Разом з дітьми.
Після того, як Аліна й Арсен, накричавшись, поїхали, вона довго ще плакала. Відчувала себе особливо самотньою, навіть кіт кудись зник, і в будинку залягла ота гнітюча тиша, яка буває хіба що в могилі. Згадала про годинник, великий, настінний, який відцокував невтомно хвилини (все-таки було веселіше), а півроку тому зупинився, — скільки просила то Арсена, то Аліну відремонтувати. «Зробимо, мамо, дайте час», — завжди не вистачало часу для матері, особливо в Арсена. Заскакував: «Ну, мамо, як ви тут?» Не дослухавши, біг одразу ж до нутрій, до парників та до підсвинка і часто питав невдоволено: «Що це мій наче худіший, аніж в Аліни?» Він своєму і вуха пофарбував червоною фарбою, щоб не переплутати. «Ви його, мамо, годуйте получче». — «На окремому блюді йому подавати, чи як?» — питала, ображена. До підсвинка, бач, є час приглянутись, а посидіти з матір’ю, спитати, що в неї на серці, на те в нього часу немає. Чи й заїжджав би він так часто, чи й навідувався б, коли б не хазяйство, не оті всі ондатри, кури, індики та свині, од яких у неї ноги-руки щоночі викручує?
Не раз думала з образою, що вона їм обом тільки для цього й потрібна, бач, ніколи не догадаються взимку хоч на тиждень забрати матір до себе, щоб погрілася біля онуків, бо вже матері там і місця немає. І саме в одну з отаких хвилин, коли особливо тяжко було на душі, самотньо й незатишно, і сказала Арсенові, що вона їм зовсім непотрібна, — краще вже вийти заміж, ніж отак жити!
Як він злякався! Аж поблід на виду.
— Ви що?!
— А чого й не вийти. Он старші паруються.
— Та ви думаєте, що кажете?!
— Не кричи! Бач який — на матір кричати! От візьму та на зло вам і вийду. Нема, думаєш, на приміті нікого? — Хоч нікого й не було на приміті. — Завтра й розпишемось.
Уже сама вірила тому, що казала, а син поготів. Вискочив з хати, погнав з двору.
І привіз згодом Аліну.
І чим дужче кричала на неї дочка, чим більше совістила й вичитувала, тим менше вона її слухала — говорила своє. Вихлюпувала власний біль і образу, що назбиралися в ній взподовж довгих років.
А коли вони поїхали й Аліна забрала з собою дочку, не витримала й розридалась.
Потім довго сиділа, застигла, а коли звечоріло і прийшов звідкись кіт і став тертись об ногу, просячи їсти, вона, важко зітхнувши, звелася: треба було годувати «орду», що в десятки голодних ротів чекала на неї.
Лунохід і Квазімодо
Літній уже чоловік, явно під мухою, зайшов до трамвая. Всі, хто був у вагоні, одразу ж звернули на нього увагу. І не тільки тому, що він був напідпитку (кого тільки не бачив цей многотерпний вагон!), як через диспропорцію, що проглядала в кожній рисі його обличчя. І ніс, і очі, й рот — все лице його як повело колись набік, то так і залишило. Тому й здавалося, що чоловік весь час одвертається.
Отак одвертаючись і водночас вибачаючись перед кожним, хто траплявся йому в проході, чоловік став шукати вільного місця. І хоч вільних місць будо досить, він довго прицілювався, наче не вірив, що там ніхто не сидить. Врешті зважився, сів, сказавши ще раз: «Пробачте», ще й спитав у тітоньки, що сиділа позаду: «Не заважаю?» — наче не в трамвай зайшов — у кіно. Та й сидів якось боком, готовий щомиті схопитись, коли його попросять, поступитися місцем.
Поступитися місцем його, однак, не просили, і чоловік зрештою вмостився зручніше. І як тільки вмостився, так і став щось говорити.
Це було, мабуть, продовження розмови, яку він вів ще на вулиці, один із тих безконечних монологів, на які так грішать хмільні люди, незалежно від того, слухає хто чи не слухає, — чоловік спершу щось бубонів нерозбірливо, позираючи гірко на спинку сидіння, що байдуже стриміла попереду, але, мабуть, таки добре палило всередині, і чим дужче розгоравсь той вогонь, тим мова його ставала голоснішою.
— Їду... Ну й їду!.. Ну й випив, ну й що!.. Всім, бач, видно одразу... А що жінка повія, того нікому не видно!..
— Замовкніть! Як вам не соромно! — озвалася жінка, яка сиділа позаду.
— Пробачте, пробачте! — Він зняв навіть берет, вибачаючись, так йому, певно, стало ніяково. — Тільки що я повинен казати, як у мене й дочка повія?
Тут уже обурилися всі жінки у вагоні. Дружно напали на нього.
— Пробачте, пробачте! — Берет знову злетів над асиметричним обличчям, винувато погойдався в повітрі. — Мовчу... Вже мовчу...
Він і справді замовк, однак вогонь продовжував його палити зсередини, тож знову, тільки-но жінки заспокоїлись, залунало нерозбірливе, до спинки стільця, бубоніння, що й завершилось отакою тирадою:
— Фарбовані, мальовані — всі жінки повії!
На якусь мить у вагоні впала тиша. Потім вибухнув регіт. Сміялися всі, а найбільше жінки, і берет знову хилитався в повітрі, вибачаючись за свого невдаху-господаря.
Чоловік невдовзі й вийшов. Трохи постояв, оглядаючись, наче вперше отут опинився, потім рушив, оминувши ввічливо стовп («Пробачте!» — і берет у повітрі).
Він недовго і йшов: за сто метрів попереду з’явився дев’ятиповерховий будинок. Але що ближче він до того будинку підходив, то повільнішою ставала його хода. Замість прямої чоловік прокладав конвульсійну, звивисту лінію, наче поставив собі на меті видовжити дорогу додому. Та як не метався то в той край хідника, то в той, як не зупинявся навіть, щоб поправити вдесяте берет, розвернути то одним боком, то другим, будинок насувавсь невмолимо, і за кожним, здавалось, вікном його стеріг пильний погляд. Чоловікові від того було вже зовсім незатишно, тож під кінець він зірвався й побіг, щоб швидше сховатись під стіну.
Отак, попід стіною, і завернув він у двір.
Тут було порожньо. Так порожньо й голо, наче всі люди, які досі товклися в дворі, взяли та й одразу розбіглися. Навіть молоденькі дерева, три роки тому посаджені, навіть вони відступили, здавалось, під пагорб, густо порослий кущами. Тож навіть деревця наче взяли та й зрушили з місця, ще більше оголяючи двір, щоб тут було ще незатишніше.
Чоловік уже зовсім знітився і, ввібравши голову в плечі, пірнув у третій під’їзд.
Зупинився на другому поверсі, перед дверима своєї квартири. Всі двері в будинку були оббиті чорним, як ніч, дерматином, наче майстри, що оббивали, весь час примовляли при цьому: «Однаково помремо». Не менш чорними були й двері в квартирі цього чоловіка, чорні й неприязні, ще й з вічком, як у в’язниці, — чоловік аж відступив набік, наче в те вічко вже дивилось чиєсь суворе око. Прислухався: по той бік наче нікого. Довго шукав ключ, ще довше його роздивлявся, наче не вірив, що ним можна щось одімкнути.
Гмикнувши, встромив ключа у шпарку замка. Ключ повернувся одразу ж, клацнув замок, і двері подалися досередини.
І — подітися нікуди — треба заходити.
— А ось і я! — голосно сказав чоловік з хоробрістю людини, яка кидається в крижану воду. — Ось і я! — проспівав чоловік. — Де ви, красуні, ау, озовіться! — А про себе подумав, що як би добре було, аби ніхто не озвався.
Та марні надії: відчинилися ще одні двері, і з кімнати виглянула дочка. В бігудях, як у панцирі.
— Явився? — неприязно спитала вона. — Ма, іди полюбуйся на нього!
— Куди це ти, Петю, збираєшся? — влесливо запитав чоловік.
— На кудикину гору!
— А що, в Києві є така гірка! Диви, а я й не знав! Де ж вона, якщо не секрет?
— Питай у тих, з ким напився!.. Ма!..
— Ото які ми строгі сьогодні! Ти б краще, ніж кликати матір, дала щось поїсти. Макового зерняти досі в роті не мав.
— Ще б чого: офіціантку знайшов! — фиркнула дівчина. — Бери сам, якщо там не наївся!
— І візьму, мені, Петю, недовго. — Чоловік уже був радий, що дочка, здається, забула про матір. — Мені подавати не треба: сам все знайду. — Прошмигнув швиденько на кухню — од лиха подалі, потираючи руки, запитав у перемитого посуду: — Так, чим ми сьогодні багаті? — Заглянув до однієї каструлі, до другої: — Борщ!.. Голубці!.. Так, прекрасно! Про таке й наш директор не мріяв! — Дістаючи тарілку й ложку, краючи хліб, чоловік не вмовкав і на хвилину: йому здавалося, що й кухня дихає осудом. — Ану, давай сюди борщ... Перчику в нього, перчику!.. Харч богів, вельмишановні! — І хоч борщ був солоний, наче ропа, а від перцю задряпало в горлі, він аж очі заплющив, демонструючи, як йому ця страва сподобалася: в дверях саме стала дружина. — Оце борщ, так борщ! Ніхто ще такого борщу не варив!