Прокинувся: очі вологі, й серце стукоче.
«Що це зі мною?»
Не витримав, встав з ліжка, вийшов надвір — остудити обличчя.
А ніч же була як мальована: зоряна, місячна, з повітрям таким, що хотілося до нього грудьми припасти. І така тиша довкола, наче війни й не було. Тільки десь високо-високо в темному небі, поміж зірок, тягнув болісну ниточку одинокий літак. «У-у-у», — стогнало-долітало донизу, і так щемно стало від того сумовитого звуку, так солодко-щемно, наче його й справді щойно пестила дівоча рука.
Стояв, думав про неї.
І нічого вже не міг з собою подіяти.
І як не ховався зі своїм почуттям, як не одвертався од неї, коли мимо проходила, як не вдавав із себе байдужого, болісна таємниця його була незабаром розгадана, і він замалим не попав під трибунал, коли одбатожив старшину, безпосереднього свого командира, що здумав скалити зуби з його почуття. «Ти що?! Ти що?! — захищаючись, кричав старшина. — Під трибунал захотів?!» А він такий був зараз страшний, що старшина, який запросто міг би убити його кулаком, не витримав і побіг. «Ну, ти в мене наплачешся! — грозив звіддаля. — Ти мене пригадаєш!» А він стояв, опустивши батіг, і все в ньому тремтіло.
Отак запросто попав би в штрафбат — до першої крові, але в старшини вистачило здорового глузду промовчати, бо не знав, яким оком гляне на всю цю історію головний лікар шпиталю. Тільки відтоді день і ніч сікався до нього. І коні не чищені як слід, і дрова не порубані, і відра, в яких носив воду, брудні, й дошки не постругані, — хіба мало знайдеться причин зіпсувати життя.
Він мовчки терпів, відчуваючи навіть похмуре якесь задоволення, що все це — через неї.
Виколов на лівій руці її ім’я. Не голкою — шилом. Ще й чорнило втер, щоб лишилось до скону.
Помітили й це. І, звісно ж, донесли їй в першу чергу. Якось перестріла (ніс саме хомут), сказала вимогливо:
— Покажи ліву руку!
Він руку за спину.
— Таки правда! — розсердилась. — Хто тебе просив це робити? Вже весь госпіталь сміється! Ти цього домагався?.. Зітри й забудь, що я є!
І поки отак кричала на нього, поки вичитувала, він ні пари з вуст: перехопило у горлі, здушило — тільки дзвін у вухах. Бачив, мов у тумані, як вона пішла геть, несучи голову високо, як зникла у дверях, аж тоді рушив і собі. Не до шпиталю — в конюшню. Зайшов, пожбурив хомут, ухопив вила й ну перекидать сіно з місця на місце, аж коні здивовано повернулись до нього.
Порався до пізньої ночі — не йшов навіть вечеряти. Рубав дрова — тільки тріски летіли, носив воду майже бігцем, стругав дошки — рубанок свистів. Натомився, аж м’язи тріщали, а коли ліг нарешті спати, то заснути довго не міг.
Не хотів думать про неї і — думав. І слова її, образливі, гнівні, пекли до живого.
«Ну, добре, ну, не подобаюсь, але ж хіба можна отак! Як собаку...»
Бо здавалося зараз, що весь шпиталь спостерігав оту сцену. Й лікарі, й поранені, й сестри...
«Хай тільки старшина заїкнеться — уб’ю!.. Вже краще штрафбат, ніж отаке...»
Після цього, коли траплялася вільна хвилина, зашивався в гайок. Поміж дерев, подалі від ока людського — тут було наче легше. Повертався, коли зовсім темніло, прокрадавсь до постелі, щоб ніхто не розбуркався, і головою під ковдру.
І коли вже йому почало здаватись, що він і справді її забува (майже місяць минув від тієї розмови, і за цілий місяць один лише раз її і побачив — одвернувся, аж тріснуло в шиї...), коли наче заспокоївся трохи і вона перестала тривожить його навіть уві сні, сама розшукала його поміж тими деревами:
— Так ось де ти від мене ховаєшся!
Він зацьковано подивився на неї.
— Не бійся, не вкушу, — розсміялась. — Не така вже я й зла, як здається... Можна біля тебе сісти?
— Сідай, — буркнув. Посунувся, місце звільняючи.
Вона й сіла — так близько, що він боявся й обернутись до неї.
— Як тут гарно! Ти щодня сюди ходиш?
— Щодня.
— А я і не знала, що така краса під боком.
Зітхнула, замовкла. Мовчав і він. Вся образа на неї, весь біль враз розтанули, зникли — від гіркого, похмурого настрою не лишилося й сліду. Тільки щем солодкий у грудях та бажання щось зробити таке, щоб увесь світ став у подиві.
— Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять, — відповів неохоче (пішов дев’ятнадцятий).
— А мені двадцять п’ять... Ти що, не міг знайти молодшу?
«Не міг», — сказав би, коли б насмілився. А так тільки промовчав.
Другого разу застав уже її: прийшла раніше за нього. Помітив ще здалеку: сидить під його сосною, маленька й беззахисна. Не повернулася навіть, коли підійшов.
Плакала.
Він аж захолов, лише його руки, великі, натруджені, ворушилися безпорадно.
— Ну, чого стоїш? — підняла на нього залите сльозами обличчя. — Сідай, коли вже прийшов.
Він покірно сів поруч з нею, торкнувся спиною стовбура. І здалося йому, що й сосна тремтить у німому плачі.
А вона плакала й плакала — гірко, невтішно. І він не знав, як її втішити.
— Не плач, — нарешті не витримав. — Ну, не плач! — І обличчя в нього було таке, що от-от сам розплачеться.
— Що ти розумієш у цьому? — з досадою сказала вона. Сльози, однак, одразу ж висохли, вона дістал біленьку хустину, старанно витерла очі, рот, щоки, потім вийняла люстерко і тюбик з помадою. Стала фарбувати губи. І робила це так уважно й старанно, мовби не було на світі справи важливішої.
— Не дивись на мене! Я зараз, мабуть, страшна!
А він не міг одірвати од неї очей. «Навіщо вона ще й фарбується?» — думав. Бо здавалась йому найпрекраснішою. Од усіх у світі дівчат.
Вона ж врешті сховала помаду. І губи її червоніли, як рани.
— Мені треба йти. Плач, Надю, не плач, а роботи за тебе ніхто не переробить.
Звелася, обтрусила тугеньку спідницю, що ледь прикривала коліна, і така вона була зараз ошатна, така зграбна й гнучка, що він не витримав, спитав її, нарешті одважившись:
— Прийдеш?
І не впізнав свого голосу: такий він став у нього хрипкий.
Глянула пильно, блідо всміхнулась:
— Куди ж мені ще подітись? Прийду...
І він довго сидів, переповнений щастям. Нічого більш не чекав од життя: щоб був лише цей гай, і сосни, і вона під сосною.
Наступного разу вона запитала:
— Ти на мені женишся?
Ворухнувсь відповісти, але вона застережно прикрила долонею його рота (долоня була гаряча, як жар):
— Зажди, не спіши... Я чекаю дитину... Скоро мене відправлять додому... То як, ждати сватів? — І насмішкувато, зло подивилась на нього.
Він не вагався й хвилини. Слова про дитину ковзнули по свідомості, не лишивши й сліду: вона сама хоче заміж за нього!
— Женюсь!
— Правда?.. Не передумаєш?..
— Женюсь!
Погляд її потеплішав.
— Дай я тебе поцілую. — Обійняла його за шию, поцілувала в лоба. Й відштовхнула легенько, коли він, затремтівши, потягнувся до неї. — Не треба, зараз не час! — Обхопила коліна, наче їх захищаючи, мовила не до нього, до себе, даючи сама собі обіцянку: — Я тобі буду вірною дружиною. Не розкаєшся. — Обличчя її затремтіло, на очі навернулися сльози. — Ну, годі! — сердито наказала собі. — Більше їм моїх сліз не діждатись! — Тильним боком долоні витерла очі, рішуче струснула волоссям: — Проживемо й без них!
Хоч він і не зрозумів, без кого вони можуть прожити, спитати, однак, не насмілився. Та це зараз його й не обходило. З нього досить було, що вона хоче заміж за нього, він готовий був зараз кричати про це на цілий світ.
Одвіз її на вокзал того ж таки року, вже влітку. Попереду майже рік війни, він лишавсь у шпиталі, а вона їхала додому, до Києва, родити дитину. Всадив її в переповнений поїзд (вагон тріщав од військового люду), до її речового мішка додав свій. Там три хлібини, дві великі банки тушонки, рибні консерви, цукру майже два кілограми, дві пари білизни, ще й не ношені, три пари новеньких онуч з фланелі — у голоднім тилу буде як знахідка, всі оці місяці по крихті збирав, чай навіть п’ючи уприглядку.