Дочку у вихідні частенько до парку водив, щоб удвох уже милуватись. Василько більше з хлопцями, з друзями, в хаті не втримаєш, як що, так і зник. Надя теж до прогулянок не дуже охоча: «Чого я там не бачила? Дерева, вони і є дерева, як їх не посади». А Зою, поки мала, ще можна було навчити іншими очима дивитись на все, що росте. Мріяв: виросте Зоя, десятирічку закінчить, оддадуть в інститут. Художній. Буде художник в їхній сім’ї!
— Ще б чого! — сердилась Надя. — Ти, доню, свого дурного батька не слухай: всі оті художники голими спинами світять. В ресторан зайдуть — по копійці скидаються. Поступай у торговельний — ходитимеш у шовках та в золоті.
Так і сталось по-Надиному: не в художній, а в торговельний вступила дочка. Скінчила, ось уже четвертий рік в райторгвідділі, золотом-шовками щось не дуже й пахне («Не в мене вдалась», — не раз журилася Надя), зате з кожним роком стає дедалі зліша, грубіша з батьками, особливо з ним: він уже й не розбере, од кого більше йому дістається — від жінки чи від дочки. Не могла, мабуть, простити батькові, що вдалася не в матір, а в нього.
Шкільні, інститутські подруги її давно вже заміжні, мають дітей, а Петя-Зоя й досі не може знайти собі пари.
Та в неї щось хлопців і не було. Скільки пам’ятає: все сама та сама, навіть із танців верталась сама, може, тому й на танці ходить перестала. «Потрібні вони мені!» — фиркала гордо. Прибирається ж і досі, наче артистка, все найновіше, наймодніше — на ній, добре, що батько гроші додому приносив, вся зарплата йде на харчі, на квартиру, так що можна вже свою, до копійки останньої, потратити на плаття нове чи на імпортні чоботи. Принесе, порадіє день-два, покрутиться перед дзеркалом, на роботу одягне, а мине місяць чи другий — уже не подобається. І лежить десь у шафі, припадаючи пилом, поки Надя не підбере та не однесе в комісійний: не пропадати ж добру! Там одразу ж ухоплять — одірвуть з руками.
Так у них і крутилось: із Зої та в комісійний.
Ну, йому коли б дочка була щаслива. А щастя якраз і катма. І часто відчував свою велику вину, що дочка була схожа на нього. І не міг на неї навіть сердитись.
А коли вже зовсім нестерпно ставало, відчував: от-от не витрима, зірветься, а тоді наговорить такого, що й сам потім не буде радий... Коли вдома таке заварювалось, що й святий би не витримав, — одягавсь поспіхом, йшов у парк, що, на його щастя, недалеко й був: там, на повітрі на свіжому, поміж дерев та кущів, понад дніпровськими кручами, потроху одходив. І часто жалкував, що дочка вже доросла. Що не може її взяти за ручку й провести по всіх оцих алеях, відповідаючи на сотні по-дитячому мудрих, по-дитячому наївних запитань. «А в дерев ніжки є?.. А чого вони не бігають?»
Чого дерева не бігають? І чого бігаємо ми?
Метушимось неугавно, кудись весь час поспішаючи, шукаючи й самі не знаємо чого, і отак у метушні безнастанній незчуємось, як і вік пролетить, і немає нам часу постоять, нема й хвилини подумать, до самого себе приглянутись: для чого ми є на світі? І хто ми такі? І чи варті всі оті клопоти, нами ж і вигадані, що з’їдають все наше життя, отаких ось хвилин: тиші устояної, величного спокою. Стеблини зеленої, галузки розквітлої. Чи хоча б оцієї хмарини у небі.
Якось зіткнувся у дворі з Луноходом: теж не всидів у хаті мужик, залили, мабуть, за шкуру. «Підемо в парк?» — «Підемо!» Й одразу ж подав йому руку. Долонька, гаряча, суха, з такою довірою тулилася до його широкої долоні, що в нього і серце зайшлося. Йшов поруч, солідний отакий чоловічок, і були вони, мабуть, зараз дуже подібні один до одного, і він усією душею відчував цю подібність.
— Ти не знаєш, чого вони казяться?
Лунохід серйозно подивився на нього:
— Тебе били?
— Краще б, мабуть, побили...
— Щипались?
— Оце ти вгадав. Тільки не тіло — душу щипали. Тебе коли-небудь за душу щипали?
— Ні... Мене за руку.
— А мене, брате, за душу.
— А де твоя душа, покажи.
— Душа... Душа, вона, брате, всередині.
— Коло серця?
— Може, що й коло серця. Її ще ніхто не бачив.
Задумався Лунохід: пробує уявити, мабуть, душу. Яку ще не бачив ніхто.
— А в мене є душа?
— В тебе? Обов’язково!
— Отут? — показав рукою на груди.
— Та, мабуть, що там. Де ж їй ще бути?
— Мою душу ще ніхто не щипав! — похвалився Лунохід.
— Виростеш — і до душі доберуться.
— Не доберуться. Я буду сильний. Найсильніший од усіх. Як дам кулаком, вони всі так і попадають!.. От...
Незчулись, як і до парку дійшли. Сонячно, тихо, безлюдно, а Лунохід все ще не може забути про душу:
— А вона велика?
— Не знаю. Кажу ж, що ніхто її ще не бачив.
— А вона біла чи чорна?
— Це в кого яка. В доброго — біла, а у злого — чорна. От у тебе яка душа?
— Біла, — одразу ж відповів Лунохід. — А в Тоньки чорна і в баби чорна... І в Сашка...
— Це в якого Сашка?
— В того, що дражниться... Він учора хотів у мене лопату забрати...
— Все ще копаєш?
— Копаю.
— У гості покличеш, як кінчиш?
— Покличу.
— Бо, може, й мені доведеться перебратись до тебе. Удвох будемо жити. Пустиш?
— Пущу! — В Лунохода аж очі заблищали зраділо. — Я тобі кімнату окрему викопаю. Велику-велику... Тільки копати важко, — зітхнув. — Я собі й руку розрубав! — похвалився. — Ось.
— Як же ти так?
— А там був корінь... Знаєш, я куди докопався? До самої середини Землі. Я всю Землю наскрізь прокопаю!.. А по той бік Сонце є?
— Звичайно. Як же без Сонця!
— Там ще одне Сонце?
— Це ж саме, тільки воно там світить, коли в нас ніч.
Лунохід задер догори лице, недовірливо подивився на Сонце.
— А коли воно спить?
— Сонце не спить ніколи. Це така, брате, штука, що світить весь час.
Знову причина задуматись Луноходу. Переварити новину.
Отак вони і гуляли удвох майже до вечора. До тієї пори, коли сонце опустилось за пагорб і на парк лягла тінь. Повіяв легкий вітерець, замерехтіла вода у Дніпрі, а по той бік річки, на Русанівці, в Дарниці, Березняках, аж ген до соснового лісу, що розлився за небокрай, в усіх будинках підряд гаряче загорілось у вікнах. Вони наче плавились, усі оті вікна, золотом стікали донизу, та згодом стали згасати, ряд за рядом, квартал за кварталом, і вже перші ланцюжки ліхтарів побігли, побігли вздовж берега, відбиваючись тремтливо в річці, а праворуч, на мосту Патона, замиготіли, сунучи одна за одною, іграшкові машини.
Швидко спадала нещодавня спека, тихий вечір приходив на землю.
— Ти вийдеш? — спитав Лунохід.
— Спробую.
— Виходь. Бо мені так нудно самому. — І все не відпускав його руки.
Пообіцяв, що вийде, але так і не вийшов: запоравсь, забув. А коли вже ліг і заснув, а потім прокинувсь серед ночі, одразу ж згадав — зірвався з ліжка, вибіг, як був, у трусах, на балкон: здалося, що Лунохід і досі стоїть — чекає на нього.
Лунохода в дворі не було. Й не світилися вікна в квартирі, де Лунохід жив. Тонька, мабуть, сьогодні обійшлася без «жениха», і малому не довелося гуляти надворі до півночі.
Лунохід же ще довго його чекав. Вже було зовсім темно і досить пізно — поверталися з другої зміни, з кіно, з магазинів дядьки й тітки, він їх усіх майже знав, і вони, звісно, його знали; обвішані авоськами, сумками, а то й нічим не обвішані, вони квапились додому, і їм не було діла до самотньої постаті, що стовбичила посеред двору, навпроти чужого під’їзду, хіба що подумає котре: «Бідна дитина! І сьогодні не спить», а може, й обуриться Тонькою, яку важко назвати матір’ю, і ще навіть подума: «Треба таки щось робити, поки не пізно», бо мали ж у грудях не каміння — серця, але зараз їм усім не було коли зайнятись отим «щось робити», не до цього було, бо вже ж таки пізно, не йти ж серед ночі до Тоньки, яка, може, п’яна, та ще й з «женихом»: скандал, не обібратися тоді неприємностей, а нащо воно мені те все здалося, вистачає й своїх клопотів... Дядьки-тітки проходили мимо, наче його не помічаючи, хіба хтось зупиниться та запитає: «Ти й досі гуляєш?» — «Гуляю», — відповідав незалежно Лунохід. «Ну й ну!» — і, головою похитуючи, піде собі далі... Лунохода навіть влаштовувало, що вони не звертали на нього особливої уваги, він жодного з них не чекав, а продовжував терпляче ждати Квазімодо, який обіцяв йому вийти і з яким було так хороше й затишно.