Спершу пробував піддобритись до неї, не звірюка ж вона, врешті-решт, людина. Якось на жорстко призбирані гроші купив їй хустку. Синю, в трояндах червоних. Ще й з китицями. Теща мала очі, як і в Наді, блакитні, то синє їй якраз до лиця. Молоденька крамарка як накинула собі на плечі (попросив) — очей одвести не міг. А вона ще й перед ним сюди-туди повернулась, наче до танцю запрошуючи.
Ніс — усміху не міг погасити.
— Що це?
Теща розгортала пакуночок так, наче там була щонайменше гадюка.
— Хустка?.. Знайшов що купувати!.. Застара я для хустки такої!..
Загорнула й не напнула жодного разу. Лиш сказала за сніданком дочці (спеціально при ньому):
— Видно, вам гроші нікуди дівати, що розкидаєтесь.
Він тоді не витримав, кинув виделку, вискочив з-за столу.
— Отак!.. Отак!.. Дожилася, що уже й слова не можна сказати!..
Якось захворів. Прокинувся, а встати не може: поперек обручем стягнуло. Поворухнутися годі.
Вчора сам розвантажив машину. Напарник не вийшов — він і тягав силоміць шестипудові мішки й заморожені туші волячі. Інший би відмовився: «Що я, дурний?» Він же не міг од роботи відмовитися. Тягав — спина тріщала. Та й дотягався.
Надя занепокоїлася — викликати лікаря.
— Нащо йому, бугаєві, той лікар? — заперечила Прісія Павлівна (Надя двері не причинила — кожне слово було чути). — Захотілося полежати!
Не витримав, звівся. Досі ночував на підлозі — Надя не пускала в ліжко: «Хропеш!» Чекав її щоразу, не спав, і мулько й незатишно було самому в темній кімнаті. Приходила, роздягалася посіхом: «Ох, як я втомилася сьогодні!» — й одразу ж у ліжко. Іноді, наче згадавши про нього, опускалась поруч, віддавалась, мов з примусу, і тоді незрушно лежала. «Ну навіщо ти приїхав до мене? — питала у розпачі. — Хіба тобі потрібна така?» Він не знав, що їй відповісти, пробував обійняти, приголубити, щоб хоч якось утішити, та вона одразу ж і зводилась: «Годі, спати пора!..»
Тож він звівся — не з ліжка, з підлоги, ледь розігнувшись у попереку. Зціпивши зуби, вдягнувся, замалим не хапаючись за стіни, вийшов з кімнати.
— Ти куди? — Надя до нього.
— На роботу, — буркнув не дивлячись.
— Ти ж хворий! Ось я лікаря викличу...
— Не треба! Бугаям лікарі не потрібні...
Йшов, і пекло його більше в душі, ніж у попереку. Ну за що вона так його ненавидить? За що?..
Надин синок, Василько, підростав, на ноги сп’явся: така втішна дитина! Залюбки б бавився з ним, водив би гуляти. Повертався ж набагато раніше за Надю: вони наче в дві зміни працювали. Він на восьму, Надя — на другу, то чому б не побути з дитиною? Не ревнував до дружини малого, до її минулого теж — наче того й не було.
Так теща ж. Прісія Павлівна.
Василько на її руках ріс, вона його й виняньчила, поки Надя була сама та на роботу ходила. І тепер не хотіла ні з ким ділитись дитиною.
— Він його як не вб’є, то покалічить.
— Що ви таке кажете, мамо!
— Так і кажу. Хто він йому? Рідний батько?
Може, тому став мріяти про власну дитину. Про сина. Обов’язково щоб не на нього — на матір був схожий. Отакі ж очі блакитні і волосся русяве, пишне. Зодягнув би його, наче ляльку, і, на руки взявши, пішов би гуляти.
Навіть ім’я вже йому придумав: Петя, Петро. Був у селі їхньому парубок — всі дівчата сохли по ньому.
Народилась дочка. І швидше у нього — не в Надю.
Все одно полюбив. Прибігав — з рук не спускав. І купав, і спать укладав, і прав пелюшки. Запирха вночі, заворушиться — перший підхоплювавсь. І вже Надю будив, щоб нагодувала.
І звав дочку лише Петрусем. Так вона й росла з двома іменами: для всіх Зоя, для нього Петрусь.
Теща ж частину ненависті перенесла й на малу.
А Квазімодо! Хто, як не теща, його так охрестила? Він довго не розумів, звідки вона взяла оце прізвисько, що воно означає. Поки Надя, сміючись, пояснила: це вона ще у восьмому класі книжку таку прочитала. Віктора Гюго про паризький собор. Та матері й переповіла.
Запам’ятала, бач! Та й носила всі оці роки, його дожидаючи.
Не заспокоївся, поки не дістав той роман. Уперше в житті прочитав таку товсту книжку. А прочитавши, напився. Теж уперше в житті...
Прісія Павлівна, Прісія Павлівна! Лежите ви зараз у могилі цілі-цілісінькі. Стільки у вас тої отрути було, що вас і тлін, мабуть, не бере...
— Отакі-то, брате, діла: напився я вчора. Набрався як свиня. Помер, значить, мій друг... Та не просто помер. Повісився. Через неї ж, через жінку... Ну, я на поминках з горя й перебрав. Як згадаю, що патякав у трамваї, хоч крізь землю провалюйся... Хто її, прокляту, й вигадав? Скільки вона зла заподіяла нашому братові...
— А ти не пий. Горілка противна! — Лунохід аж здригнувся від огиди.
— А ти звідки це знаєш?
— Тонька давала. Я тоді мало не вмер.
— Бить її нікому, твою Тоньку!
— А ти її побий! — попросив у великій надії Лунохід. — Поб’єш? Я її сюди заманю, то ми її удвох поб’ємо. — Лунохід аж реготнув, уявивши, як вони удвох битимуть Тоньку.
— Вона б’є тебе?
— Угу... Як нап’ється.
— Боляче?
— Нє... — відповів малий. — Як б’є, то не дуже болить. Болить, коли щипає. Вона, знаєш, як уміє щипатись? Ось подивись! — Закотив рукав сорочини, оголив худеньку руку, з гордістю показав величезний синяк. — Вона й бабу б’є... А до Сонця далеко? — Сонце якраз стояло над їхніми головами.
— Далеко, брате, далеко.
— Сто кілометрів?
— Мабуть, що й більше.
— А на літаку можна долетіти до нього?
— Не можна, для літака потрібне повітря. А там повітря немає.
— А хто його видихав?
— Ніхто. Просто немає.
Замовк Лунохід. Поглядає на Сонце: то одне око примружить, то друге.
— А на ракеті?
— Ракетою, мабуть, що й можна.
— А полетів би?
— Ні, брате, не полетів би. Сонце, знаєш, яке гаряче? Он звідки світить — і то припікає! А там зразу ж згориш.
— А на Місяць?
— І на Місяць навряд. Застарий я вже на ракеті літати.
— А я як виросту, то полечу... А Сонце хто в небі держить?..
— Ніхто... Воно само в небі тримається, а ми навколо нього літаємо.
— І будинки літають? І дерева? — недовірливо вже Лунохід.
— І дерева, й будинки. Все разом із Землею довкола Сонця обертається.
— А чого ж вони на місці стоять?
— Ну, ти, брате, мене так замучиш... Ось дивись сюди. Ось беру оцю грудку, кладу на долоні. Тепер кручу навкруг себе... Грудка, бачиш, на місці, на долоні моїй, а разом з долонею літає навколо мене...
— Так грудка ж маленька, а будинок великий!
— Так і Земля ж наскільки більша од моєї долоні! Будинок на ній як пилинка.
Задумався малий. Намагається, мабуть, уявити всю Землю і оцей будинок на ній.
Їм зараз добре обом: тиша, спокій і нікого довкола. Зашились у кущі (Лунохід і повів), на маленьку галявинку, за спиною вал земляний, теж порослий кущами, крізь листя попереду ледь проглядає будинок, там гуде, як у вулику, бо сьогодні ж таки вихідний і всі зібрались докупи, а вони як відрізані...
Ще вранці, ледь очі розплющивши, подумав про малого. Як він там? Що з ним? Коли вчора втрапив додому?
Учора перед тим, як лягати спати, виглянув з балкона у двір. Було вже пів на дванадцяту, нікого у дворі, тільки біля гаража інвалідського, під ліхтарем, застигла постать.
Лунохід!
Не витримав, накинув піджак, тихенько, щоб не розбудити своїх, вийшов з квартири.
Лунохід стояв, піднявши обличчя до неба. Там перепливались зірки, мов далекі вогні у великому місті.
— Ти чого не спиш?
Лунохід повернув до нього обличчя, і було воно в нього бліде і не по-дитячому серйозне...
— А там люди живуть?
— Де?
— Отам! — показав на зірки.
— Може, й живуть.
— І в них в усіх крила?
— Навіщо їм крила?
— Щоб додолу не падати. Вони б попадали всі... І порозбивалися б... Високо! — Знову глянув у небо.
— Може, і з крилами. Не знаю, не бачив.
— А я бачив! — похваливсь Лунохід.
— Де ж ти їх бачив?
— У церкві. Баба водила. Там усі люди понамальовані з крилами.
— Так то ж у церкві. Там що хочеш намалюють.
— Там іще чорти намальовані. І дракони. І змії... Вони теж у небі літають?
— Чортів на світі немає. То їх вигадали, щоб отаких, як ти, лякати.
— А змії?
— Змії є, тільки без крил... Ти краще скажи, чому й досі не спиш? Знову жених?
— Жених, — відповів Лунохід. — Тільки другий.
«Ні, таки треба щось робити з малим! Хіба ж можна, щоб дитина отак за північ надворі тинялась?» А що робити, не знав...
Постояв із ним з добру годину. А то, може, й дві. Поки в сусідньому під’їзді рипнули двері і з цигаркою в зубах вийшов якийсь чоловік. Капелюх на самісінькі очі, ще й комір піджака відкотив.
Пішов, наче вкрав.
— То я вже йду, — сказав малий.
— Скажи своїй Тоньці, що коли буде тебе надвір виганяти, то ми на неї в міліцію заявимо! — Хоч цим налякати, якщо втратила совість.
Провів у під’їзд малого, хотів попрощатись, а той просить:
— Ти постій, поки я піднімуся! — Страшно, мабуть, самому в темряві.
Стояв, слухав, як поспіхом тупотіли вгору ноги маленькі. «Треба лампу вкрутити».
— Дійшов? — коли затихло вгорі.
— Дійшов.
Почекав іще, поки одчинились-зачинилися двері, вийшов у двір. На третьому поверсі світилося одне вікно, мелькали дві тіні: велика й маленька.
Була б його воля та влада, надавав би він Тоньці кулаків не жаліючи.
Піднявся у свою квартиру, ліг і довго не міг заснути.
А сьогодні, як тільки Лунохода побачив, так на серці й тьохнуло. Сидять тепер удвох, як ніколи, близькі одне одному, одне одному лише й потрібні.
— Ти й завтра прийдеш сюди? — коли вже прощались.
— Завтра, брате, не можу. Завтра у мене робота.
— І післязавтра?
— І післязавтра. Зате в наступну неділю цілий день будемо разом... Що ти цей тиждень робитимеш?
— Будинок. Великий-великий. Аж до неба. На сто поверхів.
— Ого! А хто ж у ньому житиме?
Ніхто. Тільки я.
— І мене в той будинок не пустиш?
— Тебе пущу. Тоньку не пущу... І хлопців усіх не пускатиму.
— І тобі не сумно буде жити самому?
— Ні, не сумно...
Він нарешті йде, Лунохід теж виходить з кущів, дивиться вслід. Потім, зітхнувши, вертається: йому додому ще рано.