— Зачекай, зараз ввімкну світло.
Світло враз залило невелику кімнату, а він нічого довкола не бачив: жадібно дивився на неї. Вона за цей час дуже змінилася чи від того, що не була у військовому, а в сукні бордовій і модних, на високих підборах черевиках, чи від пишної зачіски, що примхливими хвилями кидала її волосся на плечі, — він би до неї й підійти не насмілився, коли б уперше стрів десь на вулиці, така вона була зараз красива.
— Не впізнаєш? — усміхнулась вона. — Це така моя форма робоча... Ну, чого ж ти, сідай! — Приставила стілець до невеликого столика, він сів, тримаючи все ще мішок. — Та поклади ти його, ніде він не дінеться! — сказала з досадою.
— Тут подарунки. — Він знову спробував розв’язати мішок, але вона його відібрала, кинула недбало в куток. — Отак буде краще... Голодний?.. Зараз щось принесу. — І хоч він сказав, що не голодний, вона все одно вийшла з кімнати: наче втікала од нього, не зважуючись лишитися наодинці.
Невдовзі й повернулась, поставила глибоку тарілку: в ній сир, масло, ковбаса, хліб.
— Сплять, — сказала тихенько. — Їж, не вигадуй! — коли він знову сказав, що не голодний.
Він і їв, їв і соромився її пильного погляду. Дивилась пильно на нього — крізь нього, й досі бліде її обличчя рожевіло.
— Ну, як там, у шпиталі? — спитала, коли він наївся.
Розпитувала про подруг, про сестер і лікарів, і коли він усе, що знав, розповів, не витримала, запитала, відводячи погляд:
— А головний?
— Поїхав... Додому, — відповів він, одразу ж спохмурнівши.
— Поїхав?.. Ну, що ж... — В неї гірко зламалися брови, та вона їх одразу й стягнула в рішучий шнурочок. Різко труснула волоссям. — Пора вже спати, скоро світатиме. Ти де ляжеш: на ліжку чи на підлозі?
Відповів, що на підлозі.
— Тоді допоможи переставити стіл.
Переставили ближче до ліжка, вона постелила йому на підлозі, наказала, забираючи зі столу тарілку:
— Роздягайся й лягай.
І вийшла з кімнати.
Він похапцем, боячись, цоб вона його не застала, роздягнувся, пірнув під остуджену ковдру. Побачив мішок, подумав, що так і не дістав подарунки (збирав же цілий рік, щовечора перекладав, ними милуючись), ну, нехай уже вранці, завмерши, лежав, йому ніяк не вірилось, що далека дорога з Берліна лишилася позаду і що він лежить ось у неї.
Повернулася вже без тарілки.
— Ліг?.. Нічого не треба?.. Тоді я гашу світло.
І все потонуло у темряві.
Чув, як шелестіла одягом, як легенько рипіла підлога, як скрипнуло ліжко. Й затихло.
Довго лежав прислухаючись: спить? не спить? — здається, заснула.
Сам став дрімати нарешті, та одразу ж і прокинувся, коли вона підняла його ковдру:
— Посунься!
І гаряче припала до нього.
Віддалася йому знавісніло, мов на зло всьому світові, а тоді довго й незрушно лежала.
Потім сказала:
— Ну, от ми й одружилися... Не треба й загсу. — І така втома чи біль вчулася в її голосі, що йому стало якось аж недобре.
Вона ще полежала трохи, немов віддаляючись від нього, потім звелася.
— Спи. — І, як малому, поправила ковдру...
Вранці майже силоміць вивела його з кімнати:
— Мамо, тату, ось мій чоловік! Я вже вам казала про нього...
Вони довго не звертали уваги один на одного: той своїм був заклопотаний, той своїм, поки якось у неділю ввечері зіткнулись посеред двору.
— Ти чий?
— Я? Нічийний!
— Як то «нічийний»? Батько-мати ж у тебе є?
— Немає.
— А хто в тебе є?
— Тонька... — Трохи подумав: — І баба.
— А де ж твоя мама поділась?
— Ніде... Я без мами.
— Як-то без мами? Хтось же народив тебе? Чи як?
— Мене Тонька виродила.
— Значить, матері у тебе немає. Лиш Тонька...
— І баба...
— А кого ти більше любиш: Тоньку чи бабу?
— Обох не люблю!
— Ого, який! Хіба так можна?
Відступив на всяк випадок од дивовижного дядька: спробуй угадати, що спаде цим дорослим на думку! А очі серйозні-серйозні. Такі серйозні, що дядько вирішив його розвеселити. Присів, наставив пальця в живіт Луноходові:
— Коза іде, роги несе: заколю, заколю, заколю!
— Ти що, дурний? — не розсміявся — здивувавсь Лунохід. Нещодавно навчився вимовляти літеру «р», тож пролунала вона в нього лунко й розкотисто.
— Ну й ну! Хіба можна отак з дорослими? — Щоб не розсміятися, вдав, що розсердився. — Хто тебе так навчив? Ану ходімо до Тоньки!
— До Тоньки не можна, — ще на крок відступив Лунохід. — У неї жених.
— Через це ти й досі надворі гуляєш?
Лунохід тільки плечима стенув: а через що ж іще?
— І довго отак будеш гуляти?
— Довго. Поки жених отам буде.
— То він, мабуть, про тебе нічого й не знає?
— Не знає. А як узнає, то на Тоньці не жениться.
— Ну, тоді, козаче, гуляй! А мені треба йти. Жінка, дочка вдома ж чекають. Коли б не вони, я з тобою іще тут побув би. А так треба йти. Запізнюсь — обов’язково перепаде... В тебе жінки немає?
— А нащо вона мені! — Лунохід незалежно.
— Бач, який ти щасливий!.. А в мене, брате, є... Надька. Така, як твоя Тонька, а може, й краща... Ну, будь здоровий. Та не йди нікуди з двору. Особливо ж на вулицю: чуєш, як машини гудуть?..
Лунохід кивнув головою, що чує.
— То бувай...
Пішов додому, і було в нього таке відчуття, немов чимось завинив перед малим.
Вже в під’їзді оглянувся: сутінки, повне безлюддя і посеред порожнього двору, що здається безмежним, самотня постать малого. Виникло гостре бажання вернутися, взяти його за руку, повести до себе додому. До світла й тепла. Та згадав дружину, яка невідомо як його сьогодні зустріне, дочку, всім на світі незадоволену, й переборов те бажання.
Малий же дивився дядькові услід, поки той і зник у під’їзді.
У малого все ще попереду: і жінка, й діти, і внуки, й правнуки. Якщо йому судилось дожити. Судилося вирости, завести дружину-дітей. Всі ми на тоненькій нитці гойдаємось, і кожен думає, що та ниточка вічна. Особливо в дитинстві. Тоді ми безсмертні.
Безсмертним вважав себе й Лунохід.
В шість років найменший горбочок — гора і кожна година пахне вічністю.
Вони недовго в тій хатині й жили. Але й за цей час напився гіркого — в горлі хлюпало.
Теща одразу ж його зненавиділа: за те, що насміливсь женитись на її красуні дочці. З винахідливістю старої відьми робила все, щоб отруїти його життя.
— Терпи, — казала Надя після чергового випаду тещі. — Женивсь, то терпи.
Він і терпів. Що лишалось робити?
Не звав тещу «мамою»: вогнем пирхнула, коли напочатку спробував її так називати. Лиш на ім’я та по батькові, наче вчительку.
Прісія Павлівна!
— Мій чоловік має вищу освіту, — не втомлювалася співати вона. — Головним бухгалтером робить. Не те що деякі!
В ті хвилини він особливо дошкульно відчував мізерність семикласної своєї освіти і роботи вантажника. В тому ж ресторані, де працювала офіціанткою Надя. Вона ж його туди і влаштувала. Коли зареєструвалися в загсі та оформили київську прописку.
— Хлібна робота, — сказала. — Не пропадеш.
Бо тоді, у ті тяжкі роки, щастя вимірювалося пайкою хліба. Ну, й тим, що до хліба. А ресторан, звісно, місце прибуткове: не раз приносив додому і сальце, і м’ясце. На базарі купити — жодної бухгалтерської зарплати не вистачить. Але теща й цим була невдоволена.
— В мене чоловік у молодості був красунем, од жіноти одбою не мав. Було, як нарядимось, як виїдемо в місто, то на нас тільки й дивдяться. — І вже до Наді: — Що це ти, Надю, зі своїм ніколи й на люди не вийдеш? Все вдома та вдома, мов і нема вихідних.
— Годі з нас, що на роботі на людях! — огризалася Надя.
— Так то ж таки на роботі, а то в неділю. Коли й погуляти, як поки молоді та красиві!
Відтоді він зненавидів те слово «красиві». Чути не міг. Лунало для нього найгіршою лайкою.