— Ну, гаразд, це ми потім, — втрутився Вадим: бачив, що між жінками зайшлося не в жарт. — А що ще є в цьому плані?
— Більше поки що нічого, — згорнув швиденько Арсен план: не хотів, щоб сестра вгледіла ще й басейн для нутрій. То хай потім, пізніше, коли з гаражами втрясеться. Бач, в обох уже щоки горять. —Воно й переробити можна, якщо не сподобається.
— А мамі показував? — спитала Аліна. Була все ще лиха на Поліну, а заодно й на брата.
— Мамі? — стенув плечима Арсен. — А нащо їй показувати? Ми ж будуємо — не мати!
І справді, нащо їй показувать?
Що вона розуміє в тих планах, яку може дати пораду? Зведуть будинок, переселять із «курника»: живіть, як у бога за дверима, доглядайте онуків, поки не повиростали. Виносьте пацям тричі на день, годуйте курей, індиків — ото й усі ваші клопоти. Хіба що приглянуть за нутріями, що їх завів-таки Арсен, та й до кролів заразом навідатись: кролики теж їсти хочуть, їх для того й завела Аліна, щоб вони плодились та множились. Якщо брат завів нутрій, то чим вона гірша в мами?
Чим?
А нічим!
Люба стала «мамою Любою» в неповні шістнадцять.
В партизанськім загоні.
Прибилася в загін серед зими, в сорок третьому, разом з обозом. Їздовий клявся й божився, що не помітив, коли воно й залізло під брезент. Чи в тому селі, де вони коней поїли, чи ще десь по дорозі, тільки так забилося поміж мішками, що ніхто й не помітив.
Стояла перед командиром загону, бородатим, страшним, терпла од холоду й страху.
— Що тепер накажеш з тобою робити? Звідки нам знати, хто ти така? Може, тебе німці підіслали!
Бо в Люби ні документа, нічого. Тільки пальтечко, в якому вона ходила й до четвертого класу, й до п’ятого, й до шостого, а далі вже не ходила, бо прийшла війна, та велика хустка, в яку Любу можна було замотать з головою, та єдина тепла по-справжньому річ — тітчині валянки. Тітчині, бо не лишилось ні мами, ні тата, нікого у світі, крім тітки, та й то двоюрідної, що й прийняла її неохоче: мала своїх повну хату. У чому тепер тітка вийде надвір, Люба намагалась не думати.
Та ще білий «сидір», що за плечима. Повен вишитих рушників — єдине, що лишилось од матері.
— Гаразд, так тому й бути — відпустим додому, — зласкавився врешті-решт командир: бачив, що дівча от-от не витрима — розплачеться. — Бортняков! Виведи її за розташування загону, хай іде до батьків.
І тут Люба вперше здобулася на голос:
— Не піду!
— Як-то не підеш? — здивувався командир. — Ану марш додому! Бортняков, виконуй! — Повернувсь і пішов до землянки.
— Я німців бити прийшла! — у відчаї закричала Люба.
Командир навіть не обернувся. І Бортняков, молодик у кубанці, хвацько надітій на самісінькі брови, з русявим — знай наших! — чубом над такими веселими очима, що од їхнього власника можна було ждати будь-чого... Бортняков з недбало повішеним через плече автоматом, з недокурком, приклеєним до нижньої губи, підійшов до Люби впритул та й наставив бубликом руку:
— Прошу, баришня, прогулятись зі мною!
По дорозі з лісу цікавився:
— В тебе є старша сестра?
А оскільки Люба йшла й ні пари з вуст, то допитувавсь весело:
— Ти що, оніміла?
Перестав шкірити зуби, коли добрались до узлісся і Люба раптом узяла та й сіла в сніг під сосною. Сказала, що нікуди звідси не рушить — отут і замерзне.
Не хочуть брати в загін, то їй нічого й жити на світі.
Лаяв, умовляв, обіцяв навіть провідати, наче це Любі он як потрібно було, врешті, розсердившись, взяв під пахви, підняв, виволік з-під сосни на стежину, ще й нижче спини коліном піддав:
— Ану йди й не вигадуй! Бігом, поки не встрелив!
Люба й пішла. А коли Бортняков оглянувся, то знову побачив її під сосною. «Отут я й помру!» — промовляв увесь її вигляд.
Лаючись, Бортняков уже підбіг до неї:
— Мені що, стріляти в тебе?
— Стріляй.
— Ну, дівка! — Постояв, постояв, потім махнув відчайдушно рукою:— Ходімо!
— Не піду!
— Назад ходімо, теля дурне!
Тут Любу й піднімати не треба було: схопилась сама. Бігла поруч з Бортняковим, намагаючись не відставати од нього, а той питав її весело:
— Ти знаєш, що мені буде за тебе? Розмажуть і плакати не дадуть!.. Скажи, хоч як тебе звати? Знатиму, за кого помирать доведеться.
— Любов!— відповіла.
— Любов! — хмикнув зневажливо. — Не доросла ти, дівко, до любові! Старша сестра в тебе є?..
Отак і прижилася Люба в загоні. Бо командир (що йому лишилось робити?), коли Бортняков привів її назад та доповів, полаяв, полаяв та й наказав відіслати Любу на кухню. Там орудувала тітка Горпина — жінка мовчазна й неусміхнена і така худа, наче вона й не їла нічого. Прийми, подай, вимий, почисть — оце й уся її мова. Боячись, що її можуть відрядити додому, Люба старалася так, що й спина тріщала, і її не раз до сліз допікало, що кухарка й не похвалить ніколи.
Загін часто міняв «диспозицію», як любив говорити командир, бо німці взялися за партизанів не в жарт, і Любі з тіткою Горпиною не раз доводилось під осколками й кулями кидати на підводу своє нехитре майно: казани, відра, чайники, миски, кидати та й рушати ускач, щоб не попастися фашистам до рук. Їздовий тільки голову пригинав — так вищало й свистіло довкола, та з усієї сили батожив коней, тітка Горпина сиділа, як сук, встромлений посеред воза, Люба ж підскакувала на задку, чимдуж тримаючись за величезний казан, — не випустила б його з рук, хоч би й помирала. Це був єдиний казан, і їздовий головою відповідав за нього.
Коли ж вони нарешті відривались од ворога і їздовий, зупинивши змилених коней, хрестився, а тітка Горпина, презирливо глянувши на нього, одразу ж злазила з воза — готувати обід, Люба, щаслива, що й цього разу вціліла, зітхала і такими очима дивилась довкола, такими очима, що ладна була обіймать-цілувать кожну сосонку, кожен кущик довкола.
Зголоднілі, розпашілі боєм, сходилися з усіх сторін партизани, а в них уже кипіло й шкварчало, і смачний дух плив понад галявиною.
Часто з’являвсь Бортняков. Чим важчий був бій, тим веселіший підходив до кухні. Кричав іще здалеку:
— Де моя найбільша тарілка?!
Це він прозвав її «мамою Любою», і бійці підхопили це прозвисько і вже інакше не називали її, як тільки «мамою Любою». Люба спершу ображалась до сліз, а потім звикла і навіть потай пишалась і погримувала часом на вдвічі старших од себе дядьків, коли вони пробували поза чергою одержати свою порцію каші. А Бортняков, вилизавши свою «найбільшу тарілку», не забував підійти щоразу до Люби, жартома обійняти за плечі:
— От наївсь так наївсь. Так коли згуляєм весілля?
— Я тобі згуляю весілля! — кричала весело Люба: бач, яка стала смілива! — Так ось цим черпаком оженю, що й про весілля забудеш!
Сміючись, він одскакував і вже з безпечної відстані кидав їй докір:
— Ну, дівко, так ти всіх женихів од себе одвадиш!
— А нащо вони мені, ті женихи? Тільки й знають, що їсти! — Бо Люба з раннього ранку до пізнього вечора тільки те й робила, що морочилася з їжею. А почистити, помити, коли часом і води під рукою немає? Серед зими не раз плакала Люба, коли не встигала води підігріти, не до того було, і доводилося нашвидкуруч мити картоплю в крижаній, просто з річки воді.
Отак і «воювала» Люба в загоні: годувала вічно голодну «орду» (вислів тітки Горпини) та пильнувала, щоб не розгубити по дорозі нічого, коли доводилось спішно мінять «диспозицію». Так і «воювала» вона, відганяючи черпаком охочих до обіймів бійців, бо за рік, що минув непомітно, Люба вилюдніла і з півдівки стала зовсім дівкою: на всю щоку рум’янці і брови як вималювані. А що під тими бровами, то вже й говорити не будемо! І вже Бортняков, Дем’ян Бортняков, відчайдушний партизанський розвідник, якому сам чорт не брат, а Гітлер не дядько... вже Дем’ян Бортняков не запитує Люби, чи є в неї старша сестра, не поспіша спорожнити свою «найбільшу тарілку». І обід не обід, а як тільки випаде вільна хвилина, так він і біля кухні: то дров наруба, то води принесе — помічник добровільний.