним роком ріс у ціні — ощадкаси не треба. Помре мати (всі помремо) та доведеться продать — вистачить на хліб і до хліба.
Арсен же розміркував по-іншому: мама вже старенька, захворіє, зляже — хто її доглядатиме? З Києва щодня не наїздишся. Андрій, брат наймолодший? Так він цього року в армію йде, а після того теж, гляди, на Київ націлиться. «Правда ж, Андрію?» Мабуть, що правда, бо в Андрія й очі загорілись при згадці про Київ. «На киянці женишся?» — не втрималась, уколола Аліна. «А хоч би й на киянці! — відповів за брата Арсен. — Думаєш, тільки ти мудра? Висватаєм професорську дочку — паном ходитиме!» «А й висватають, — подумала про себе Аліна. — Андрій — кров з молоком, брови лискучі, щоки червоні, а від широких плечей так силою й віє. Тут не тільки професорська клюне...» «То що ж, мамі самій тут лишатись? — продовжував тим часом Арсен. — Добре, що влітку сюди наїжджаємо, дітвора коло неї, а взимку? Коли захурделить-завіє, що й носа не виткнеш? Машиною не дуже наїздишся, лишається хіба що автобус. Який поки дочиргикає з Києва, то й здоровий захворіє».
Отак Арсен умовляв, переконував — в основному Аліну, бо Андрія й умовляти не треба. Мама теж: «Вам, діти, видніше, як скажете, так воно й буде». І хоч Аліна здогадувалась, що Арсенові не так мамине здоров’я пече, як гараж під боком... Про мамине здоров’я, бач, не дума, коли накидає на ціле літо дітей або набиває машину тим, що мама на городі виростила. Щоліта возить свою мадаму лікувати до моря, ні разу сапки не потримала в руках, все на мамі та на Аліні, яка приїжджала допомагати, а як зберуть, тоді тут як тут — свого не прогавлять. Мати ладна все віддати, матері здається, що в тому Києві й їсти нічого, коли б не Аліна — до крихти б усе підмітали... Тож хоч Аліна й мала підозру, що брат неспроста цього домагається, все ж врешті погодилась.
Тільки спитала:
— А дітей куди діватимемо?
Арсен, виявляється, про це в першу чергу подумав. Не до нього мати жить переїде, не до Аліни, а обміняють оцей їхній будинок на київський. Або в крайньому разі під Києвом.
Він уже й двох старих напитав, яких давно їла ностальгія по тихому закуткові подалі од великого міста. Щоб і річка під боком була, і ліс, і тиша, й свіже повітря, де півні, живі ці будильники, без заводу вітають щоранку, а вечори пахнуть задумами й спокійною вічністю; де не чутно захланного реву машин, новітніх оцих динозаврів, що погрожують заполонити весь простір, а небо ще не втратило своєї пречистої синяви; де сонце — то сонце, місяць — то місяць, зірки — то зірки, а густий, як щітка, спориш вкриває всю вулицю замість асфальту. Де можна, на цю вулицю вийшовши, посидіти серед первісної тиші — відчути себе невід’ємною часткою природи, вічної отієї річки, що тече невідомо звідки, невідомо куди. Арсен і запевнив двох старих диваків, що всього цього там навалом, і, домігшись Аліниної згоди, в перший же вихідний і повіз їх на оглядини.
Водив з кімнати в кімнату, показував, які вони світлі та просторі.
— Тут не те що двом — квартирантів будете пускати. Зайва копійка ще нікому не муляла.
— Магазин? Та під боком! Тато знав, де будувати. А оно, в кінці вулиці, зупинка автобусна. Сіли — й на базарі. Все удвічі дешевше, ніж у Києві... Та вам і купувати мало що доведеться — все буде своє! — Арсен умовляв старих, як дітей, так йому хотілось обмінятися. Уже знав, що в старих дочка працює в міськраді, допоможе швидше все оформити. Все законно: мати, яка лишилась сама, хоче перебратися ближче до рідних дітей, міняючи площу на площу.