Ну, настала пора, й справили партизанське весілля: Люба сама пошила собі весільну сукню — з парашутного шовку, а під спід уділа сорочку, вже не шовкову — з мішковини. Розгромили склад, і там було повно нових-новісіньких мішків: тканина біла й цупка, а тонка, як полотно, тільки й того, шо вся списана готичними літерами. То й на сорочці були оті літери, але в той час люди що тільки не одягали на себе, і партизани не дивувались ніскільки, хоч літери й проступали крізь шовк. Випили за молодих, побажали їм щастя, здоров’я і дожити до перемоги та й одвели до землянки, куди стягли перед цим майже півлісу: нарубали й соснового гілля, й березового, завішали й стіни, й стелю, ще й долівку заслали. А вранці тривога. Молодий за автомат та на коня, молода за казан та на підводу. «Демаскуєш ти нас!» — дорікнув їй їздовий, коли вкотре одірвались од ворога. Люба, схопившись, поспіхом одягнула, що було під рукою, то й підскакувала позаду в білій сукні весільній.
А ще перший день по весіллі запам’ятався Любі розкішним подарунком.
Давно просила Дем’яна дістати їй карабін, бо нападуть німці на кухню — не черпаком же од них одбиватись! Люба мріяла мати хоч якусь зброю, бо яка з неї, безоружної, й партизанка, але в той час зі зброєю було сутужно, розживались в основному трофейною, а німець ще міцно тримав її в руках. І от в обід, коли Люба саме розсипала по мисках-казанках паруючу страву, Дем’ян підлетів на коні просто до кухні:
— Держи!
Люба замалим черпака не впустила: автомат! Новий-новісінький «шмайсер» з прямим, як пенал, магазином.
— Мені?
— А кому ж іще!
— Ой! — спалахнула Люба, щаслива. — Ой! — Взяла автомат, притисла до грудей. Не знала, куди спершу й дивитись: на автомат чи на Дем’яна.
— Пропала каша! — сміялись партизани. — Чорт тебе, Дем’яне, з автоматом підніс! Не міг почекати, поки поїмо.
Люба так і насипала потім страву: в одній руці черпак, у другій — автомат.
Не встигла й намилуватись подарунком нежданим, як знову сутичка з німцем, що наступав на п’яти, не давав і хвилини спокою.
— Ти куди?! — закричала тітка Горпина. Бо Люба, замість того, щоб скочити на підводу, метнулася геть. В той бік, де стріляли.
— Їдьте, я зараз! — гукнула. І зникла в кущах.
Бігла неглибоким виярком, перечіпаючись об густе коріння. Той виярок і вивів Любу просто на кулемет, що строчив безугавно. Спершу подумала — наші. Тільки чому вони стріляють в наш бік? Розгледіла рогаті шоломи й чужі, мишачого кольору мундири.
Німці!
Пропала!.. Уб’ють!
Перелякана, впала на землю. А вони в її бік навіть не глянули, продовжували смалить з кулемета. І тоді Люба згадала про подарунок, що дивом не випав із рук. Звела автомат, прицілилась і майже впритул розстріляла обох кулеметників.
Кулемет захлинувсь на півчерзі, а Люба ще довго лежала, оглушена тим, що зробила: ніколи не думала, що так легко можна вбити людину. Німці лежали як приспані.
— Спекла? — дивувався Дем’ян. — Ну, ти, мать, даєш!
Після першої ж ночі став звать її матір’ю.
А коли Люба завагітніла, одібрав автомат.
— Ти в мене двожильна, — сказав їй якось згодом Дем’ян.
А де ж їй не бути двожильною? Де не бути двожильною, коли на її слабкі, як у підлітка, плечі звалилося стільки, що й здоровий дядько не витримав би!
Дем’ян день і ніч пропадав на заводі, де з нічого, на голому місці, з усього світу по гайці намагалися зібрати хоч кілька верстатів. Відступаючи, німці так обідрали цей єдиний у райцентрі завод, так його підчистили й вимели, що лишилися тільки голі стіни та, як решето, дах і більше нічого. Тож Дем’ян і мотався по всьому району, правдами й неправдами збираючи все, що тільки могло згодитись, і не раз, натомлений, чорний, з синцями попід очима, скаржився Любі:
— Який ворог директором мене і поставив?
Прийшов того дня гордий, як півень, закричав ще з порога: «Мать, став пляшку на стіл — обмивати директора!» А тепер з серцем допитувався:
— Ти не знаєш, навіщо я підірвав отой ешелон? Голову мені, розсучому синові, треба було одкрутити! — Дем’ян найчастіше згадував ешелон, звалений у сорок третьому разом з мостом у річку. Там верстати були — хоч облизуй! — Ех, не думали ми тоді, що хазяйнувать доведеться.
— То й що б ти робив, аби думав? — пробувала втішити Люба. — Однаково треба було підривати.
— В ліс вивезти. В ліс! Підібрати і всі до одного до лісу! Вони мені ціле життя будуть снитись!
Дем’ян день і ніч ставив на ноги завод, а на Любу звалилося все домашнє хазяйство.
З партизанської зарплати, що їм сплатили по визволенні, на околиці містечка купили садибу — треба ж було десь мати притулок.
Сорок соток городу, що збігав аж до лугу, кілька старих яблунь і груш і зовсім уже ветха, на одну-єдину кімнату халупа під чорною стріхою. Двоє нужденних віконець, обідрані стіни й стеля, лава, стіл та ще піл, на якому спали покотом хазяїни доісторичної цієї споруди, і велика піч на півхати, яка не так гріла, як жерла дрова. Але й ця халупа після партизанських землянок, а то й куренів, наспіх зведених, здалася їм раєм, і перший місяць Люба тільки й знала, що обдирала та шмарувала, мила та мазала, поки невелика кімната вдячно засяяла до неї білими стінами, чистими вікнами, жовтими дошками стола, лави і полу. Люба не заспокоїлась, поки не побілила хату й зовні і призьбу відбила червоною охрою, і доти гризла Дем’яна, який прибігав лише переспати, доти приставала до нього, доки він знайшов двох дядьків, які й перекрили дах.
Але й цього було мало Любі: розвішала материні рушники по всіх стінах (ось коли вони їй знадобились!), дістала кілька подушок та ряден на піл (майже місяць спали на шинелях, плащ-наметом вкриваючись), скатертину на стіл, ще й на долівку доріжку, на вікна білі фіранки. Люба не могла натішитись прибраною хатою, а тут іще Дем’ян похвалився, що замовив місцевому художникові килим на стіну, і знайшов-таки час привести художника, який обміряв ту стіну вздовж і впоперек, пообіцявши за кілька тижнів і впоратись. Любі дуже хотілось, щоб на тому килимі було озеро, й лебеді, й зелені дерева, і небо блакитне, ще й сонце, а внизу щоб зеленіла трава і цвіли квіти, але Дем’ян не признавався, що буде на килимі, Дем’ян усміхавсь загадково: «Побачиш, мать, побачиш. Принесу, отоді й роздивишся». І таки справді приніс — величезний сувій брезентовий і коли розгорнув той брезент, Люба оніміла з великого дива. Бо не квіти, не озеро, не дерева, не сонце, не лебеді побачила на тому килимові, а недавню війну: літаки, танки, гармати, кораблі та «катюші» і розсипані густо фігурки людей. Все те пливло, мчало, бігло, летіло, стріляючи, тонуло у вибухах, а праворуч був намальований висаджений міст, й ешелон, що падав у воду, і якийсь командир на коні, що, вимахуючи шаблюкою, піднімав партизан у атаку.
— Впізнаєш? — спитав гордо Дем’ян.
— Невже ти?
— А що, не схожий?
— Кінь мовби схожий...
— Кінь! Кінь! Що ти розумієш в цьому!.. Принеси молотка! — І, сердитий, поліз вішати килим на стіну.
В ньому ще кипіла війна. Схоплювавсь серед ночі од власного крику, а то й Люба його будила частенько, і він тоді виходив надвір, мов усе ще не вірив, що війна вже скінчилась і з глухої пітьми не вирине ворог. Поки Дем’ян студив надворі розпалену голову, Люба лежала, прислухаючись до потаємного життя, що в ній озивалось, — спогади про війну не приходили до неї навіть уві сні.
Та й де їм приходить, тим спогадам, коли треба було скопати сорок соток городу (Дем’ян обіцяв, обіцяв дістати коня, щоб зорати, але так і не зміг: навіть колгоспні поля піднімали в той час не так кіньми, як коровами). ...Де приходить тим спогадам, коли й картоплю треба було посадити, й огірки та цибулю посадити, й кукурудзу, і соняшники, і ще вкинути жита, щоб мати яку-небудь добавку до того пайка, що їм діставався... Коли Люба взувала єдині Дем’янові чоботи, які були їй вище колін, і лізла у грязюку, в чорнозем, несучи перед собою в подолі з таким трудом роздобуте зерно, — що крок, то й помах руки... що крок, то й помах руки... Як засівали колись її пращури, віддаючи кожній зернині, сперш ніж кинути в землю, тепло своїх рук... Так натягається протягом дня отого липкого чорнозему, так намахається, що потім прилазить додому ледве жива, а тут ще треба зготувати вечерю, бо прийде Дем’ян і гукне: «Мать, дай поїсти!» І «мать» дістане з печі, й подасть, і прибере, й помиє, і внесе на завтра на ранок дрова та воду, щоб з сніданком устигнути, бо Дем’ян підхопиться як на пожежу: «Давай, мать, давай!» Дем’ян хапатиме страву гарячу так, наче боятиметься, що її ось-ось відберуть, і, на ходу вже дожовуючи, кине з порога: «Ну, я, мать, побіг». — «Обідать хоч прийдеш?» — гукне вслід йому Люба. «Не знаю!» — відгукнеться уже знадвору. І частенько таки не приходив, а то й не з’являвся і на ніч, так на нього наваливсь той завод... Де пускатися в спогади Любі, коли народився Арсен і обіч їхнього полу, звисаючи на стропах од парашута, загойдалась колиска: не заспи, недоспи, по кілька разів схопись серед ночі, погодуй та поміняй пелюшки. «Чорт його знає! У нашім роду мов такого моряка й не було! — дивувався Дем’ян. І чукикав, підкидаючи майже під стелю (коли випадав рідкий вихідний та лишався вдома). — Рости, рости, синок! Виростеш, будеш із дівок молодайок робити!» — «І тобі не стидно отаке говорити дитині?» — сердилась Люба. «А що я йому таке погане сказав? — дивувався щиро Дем’ян. — Для парубка це перше діло. Правда ж, синок?» — І під стелю, під стелю. «Дай сюди!» — бо дитина вже й криком заходилась... Де згадувати про ту нещодавно минулу війну, коли в дворі вже завівся і підсвинок, не підсвинок — прірва, тільки встигай їсти виносити («Та чи ти в блокаді побув? Чи в таборах?» — кричала на підсвинка Люба), і десяток курей, і качка, що саме сіла на яйця, а Дем’ян ще нахваляється дістати й телицю, щоб і корова була, бо Арсенові потрібне буде молоко, без молока він і не ростиме як слід, так що «давай, мать, давай», готуйся зустріти й телицю. А це й сіно, і паша — все на Любині плечі.