Отож на неї не діяв і килим, розмальований місцевим художником, — засинала під гарматами й танками, наче то й не гармати були — білі лебеді з її дівочого сну.
Після Арсена сім років на вступала у тяж — підвередилась. Лікувалась довго, бо Дем’ян хотів дуже дочку («Щоб на тебе була схожа»), в лікарні курорт навіть раяли, але Любині курорти були всі вдома, на неодноразове Дем’янове: «Ти що, мать, забастовку об’явила?» — вона тільки всміхалась, і той тихий усміх найбільше скрашував Любу.
Врешті їй нараяли пити настої трав, і чи то від тих трав, чи від ліків вона знову понесла, і коли настав час, народила дочку. Народила як вилила: голосисту, міцну, всю в Дем’яна. Дивувалась про себе, як вона в ній і вміщалася: Люба так і лишилася підлітком, не до поправок було, хіба що трохи роздалася в стегнах та налилася в грудях, що до заміжжя були наче пуп’янки. Люба сто очок наперед дала б сучасним усім модницям, хоч не бігала на аеробіку, а про дієту й гадки не мала. І коли б їй хто сказав робити ранкову зарядку, вона б здивувалася щиро: «Що, в мене роботи немає?»
Хотіла назвати дочку Галею, на честь матері, та й гарне ж ім’я, в піснях всіх обласкане, але Дем’ян своїх дітей волів називати тільки з першої літери абетки і коли понесли реєструвати до загсу, сказав, що дочка буде зватись Аліною. І Люба, як їй не жалко було оту Галю, погодилась — не сперечатися ж із чоловіком на людях!
Дочка народилась напровесні, коли Дем’ян не був уже директором єдиного отого заводу, що вимотував жили вподовж довгих років. Врешті Дем’ян його таки поставив на ноги, завод став виконувать і перевиконувать плани, жити б та бога хвалити, але спокійне життя було не для Дем’яна. То ж коли розпочався рух стотисячників, та його викликали в райком, викликали й поцікавились, як він дивиться на те, що його пошлють головою — ставити на ноги колгосп, то Дем’ян не просив кілька днів, щоб подумати, а одразу ж погодивсь: «Піду!» — «Справишся? Поставиш?» — спитали його ще в райкомі, бо посилали в колгосп при самім райцентрі, де народ так і норовив, завдавши клунок на плечі, майнуть на місцевий базар; де знали дорогу й до Києва, бо навчилися вирощувати в парниках ранні огірки й помідори, редиску й цибулю; де знали, почім молоко й сметана, масло і яйця, яблука й груші; де вміли писати такі анонімки, що не один голова тільки зблиснув, перш ніж встигли його як слід роздивитись; де на колгоспне звикли дивитись як на чортове, що не гріх і потягти серед ночі, а то й серед білого дня, — одне слово, колгосп цей був у начальства районного як колючка в боці, що, наче у відомій російській приказці: «и петь не поет, и спать не дает». Тож не дивно, що спитали Дем’яна, чи поставить, чи справиться, поглядаючи на нього з якимось аж співчуттям, але не такий був Дем’ян, щоб сумніватись у чомусь, пошли його в пекло чортів переробляти на ангелів — піде й не зблимне, тож і тут відповів без вагань, що поставить.
Отакий був у Люби Дем’ян!
І коли повернувся з райкому та закричав ще з порога: «Мать, тягни все на стіл — обмивать будем голову!» — Люба не відмовляла його, не відраювала, хоч знала, що тепер доведеться їй іще важче.
Так воно й сталось. Дем’ян заскакував гостем додому, і вже не мастилом тхнуло од нього, не машинним маслом чи солідолом, а гноєм, часом і молоком, наче він і сам ходив з дня у день на пашу з отими корівчинами, на яких заповзявся наздогнати Америку. Дем’ян приходив додому в землі та гноюці, і бліде до цього обличчя його стало отого цегляного кольору, що не линяє і взимку. Коли раз на тиждень залазив до ванни та кликав жінку пошкребти йому спину, то Люба, поки не звикла, не могла втриматись од сміху: тіло все біле, аж синє, а шия й далі — мов головешка, що обгоріла. Наче взяли та од чужого дядька й приставили. Дем’ян повертався в багні та гноюці, а одного разу, в неділю, у єдиному вихідному костюмі та черевиках модельних і зовсім по коліна заліз, — розповідав, сміючись, як завів туди гостю з області, з сільгоспвідділу, в імпортних туфельках, в модних панчохах-павутинках. «Потонула по ріпицю!» — «І тобі не сором було знущатись з людини?» — «Не сором. Може, хоч тепер дадуть наряд на асфальт — мостити дорогу».
З тією дамочкою й заробив свою першу догану (мав потім їх як намиста на шиї), коли вона вже вдруге приїхала: перевіряти, як зійшла кукурудза. Засіяли нею сто гектарів в землю суху, наче з печі, вся надія була на весняні дощі, та дощів, як на зло, не було, і чим довше не було тих дощів, тим частіше лунали дзвінки — все про ту ж кукурудзу, будь вона й неладна, наче Дем’ян був сам господь-бог і від його волі залежало, йти дощам чи не йти. Саме тоді й підніс чорт оту дамочку: хоч надмись, хоч народи, а скажи їй негайно, які будуть качани в не пророслій ще кукурудзі. «Отакі!» — відповів їй Дем’ян та й відміряв при всьому чесному людові на своїй не такій уже й худій руці, які качани збирається зібрати по осені.
Дамочку наче вітром видуло з контори — подалася просто в райком.
Винесли догану за хуліганство, бо розповідати — розповідай, а на руці не показуй. А секретар райкому ще пожартував на прощання:
— От як такі качани виростиш — одразу ж зніму догану!
Та догана — чорт з нею, з доганою, від догани ще ніхто не вмирав, Дем’ян міг би мати їх ще більше, коли б у нього була інша жінка, а не Люба, адже райцентр — це те ж велике село, в якому ніде ні з чим не сховаєшся. І ще не забуваймо, що минула війна не тільки викошувала до пня батьків, синів та братів, а й чоловіків, і були серед них чоловіки зовсім молоденькі, які полишали ще молодших дівчаток-жінок, а тепер уже вдів: у вісімнадцять, у двадцять літ удова, на ціле життя — удова, до самої могили — вдова, і дні, а особливо самотні ночі її наче нап’яті отією чорною хусткою, що її надівають жінки, в останню путь проводжаючи своїх чоловіків. Гірка ноша, рана пекуча, біль на всеньке життя, крижана, непривітна постіль, в якій хоч захлинися слізьми — не діждешся втіхи. В якій ніхто тебе не приголубить, не обійме, не вислуха й не порадить. Не забуваймо тих вдів, не поспішаймо їх проклинати за крадену ласку, позичені поцілунки, випрошені усміхи, за потаємні, з чужого столу підібрані крихти любові: їм теж було дано лише одне життя, а Дем’ян ходив, по вінця налитий отією кипучою чоловічою силою, перед якою, здавалось, не вистоять всі загати та греблі. І невідомо, чого в ньому було більше: любові чи великого жалю.