Жінка з ненавистю дивилась на нього. Потім сказала:
— Прийшов, Квазімодо!
Київ сімдесятих. Молоденький, ще не обжитий бульвар. Стрункий ряд топольок, висаджених минулої осені. І поки що єдиний дев’ятиповерховий будинок із заасфальтованим двором. Двір впирається в пагорб, густо зарослий кущами. Пагорб той простягнувся майже вподовж усього бульвару: оборонний вал, насипаний в ті далекі часи, коли Росія воювала зі шведами. Повний місяць у небі і задерті до нього обличчя: не минуло ще й тижня, як повідомлено, що на Місяці наш «лунохід».
Аж не віриться, правда?
Ну, дітлахи, ті повірили. Бо одразу ж прозвали одного із своїх однолітків «Луноходом».
Ноги — циркулі, вуха — локатори, іде — наче котиться.
Йому сьомий рік і незабаром до школи.
— Хочеш у школу?
— Ні.
— А то чому?
— Бо мене там задражнять.
— Все одно треба, брате, вчитися. Чи так і будеш неграмотним?
— Буду!
Отакий Лунохід!
Дружина його давно розміняла шостий десяток і була на шість літ старша від нього.
Йому навряд чи й вдалося б одружитися з нею, коли б не війна, коли б не шпиталь і головний лікар того шпиталю.
Навіть у найтяжчі роки війни, коли призивали всіх підряд чоловіків (були б лише руки та ноги), навіть тоді не брали шістнадцятилітніх до армії. Іди працюй на завод чи в колгосп, там теж чоловічі руки потрібні, хтось же повинен і в тилу кувати перемогу, бо фронт без тилу ніщо, фронт треба й годувати, і одягати, і, головне, постачати йому зброю... Так приблизно відповідали йому, коли просився на фронт, і казали чекати, поки стукне вісімнадцять, а війна котила щодня мимо нього ешелонами з солдатами і військовою технікою. «Підлітків на війну не беремо!» — відповідали йому. «Ти ще не дорослий», — казали. «А до роботи так дорослий!» — обурювався він, бо, скільки себе пам’ятає, був у роботі.
Народився тринадцятим у великій галасливій сім’ї, з голодними, завжди охочими до їжі ротами. «Чортова дюжина!» — сказали сусіди, коли він з’явився на світ. «Чорт його й висмикнув», — додали вже тоді, коли він, сп’явшись на ноги, вийшов перевальцем на вулицю. Та й важко було не згадати нечистого, дивлячись на нього: ті діти як діти, а в цього все набік.
Отак, наче боком, він і ходив, боком підступив і до роботи, коли трохи підріс: спершу пас гуси, потім — свині, а пізніше — до череди, за підпасича. А школа... Досить того, що до школи ходять дванадцятеро, ми ось вік прожили без школи — не померли, тож, сяк-так дотягнувши до сьомого класу, він далі вчитися вже й не пішов, а самотужки взявся вивчать ту науку, що називалася життям.
«А гиля!», «а чу-чу!», «а тя, бодай би ви всі повиздихали!» А потім уже й «но!» на гарбі чи за плугом. Вертався увечері, налитий утомою, їв, що дадуть, та й одразу ж у сон...
До клубу майже не ходив, хіба що в кіно (сім разів дивився «Чапаєва»), на танці його не затягнеш, бо яка дівчина захоче з ним танцювати, хіба що для сміху. Лекції теж не відвідував: передплачував чи не єдиний у селі аж три газети й щонеділі, з ранку до вечора, читав їх підряд.
— Що там чувати? — питали батьки.
— Та... все, — відповідав неохоче.
Отак відлюдьком і ріс. І де найбрудніша, найважча робота, туда і його. Знали, що не відмовиться. Мовчки візьме сокиру чи вила й грітиме чуба, поки не закінчить.
То як від усього цього не проситись на фронт?
В сімнадцять років таки добився свого: послали на комісію. Там ним довго крутили-вертіли, поки написали, що «годєн».
Ну, раз «годен», то бери, хлопче, гвинтівку й ставай он у стрій. Недовго й вчили, тоді було не до цього. Та й направили не на фронт — у шпиталь. Він не дуже й опирався, наперед наче знаючи: що усім — те не для нього, та й пошкрябав у шпиталь, несучи за плечима гвинтівку, з якої вподовж усієї війни так жодного разу й не вистрілив. Було, щоправда, кілька тривог, коли німці проривали наш фронт і тилові служби трясла лихоманка, — навіть сестри лягали в цеп, щоб відбити ворога, якщо він поткнеться, і він з ними лежав, виставивши дореволюційну ще трилінійку, і коли б ворог і справді поткнувся, то й стріляв би у нього до набою останнього, бо звик кожну роботу виконувати не за страх, а на совість.
Лунала команда «відбій», він зводився і знову брався до роботи. За ту ж сокиру чи вила, ножа чи лопату, рубанок чи молоток. А то: за віжки й хомут. Бо й коні ж були в шпиталі, як же без коней, адже поранені — що діти малі, особливо оті, що поранені тяжко: не один, марячи, звав не жінку чи дівчину, а маму. Картоплю на кухні почистити, дров напиляти-нарубати, викопать яму під братню могилу чи збити для якогось героя труну, щоб поховати окремо, змайструвати нові нари чи стіл операційний полагодити — все він, безвідмовний, як кінь, що як влізе з раннього ранку в хомут, то до пізньої ночі.
Коли ж йому пішов дев’ятнадцятий, то й закохався безтямно.
Досі був байдужісінький до жіночої статі, до всіх отих санітарок-медсестер у формі ладненькій, які крутили романи якщо не з пораненими, то з лікарями: любов і тут справляла веселі ужинки із смертю наввипередки — не зважала на те, що війна. І не одна з тих дівчаток військових, скуштувавши гріховного плоду, вирушала потім, списана, в тил — із слізьми на очах і дитям під грудьми, скількох він одвіз на санітарнім возі до найближчої станції, скільком подав благенького вузлика, коли вже сідали у поїзд! Цю теж, мабуть, отак би провів, коли б одного весняного ранку не лежав на соломі, розімлілий од сонця, а вона взяла та й підійшла та коло нього й сіла.
Отак мовчки, навіть на нього не глянувши. Наче його й не було.
І все сонячне світло, що заливало допіру весь простір, неначе взяло та й упало на неї. На її зграбну постать, на коротеньку спідничку, що ледь прикривала достиглі коліна, на пишне волосся, що не вміщалося під пілоткою, — чи не тому вона ту пілотку одразу й зняла, і волосся зовсім уже вільно впало на плечі. Взяла соломину, гризла задумано, а сонце сміялося тільки до неї, і тільки до неї горнувся весь простір.
Він її одразу ж і впізнав, оцю санітарочку, та й не міг не впізнати, бо довкола тільки про неї язики й чесали. Що злигалася з головним лікарем, на двадцять літ старшим од неї, а в нього ж дружина і троє дітей, то на що вона, дурепа, надіється, пограється й кине; що так їй і треба, не лізь до жонатих, хіба мало он неодружених хлопців, а то, бач, закортіло погонів. Він усе те слухав байдуже, бо йому було однаково, хто кого любить, хто з ким гуляє: не чекав од жінок нічого, крім зневаги та кпинів, тож намагався триматись од них якомога далі. Був завжди грубий із ними, наперед захищаючись од тієї зневаги.
На цю теж подивився спершу спідлоба: чого поруч сіла, що, іншого місця немає, не дадуть спокійно й полежати! — хотів уже встати й піти, але якась сила скувала його, не дала йому звестися. Щось ворухнулось у грудях, обласканих сонцем, і він зненацька з жалем подумав про дівчину, що пропаде, життя своє поламавши, і такою вона здалася йому беззахисною, що він не знав, що б оце зараз зробив, аби її врятувати.
Ото як обмарило!
Одвернувся, щоб і не дивитись на неї, а потім таки встав і, сердитий на неї й на себе, пішов собі геть.
Вона ж йому вслід навіть не глянула. Міг би заприсягтись, що не глянула. Бо — навіщо він їй отакий.
Цілий день проходив понурий як ніч. Відчував себе наче обкраденим. А посеред ночі схопився: наснилось таке, що краще було б і не снилось! Наче знову лежить на соломі, сонцем розморений, і вона так само підходить до нього, як і вдень підійшла, тільки сідає вже поруч і руку на нього кладе і дивиться йому прямо в очі — так дивиться, як ще жодна дівчина не дивилась на нього. «За що ти мене не любиш! Що я тобі завинила?» — питає. А він наче мовчить, неспроможний зібратись на слово, і все у ньому терпне від великого жалю до неї.