Спав погано: не давала спокою підлога.
— Послухай, — сказав за сніданком. — Нам таки доведеться послати паркет. Я на цей лінолеум уже й дивитися не можу!
— За які гроші? — поцікавилась вона.
— Гроші будуть. — Він уже все, виявляється, продумав. — Було б лише бажання.
— Де ж ти їх візьмешь? У батьків?
— Ні, не в батьків... На батьків мало надії. Сотню-другу ще зможуть підкинути, але на більше розраховувати нічого.
— На моїх теж...
— Знаю, — перебив нетерпляче. — Побігли, бо на роботу запізнюємося. Поговоримо потім. Я щось придумав.
По роботі, не встигли й до кімнати зайти, потягнув її до столу. Дістав зошит, поклав, розгорнув:
— Я тут дещо на роботі прикинув...
— Що це? — Дивилася на цифри, що вишикувалися в акуратні стовпчики, й поки що нічого не розуміла.
— Ти скільки одержуєш щомісяця? Чистими?
— Дев’яносто сім.
— Правильно. Ось у мене й записано: дев’яносто сім карбованців двадцять сім копійок. Ні більше, ні менше. А якщо їх поділити на тридцять, то буде три двадцять три. Ну, двадцять три копійки відкинемо, це якраз на тролейбус, тож лишається по три карбованці в день. Як ти думаєш, зможемо ми прожити на ці три карбованці?
— А твої? — Не знала, зможуть чи ні. Досі жили на її і його зарплати, і то частенько не вистачало: виручали батьки. То продуктів підкинуть, то десятку якусь...
— Мої будемо відкладати на паркет. Дивися сюди, — показав на іншу колонку. — Сто двадцать шість помножимо на дванадцять; Більше ніж тисяча п’ятсот! Якраз вистачить придбати паркет на всю квартиру. По двадцять карбованців метр, в нас шістдесят квадратних метрів разом з коридорами й кухнею. Такого, звісно, як у Лубенків, нам не дістати, той карбованців по двісті, не менше, але й по двадцять можна придбати досить пристойний паркет. Ще й лишиться заплатити майстрам... То як? Проживемо на три карбованці в день?
— Не знаю. Треба подумати.
— Що ж тут думати! — Лисина в нього почервоніла, як це траплялося завжди, коли він починав нервувати. — Дивися сюди! — Відкрив нову сторінку, що теж була акуратно списана цифрами. Вони були вишикувані в окремі колонки, колонки мали заголовки. Каліграфічним почерком виведені літери. «Жири», — прочитала вона. «Борошно». «Овочі». «Фрукти». «Цукор». «Чай». «Господарські дрібниці».
— Що це?
— Це я прикинув... Скільки нам потрібно для прожиткового мінімуму. Ось, наприклад, жири. Скільки нам потрібно масла на один день?
— Що ти питаєш — в тебе ж уже он написано!
— Я приблизно прикинув. А тепер раджуся з тобою. По десять грамів вистачить?
— Звідки я знаю! — їй досі не доводилося ділити масло на порції: брала, скільки було потрібно. А якщо з’їдали й ні на що було купити, то й без масла жили кілька днів.
— А кому ж тоді знати? — розсердився він. — Ти ж готуєш, не я!
— Може, й вистачить. — Він був на дев’ять років старший од неї, і вона його трохи побоювалась.
— Теперь ось олія... Олії по двадцать. Картоплю смажити, приготувати котлети. Ти переливаєш завжди, а треба вчитися жить економно.
— З піпетки капати, чи що? — тепер уже образилася вона.
— Піпетки не треба — зроблю мірки. З мірки ніколи не наллєш більше, ніж потрібно. То як?
Вона не відповіла — на очі навернулися сльози. Уявила себе біля плити, обставленою мірочками й мірками. А не вистачить? А підгоратиме? А перекинеться? В неї вже наперед затрусилися руки.
— Ну от, я так і знав! — сказав він із досадою. — Тут ночі не спиш, думаєш, як краще зробити, а вона мені — сцену!.. Та пропади воно пропадом! — Змів зошит із столу, пішов з кімнати. І вже там, у спальні, шамотів сердито ковдрою.
А їй від того ще дужче захотілося плакати. Сльози лилися самі, гірко й солодко, вона вже не знала, як їх зупинити: адже це вперше він отак на неї нагримав!
Переплакавши, вмилася холодною водою, пішла до спальні. Відчувала і власну провину: він же не про себе дбав — про спільне. Їй теж хотілося мати паркетну підлогу, отаку, як у Лубенків, якби ж тільки не оті мірочки. І потім: купувати в магазині на грами: «Двадцять грамів масла... Сорок олії...» Засміють!
Він чи то спав, чи то прикидався, що спить: лежав, одвернувшись до стінки, хоч нічник і не вимкнув. Роздяглася тихенько, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, чекаючи, що він до неї повернеться. Врешті не витримала, сама притулилась до нього:
— Пробач, я більше не буду. — Ледь втрималася, щоб не розплакатися знову.
Коли помирились, і погасили нарешті нічник, і лежали рядком, як ніколи дорогі одне одному, він, хоч вона вже з усім наперед згодилась, заходився ще раз її переконувати:
— Всього рік потерпимо. Незчуємось, як і мине. А там заживемо знов по-старому. Хоч щодня в кіно. — Досі вони не пропускали жодного фільму.
— І будемо купувати морозиво? — Над усе любила морозиво: могла з’їсти три порції за один раз. Може, тому, що до вісімнадцяти років майже ніколи не ласувала морозивом. Морозиво асоціювалося в неї із святковими поїздками до міста, коли вона заздрила міським дітям, які щодня могли їсти ці ласощі. «Ти сама, як дитина!» — сміявся він з неї, бо вона спокійно не могла пройти мимо ятки з морозивом. І щонеділі обов’язково водив її в невелике кафе на Хрещатику. В найбільшу спеку тут завжди стояла прохолода, в металеві вазочки накладалися різнокольорові кульки: полуничне, апельсинове, шоколадне, пломбір. Щоб продовжити насолоду, вона брала манюсінькими порційками — крихітною пластмасовою ложечкою — і зітхала від повноти почуттів.
А тепер доведеться рік не куштувати морозива!
— Не обов’язково брати продукти щодня, — лунав його заспокійливий голос. — У нас є холодильник, будемо набирати на десять днів. Тож не треба вибивати чек на двадцять грамів масла чи просити сорок грамів олії...
Вона зараз ладна була з усім, що б він не сказав, одразу ж погодитись: так затишно лежати на його зігнутій в лікті руці!
«Мені дуже повезло, — думала розчулено. — Не курить, не п’є, на інших навіть не гляне. Чого ж мені ще треба?»
— Поцілуй мене. — Мала остаточно переконатись, що він на неї пересердився.
І коли він її поцілував, обережно, майже по-батьківськи, вона, щаслива, заснула.
Паркет мав бути тільки дубовий. Лише дуб, коли його обробити як слід, набирає з роками благородного світло-коричневого кольору. Старанно процикльований, покритий прозорим лаком, взятий у світлі плінтуси, як у рамку, він матиме вид стародавньої картини, яка вийшла з-під руки майстра вісімнадцятого, а то й шістнадцятого століття. Недаремно ж тепер у моді меблі приглушених, спокійних кольорів.
— Я б нізащо не погодився послати такий, як у Лубенків. Не квартира, а клуб!
Надумавши замінити підлогу, він усерйоз зайнявся паркетом. Діставав які тільки міг книжки, ходив по новобудовах, придивляючись, де який стелять і як, знав уже не одного майстра, і вони його знали: їм подобалось, з якою серйозністю цей далеко ще не літній чоловік приглядається до їхнього ремесла, так придивляється, мов сам збирається його освоїти. Набрів нарешті на паркетного аса, віртуоза з золотими руками, який до того часу, поки не спився, слав лише в урядових будинках, а нині працював у жекові, страждаючи люто від того, що доводиться мати справи чорті з чим, а не зі справжнім паркетом («у хлівах тільки слати!»), поступово з ним подружившись, домовився, що той їм оновить підлогу в квартирі. Запросив навіть додому, не пожалівши десятки з куцого їхнього бюджету, і Петрович, випивши разом із хазяїном, переміряв кроками площу («Шістдесят... Тютілька в тютільку»)... Петрович на прощання сказав: