Він так тоді Наді й сказав, що вона хай як хоче, а він туди не повернеться.
Надя теж не дуже хотіла вертатись у рідне гніздо, спробувала жити по-людському. Сім’єю окремою. Яка не є, а сім’я.
Вирішили знову шукати квартиру. Чи хоча б одну-дві кімнати.
Отак і жили ще десять років: тричі перебиралися з місця на місце: то в одній кімнаті їм уже було затісно, то з хазяями через дітей не зуміли вжитись: не ступни, не повернись, ходи тільки навшпиньках, а дітям і погратись, і побігати хочеться, та ще ж як заведуться — Зоя хоч і менша од Василька, а не поступиться, хоч ти ріж. Звісно ж, і сльози, і плач: діти є діти, а в хазяйки нервова система. Коли вона її нажила, сидячи вдома та дітей не маючи, біс його знає, тільки як що — рушник мокрий на голову і в постіль: помирає. І тоді не дихни й не шелесни.
Терпіли, терпіли та й вибрались.
Врешті й на їхню невлаштовану вулицю прийшло-таки свято: Наді, яка давно стояла на черзі, виділили двокімнатну квартиру. В старому, щоправда, будинку, ще й дерев’яному, на першому поверсі. Квартира маленька, тісненька, вікна майже хідників дістають, по бруківці, ще за царя Гороха прокладеній, машина як проїде, то всередині все брязкотить, як під час землетрусу, та все ж свій куток, не треба нікому кланятись. Та ще й по секрету сказали, що будинок цей рано чи пізно будуть зносити (саме тоді починалося масове житлове будівництво, і в багатьох людей виросли крила), отоді їм уже обов’язково дадуть людську квартиру.
Що ж, довше ждали, ще пождемо...
Перебрались, зробили нашвидкуруч ремонт (все було занедбане так, наче тут орда татарська юрмилась, навіть підлога в кількох місцях обвуглена. Багаття розкладали, чи що?), де могли, обновили, стіни шпалерами веселенькими поклеїли, пофарбували двері і вікна, гардини новенькі почепили, килимок гуцульський прикріпили до стіни: можна жить не тужить. Тим більше що й Надя наче перебісилась, роки брали своє, на п’ятий десяток пішло, пора було думати про те, що чоловік, який він не є, а на шість років молодший за неї: замолоду наче й непомітна різниця, а коли тобі перевалило за сорок... Баб’ячий вік — що один рік: весна одшуміла, то й літа не видно. Лови тоді сиве павутиння в волосся! Фарбуй не фарбуй, а від зморщок нікуди не подінешся. У нього в бригаді, в господарстві зеленому, мабуть, двадцять отаких. Неліквідів. Та малюється, та фарбується, та брови пінцетом вискубує. І то ж скажіть, зілля невигубне: чим дужче трухлявіє, тим дужче молодиться!
Надя ж, коли їй перевалило за сорок, одразу ж згасла, наче переступила оту невидиму межу, за якою лише старість. Пішла з офіціанток, бо стала дуже втомлюватись, взялася мити посуд в тому ж ресторані: робота не така вже й легка, та не треба поміж столиками бігати з тацею, догоджаючи клієнтам. Надя тепер поверталася з роботи набагато раніше, в першу зміну працюючи, тож у неї лишалося більше часу побути з дітьми, зробити щось по господарству.
І чим більше років наклацувало на отому годинникові, що його не перекрутиш назад, тим більш схожою ставала на тещу. І коли бурчала на нього, то йому дедалі частіше здавалося, що не жінка лає, а теща. І голос той же, й інтонація, й жести — хоч бери та затуляй вуха, очі заплющуй!
З роками ставала зліша. Чи то вся жінота така, біс його знає, тільки часом здавалось, що вона має якесь аж задоволення, коли його лає. Що не зробить, як не ступить — все не по її.
Прокинеться вранці, хочеться хоч хвилину зайву в постелі поніжитись (неділя ж сьогодні, на роботу не бігти!) — вже він і ледащо, й убоїсько, й розлігся, наче кабан, звідки в неї й слова ті образливі бралися.
Схопиться перший, щоб тільки не чути того буркоту, — не догодить і тут:
— О, вже заворушився, ведмідь! Поспала б ще трохи, так хіба ж такий не розбудить?
Піде вмиватись — не дасть і вмитись як слід:
— Уже набризкав, чорт клишоногий!
Бере ганчірку, витирає перед носом.
— Та я сам після себе витру!
— Витреш, як же! Тільки й зна, що бруд по хаті розносить.
Снідати сядуть — і тут спокою нема: шукає, до чого б прискіпатись. Часто не міг би й сказати, що він їв, — весь час чекав від неї слова образливого.
Часом, щоправда, її наче підмінять: й усміхнеться, й слово скаже ласкаве, і прийме, й подасть — завжди б отак! І він оживав — не знав, що зробити для неї такого хорошого, чим-небудь віддячити. В магазин? Так ми зараз! Де сумка? Надя не встигне й зблимнути, як він уже за сумку та з квартири. «Ану, бабоньки, розступіться, бо мене Надя послала!» Набере всього, біжить веселий додому. Підлогу натерти? Килими повитіпувати? І тут його просити не треба: бігцем килимки ті у двір, мимо доміношної братії, що день і ніч ладна «забивати козла», — витіпа, виб’є і знову ж до Наді: «Товаришу командир, яка ще буде робота? Давайте, бо руки сверблять!» Все б робив, аби вона завжди отакою була!
А накотить знову на неї: робота кінчається, люди квапляться додому швидше, а йому — як на заріз. Коли подума, як вона його зараз зустріне, — знав би, то й не женився б ніколи!
Іноді думав у розпачі: кинути все к бісовій матері, податися звідси подалі! Хоч на край світу, на Колиму. Одне життя, більше не буде, то навіщо так мучитись?
В душі ж знав, що нікуди він не поїде, не кине дочки.
Роки минали, й дочка підростала. До садочка, потім до школи, до першого, до другого класу... Зі сходинки на сходинку, все вище й вище — і він наче ріс разом з нею, і в технікум, на вечірній, вступив, коли її до першого класу відвів, щоб разом і навчатись... «Здурів, — вичитувала Надя сердито, — зовсім змалився, надумався за парту! Штанці б ще короткі надів!» — «І надіну, мені, Надю, недовго», — оджартовувавсь. «А сім’ю хто годуватиме? Чи все на мене одну?» Боялася, бач, що за навчанням і про роботу забуде.
Не забув. Вранці дочку до школи (мама ще спить, з ресторану прийшовши опівночі) — і бігцем на роботу: «Ану, показуйте, де тут важче!» Ламав спину за двох, себе не шкодуючи, аби заробити більше, аби Надя не колола очі копійкою, а надвечір, по дому впоравшись, щоб Наді легше було, біг через усе майже місто на лекції: наука, вона, браття, ніколи не давалася даром. За неї он у минулому на вогнища йшли. Вертався додому водночас майже з Надею (добре, що Василько вже в шостому класі, було на кого лишати малу), діти давно вже сплять, а він, щось до рота похапцем вкинувши, за підручники і тут же, на кухні, до другої-третьої години ночі.
Прийде Надя, загляне:
— Не спиш?
— Та не спиться щось.
— Знов за книжками?
— А що ж дурному робити?
— Ну, сиди, може, назначать міністром. Ото сміху буде!
Ще в каструлі загляне, у сковороди: наварено на завтра, насмажено — лаяти ні за що. Піде мов аж невдоволена.
А він, зітхнувши полегшено: «Пронесло, слава богу!» — знов за підручник.
Тиша, всі сплять, тільки будильник вицокує, і так йому зараз спокійно, так хороше, що іншого й не хотів би.
Чотири роки майже непомітно минули, закінчив технікум, одержав диплом, перейшов на іншу роботу, в господарство зелене, робота он яка цікава, якщо до неї ставитись по-людському.
— А чим ми од вас гірші! — сказав якось одному художникові. — Ми теж малюємо. Тільки ви фарбами, а ми деревами й квітами.
А й справді, чим не картина ота клумба, що на Хрещатику! Де квітка до квіточки, колір до кольору — очей не відвести. Або сквери, ними ж закладені? Чим не картини?
Або візьміть он усі оті парки, що над Дніпром. Київ у них — наче в рамі святковій. То ви що собі думаєте, всі оті дерева й кущі, всі доріжки й галявини, по яких ви, відпочиваючи, ходите, самі по собі з’явились?
Є в них і художники, й декоратори, й архітектори навіть. А як же без них? Картину намалював та й повісив. Не сподобалась — зняв, а сквер, парк на десятиліття, а то й на століття. Сто разів примір, поки різатимеш.
Відтоді, як технікум закінчив та влаштувався в зеленому господарстві, зовсім іншими очима став дивитись на місто. Раніше їде в трамваї чи в тролейбусі, стоїть дерево — ну й нехай собі стоїть на здоров’я, хіба що помітить, яке в нього листя червоне, якщо це восени, а тепер... «Ех, не там посадили, де треба! Його б трохи вбік, поміж будинками треба, там йому місце святе!» І вже здається йому, що дерево те наче живе: саме проситься пересадити його на інше місце.