Ну, площу на площу — це дуже гучно сказано: Аліна як глянула, то замалим не зомліла. Курник на дві крихітні кімнати, де й повернутися ніде, і десять соток замість сорока.
— А ти що хотіла? — сердито Арсен. — Панські хороми в Києві виміняти? Скажи спасибі й за це!
— А діти де будуть?
— Збудуєм! — запевнив Арсен. — Збудуємо не гірший, ніж той. Я вже й майстрів підшукав. Мати ж поки що тут поживе. Що їй, танцювати?
— Матері хоч спитав?
— А де вона подінеться?
І справді, де подітися матері, коли за два тижні оформили обмін й, пов’язавши всі бебехи, перевезли до Києва? Та й поселили в «курнику»: поживіть, мамо, поки будинок збудуєм. Тісно? Взимку холодно буде? Завеземо дров та вугілля — натопите. Аліна була заїкнулась забрати на зиму матір до себе. «А хто цеглу стерегтиме? — поцікавився Арсен. — Розкрадуть за зиму — чим будуватимемо?» Попобігали вдвох із Вадимом, дістаючи. За маму заяви писали як од ветерана війни. Виб’ють резолюції, поткнуться до магазину, а там: «Нема зараз цегли!» — «А коли буде?» — «Коли буде, отоді з цією заявою й приходьте». Спасибі одному чоловікові, напоумив, щоб виписали просто на цегельний завод. Пізньої осені, коли вже почали братися перші морози, завезли кілька МАЗів — завалили подвір’я.
— Чи ви збираєтесь хмарочос будувати? — дивувалась Аліна. — Стільки цегли приперти!
— Почнемо будувати — побачиш, — загадково обоє.
— Найголовніше дістали, — радів, укриваючи рубероїдом цеглу, Арсен. — Оце б ще лісу, то можна цілу зиму спати спокійно.
Дістали й ліс. Довжелезні обаполи, дошки і шалівку. Вадим гравію кілька КрАЗів завіз — з хати й вийти не можна було, щоб не перечепитись об щось. Тут дошки, там цегла й колоди, а ще далі гравій горою. Вадим, не подумавши, висипав якраз на дорозі до туалету — Аліна його попопуштрила. Тут ось їй, молодій, в’язи не довго скрутити, а матері? Та ще серед зими, коли снігом позамітає. По морозі, посеред ночі. Не міг весною це лихо завезти?
— Нічого, зиму якось переб’ється, — заступався за Вадима Арсен. — Зате тепер до весни будемо спати спокійно.
Вони-то спали спокійно, мати ж перевелася ні на що: все здавалось, що хтось до двору цеглу красти заліз. Або цупить дошки. Схопиться, ввімкне світло надвірне, виглядає в замерзле вікно: щось ніби ворушиться, присідає за цеглою, од неї ховаючись.
І до ранку вже сон як обріже.
— Ми вам купимо, мамо, ружжо, — сміявся Арсен. — Як у смалите — всіх злодіїв порозганяєте!
Арсен і взимку часу не гаяв: зв’язався з архітекторами, замовив їм план забудови. Щоб було не гірше, ніж у людей, а може, ще й краще.
Якось у п’ятницю подзвонив на роботу Аліні:
— Слухай, ти той... Завтра нікуди не збираєшся з дому?
— Не збираюсь. А що?
— А Вадим?
— Та й Вадим буде вдома. Кажи, що там надумавсь.
— То ми з Поліною прийдемо. Готуйте півлітру.
У суботу прийшли на обід. Арсен якийсь особливо урочистий, тільки й того, що німб над головою не сяє. І якась довга труба в руках, в папір білий загорнута.
— Що це? — поцікавилась Аліна.
— Побачиш, — відповів загадково братусь. Проніс через кімнату, обережно поклав на сервант.
І Поліна туди ж, коли Аліна запитала.
— То хай Арсен.
Пообідали, прибрали зі столу. Арсен навіть рукою провів, щоб крихти якої не лишилось. Зняв пакунок з серванта, розгорнув на весь стіл.
— Що це? — зачудовано спитал Аліна.
— План.
Аліна сама бачила, що план. Тільки для чого він?
— Та це ж наша садиба! Чи тобі вже зовсім повилазило? — аж розсердивсь Арсен: він, можна сказати, не один місяць планом цим жив, набридав архітекторам, ніс порадувати Вадима й сестру, а тут на тобі: для чого! — Не розбираєшся, то вже краще мовчала б!
І Поліна, теж мені професорка з Грязів, не втрималася — фиркнула. Натягла джинси на сідницю, корові й то більше личили б, та й дума, що вона вже он яка цяця!
Образилась Аліна. Відійшла геть од столу:
— Коли я сліпа, то дивіться самі!
Ледь умовили, щоб знов підійшла. Стала од Поліни подалі, в її бік і не гляне.
— Дивіться сюди. Оце така буде наша садиба. — В Арсена од хвилювання і ніс потом вкрився. — Ось наш будинок. На два поверхи, п’ятикімнатний. Три кімнати вгорі, а дві вже внизу. І кухня, і ванна...
— А туалет? Чи мамі так і бігати ціле життя через двір? — все ще сердита, спитала Аліна.
— Та й туалет тут же, не перебивай... Оце, значить, будинок. — Арсен все не міг одірвати пальця од того місця, де був намальований будинок: чекав, мабуть, щоб похвалили. Та Аліна сердито мовчала. Хоч будинок сподобався: п’ять кімнат, буде куди поселити дітей. — Подобається? — не витримав нарешті Арсен.
— А в скільки це нам обійдеться? — Вадима, що звик рахувати кожну копійку, найперш цікавила ціна.
— Не так уже й дорого, — заспокоїв Арсен. — Та й за один рік не збудуємо — дай боже років за три. Так що не все одразу й платить доведеться... Ну, а це ось сарай.
— Ти що, молочну ферму зібрався завести? — не втрималась Аліна.
— Ферму не ферму, а свиней де триматимеш?
— Яких ще свиней?
— Отих, що, коли їх ріжуть, кувікають. Та все, що після нас, підбирають. — І, боячись, що сестра знов образиться, поспішив пояснити:— Поросяток пару треба завести, чи як? Укинемо ось сюди, — ткнув пальцем, — матері нашій як забавка, а нам під Новий рік свіжина. Чи твій Вадим м’яса не любить?
Вадим сказав, що любить. Особливо домашні ковбаси. З часником, з цибулею. Аж приплямкнув при цьому.
— А отут що буде? — показала на другу половину сарая Аліна — з поросятами брат здорово придумав: щоліта після дітей харчів лишається прірва. Мама звикла щодня наварювати наче на сотню гостей, половини не поїдають.
— А сюди пустим курчат. Інкубаторних. Завеземо якусь сотню весною, хай усе літо вигулюються. Випустиш копійку, а восени рублем підбереш. Та й собі буде що їсти. З базарів та магазинів не дуже наносишся!
І тут довелося погодитись Аліні. В мами ж кури ніколи не переводились. Завезти сотню, а то й дві — буде що їсти, буде й на продаж. Бо нова ця садиба їм ой-ой в що влетить! Вони наперед домовились: витрати порівну. Андрій, менший брат, в рахунок не йшов. Повернеться з армії, захоче вступити в долю, тоді й буде окрема розмова. «Професор заплатить», — жартував не раз Арсен. Жартувати жартував, а сам приглядався до київських дівчат: у котрих батьки багатші. Захоче Андрій женитись, Арсен йому і присватає. Як Аліні, чого ж...
Ну, та це ще діло далеке, брат лише перший рік в армії.
Про погріб Аліна й не питала, для чого. Настане осінь — все місця попросить. Не з базарів завезене, а з району, з села глухого, де все втричі дешевше. Так що проти погреба Аліна й не думала заперечувати, зате коли два гаражі на тім плані побачила, один з одного боку садиби, а другий — з другого, тут уже стала на дибки. У дворі й так місця мало, повернутися ніде, а тут — гаражі!
— Вашій «Волзі» за комір не капає! — Це вже Поліна. Натяка, бач, на те, що їхня «Волга» цілу зиму стоїть у державному, а машина Арсена весь час під снігами-дощами.
— Ну, гаразд, — поступився Аліні Арсен, — збудуємо не два, а один. На дві машини.
Тут уже затялась Поліна. Не так гаражі їй пекли, як те, що Алінине зверху.
— Ми свою машину в спільний хлів не поставимо! — Колись Аліна не витримала, зауважила братові, що жінка його нечупайда. Завела хлів у хаті — страшно зайти. Той усе жіночці й переказав. От вона тепер і згадала.
Та Аліні що, Аліна нікому не дивилася в вічі: скаже, що думає. Ще малій не раз перепадало од тата. Стане навпроти, руки в боки й вичитує, наче доросла:
— І вам ото не соромно? Заллєте очі горілкою, то й на людину не схожі.
— То це ти на батька отак? Ах таку ж твою мать! — та лясь, лясь по потилиці.
Перехлипає, сльози сердиті витре, а однаково при нагоді не змовчить.
То щоб вона зайді оцій поступилась?
— Якщо вже й ставить гараж, то тільки один. Машини не коні, хвицяти одна одну не будуть.