Жадібно випила. Одкинулась на подушку, заплющила очі. Щоб не дивитись, мабуть, на нього.
— Ще?
Хитнула головою: не треба.
Заснула чи вдавала, що спить.
Вийшов тихенько, обережно причинив двері.
Розгорався день, заворушилися діти.
— Де мама?
— Мама захворіла. Не йдіть до неї!
Одягнув, умив, нагодував. Пішов з ними гуляти: вихідний. Був, як ніколи, уважний до дітей: весь час щось розповідав, щоб не думати про дружину.
Повернулись — Надя вже встала.
— Була на іменинах у подруги, — сказала вже за обідом, хоч він її й не питав. — Отак напитись! Тобі не бридко було на мене дивитись? Не торкайтесь мами, — це вже до дітей. — Мама ваша дуже погана.
Він їй одразу ж повірив, що була на іменинах у подруги. Так йому хотілося в це вірити!..
Аби ж тільки не отой тупіт на сходах!
Більше такою п’яною не з’являлась. Хоч не раз іще приходила далеко за північ, і від неї тхнуло вином та цигарковим димком, і блискучі очі дивилися кудись мимо нього, а на губи виривався тамований усміх. Він її більше не питав, де була. Однаково правди не скаже. А може, в душі боявся почути ту правду? То вже краще отак: прокидатись щопівгодини, її чекаючи, відчиняти мовчки двері й так само мовчки вертатись до себе в постіль. І, з головою накрившись, не чути, як вона роздягається.
І всю любов, всю нерозтрачену ніжність оддавати дочці.
Примушував себе бути рівним з дітьми, однаково любити обох. Однакові обом приносив дарунки, ділив ласощі — рівно на двох, але серце своє не міг поділити на дві рівні частини. І хлопчик те відчував, дужче горнувся до матері.
Не раз думав, здебільшого вночі, коли її чекав: «Як отак жити, краще розлучитися». Особливо після одного випадку.
Надя поїхала в Єсентуки, на курорт. Лікарі визначили щось негаразд з печінкою, всіма правдами й неправдами дістала курсівку, вони її проводжали утрьох. Василько весь час поривався їхати з мамою. Зоя теж розплакалась, коли поїзд рушив і мимо них у вікні пропливло мамине обличчя засмучене, він їх ледь утішив обох, додому вертаючись, а потім потяглися довгі дні в чеканні від неї листа. Та ось перший лист, і другий, і третій. Надя писала майже через день, як вона там лікується, як багато їй дали процедур, і вгору глянути ніколи, як вона втомлюється на тих процедурах і ще як скучає за ними: рахує дні, що лишились до від’їзду в Київ. Про погоду писала, про ринок місцевий і про те, що там є в магазинах і що вона збирається купити: «Вишли ще сто карбованців, бо у мене може грошей не вистачити». Він того ж дня їй сотню й вислав — якраз отримав зарплату. Тут якось проживуть, переб’ються, в крайньому разі в когось перехопить якусь десятку, а там позичати ні в кого.
Двадцять шість днів тягнулися як ніколи довго, поки настав нарешті день, коли треба було її зустрічати. Старанно прибрав у кімнатах, вичистив, вилизав, зготував святковий обід, купив торт ще й пляшку шампанського і, нарядивши дітей і сам у костюмі новому, рушив на вокзал зустрічати. Ніс букет пишних троянд — всі зустрічні заздрісно поглядали на той букет: не на ринку купив, не на руках чи в магазині, а приніс учора з зеленого господарства, в якому працює ось уже другий рік, — радикуліт, що нажив у ресторані вантажником, змусив шукати іншу роботу.
Надя, засмагла, весела, випурхнула з вагона яскравим метеликом. Кинулась до дітей — обнімала, цілувала, видно, таки добре стужилась за ними, потім повернулась до нього:
— Це мені? Ой, спасибі! — занурилась обличчям у троянди, навіть чоловіка поцілувати забула.
І тут голос позаду:
— Ваша дружина?
Обернувся — військовий. Солідний такий. Тільки обличчя якесь аж зелене.
— От вона, — ткнув пальцем у Надю, — з отим молодим чоловіком, що побіг, цілу ніч мені спати не давали. А я гіпертонік. Двісті на сто десять. Да! — сердито козирнув і пішов.
Його стидом усього так і обварило. Не знав, куди очі подіти. Здавалось: всі люди довкола завмерли...
— Бреше, — плакала Надя вже вдома. — Він сам до мене ліз серед ночі, я його прогнала. От він мені і помстився!
— Годі... Не треба... — морщився болісно: чим більше виправдовувалась Надя, тим менше їй вірив.
Та вона не заспокоювалась:
— Сволота! Шкода, що я не знаю, де він живе. Я б пішла до його жінки... Пішла б!..
— Годі... Годі про це!.. Давай краще обідати. Діти он їсти хочуть.
Надя схлипнула востаннє, пішла розкладати свій одяг, який привезла з собою. Винесла потім подарунки: Василькові костюмчик, Зої платтячко, йому товстий мохеровий светр:
— Приміряй. Я всі Єсентуки за ним оббігала. — Й очі як у собаки побитого.
Нехотя взяв, натягнув. Йому одразу ж стало душно в зимовій тій одежині, пухнатий комір уп’явся тисячами голочок в оголену шию, він його поспіхом і скинув.
— Не подобається?
— Подобається, чого ж. Тільки дуже в ньому жарко.
— Будеш носити взимку. Я за ним усі магазини оббігала. — Наді, мабуть, хотілось, щоб він утямив, як цей светр їй тяжко дістався, а в нього чомусь язик не повертався подякувати за подарунок. Щось у ньому зламалося болісно, в нього мов заново прорізався погляд: він побачив дружину зовсім іншою, ніж бачив до цього.
І вперше не зрадів, коли Надя прийшла серед ночі до нього.
— Ти мені віриш? — питала по тому. Наче її обійми були найпереконливішим свідченням її незаплямованих чеснот.
— Вірю, — відповідав неохоче. Дивився перед собою в темряву і не знав, що йому робити далі.
— Ти мені купиш лопату?
— Лопату? Навіщо?
— Буду копати. Печеру. Велику-велику!
— І що ти в тій печері робитимеш?
— Житиму. Сам. Купиш? Я тобі гроші дам. В мене є гроші.
— Де ж ти їх заробив?
— Знайшов. Ось!
Поліз до кишені коротких штанців. Дістав пакуночок, розгорнув, показав п’ятнадцять копійок.
— Ого, скільки в тебе! Та ти, брате, багач! За ці гроші не те що лопату, машину можна купити! Знаєш, що ми зробимо: не будемо витрачати на дрібниці. Лопату я й так дістану, а ти свої капітали прибережи до наступного разу. Може, ще на щось згодяться. Згода?
— Згода, — подумавши, відповів Лунохід. — А коли ти мені принесеш лопату? Завтра?
— Може, й завтра. Як дістану, так і принесу.
— А яка вона, гостра?
— Тупа буде — нагостримо.
— Мені треба, щоб гостра...
Ця розмова відбулася вчора. А сьогодні, з роботи вертаючись, пішов по магазинах. Лопати були, але не для Лунохода: вдвоє довші од нього.
Врешті натрапив, купив: маленька лопатка, в самісінький раз.
Лунохід чекав його у дворі. Чи не з самого ранку чекав. Як побачив лопату, засяяв: взяв, роздивляється.
— А вона гостра?
— А ти що, не бачиш? Нею й бритись можна!
Ну, до цього ще в Лунохода не дійшло: ухопив лопату й одразу ж подався в бік валу. Не інакше — на оту галявину, де вони вдвох любили сидіти.
Постояв, поки маленька постать зникла в кущах, усміхаючись, пішов повільно додому. Йшов, і так тепло було на душі...
А Лунохід, минувши галявину, подерся далі в кущі. Тут земляний вал обривався крутою стіною, тут саме й рити печеру. Він уже її уявляв, усю до кінця. Високу-високу, до самого неба, і довгу-предовгу, таку, щоб було де ховатись од Тоньки, коли вона прийде п’яна і надумається бити його.
Копнув раз, вдруге копнув — лопата ввійшла, як у масло. Копав аж до вечора, відкидаючи землю подалі, щоб не заважала. Наткнувся на корінь, заходився його перерубувати. Корінь пружинив, лопата відскакувала, тоді Лунохід однією рукою вчепився у корінь, а другою, розмахнувшись, ударив щосили. Лопата ковзнула по дереву й рубонула його по руці.
Скривився. Глянув сердито на кров. Заплакав. Так, що коли б хто був оце поруч, то й не почув би плачу: Лунохід звик плакати мовчки.
Ну, прожили на квартирі чужій три роки, а далі?
Знову в прийми до тещі? Під слівця дошкульні, уїдливі? Під око недремне, що помітить те, чого й не було?
Краще на вулицю!