Стояв і стояв, не відриваючи погляду від знайомих вікон третього поверху, а його нашорошені вуха сторожко ловили кожен рух, кожен звук в чужому під’їзді — він весь аж здригався, коли там лунали чиїсь кроки.
Потім вікна, на які він так уважно дивився, погасли. Гасли поступово всі вікна в будинку, і коли згасло останнє, він побрів неохоче до свого під’їзду.
Хоч сьогодні «жениха» не було, ні Тонька, ні баба його не кликали, не шукали: давно уже звикли до того, що Лунохід повертається додому за північ. Двері були замкнені, але ключ лежав, як завжди, під доріжкою в коридорі — Лунохід одразу ж його й намацав і, відімкнувши тихенько, зайшов до квартири.
Повернув на кухню, бо захотілося їсти.
Там чекала на нього одна й та ж вечеря: кухоль молока й шмат хліба. Не вмикаючи світла (було видно й без цього — від ліхтарів, що світили надворі), Лунохід узяв кухоль, хліб, пішов до вікна. Вечеряв і весь час поглядав у двір: чи не вийшов, бува, Квазімодо.
Але він так і не вийшов.
Повечерявши, Лунохід старанно вимив кухоль, витер ганчіркою стіл, повісив її над плитою. Сходив ще до туалету, щоб не трапився «гріх» (за ним це водилося, ловив іноді рибу, і тоді баба товкла його носом у мокре, одучаючи), прокрався через велику кімнату до меншої. У великій спала Тонька, і він не хотів би її розбудити. В меншій же, що від вулиці, спали баба і він: баба на широкому м’якому ліжку з блискучими металевими кульками, на ньому б вмістилося двадцять отаких, як він, Луноходів, але він нізащо б не ліг на ньому: баба була дуже сердита і карала за найменшу провину. Тому Лунохід обійшов сторожко й бабу і прокравсь за ширму біля вікна, де було його місце.
Не так давно тут ще стояла колиска-ліжечко. Лунохід горбився в ньому до шести майже років, а коли йому врешті набридло, то витяг всю постіль та улігся на підлозі. І як його потім не лаяли, як не товкли, він з ночі в ніч вигрібав свою постіль додолу, поки й Тонька, і баба махнули на нього рукою. Ліжечко продали, бо Тонька поклялася, що більше не буде заводити дитини, досить з неї й цього чортеняти, купити ліжко нормальне ніяк не доходили руки, і Лунохід продовжував спати на підлозі.
І йому навіть подобалось — спати отак!
Тут, за ширмою, був весь його світ. Все було на місці, все на нього чекало. І постіль, акуратно заправлена (робив все те сам), і в один ряд розставлені іграшки. Гармата без щита, вантажна машина без коліс, пістолет без курка, мисливська рушниця з побитим прикладом. Знайде десь на смітниках, вичистить, витре, принесе додому. Інших іграшок у нього не було.
Тут же лежала й лопата, що її подарував Квазімодо. Залізо аж горіло, так він його відшліфував, копаючи землю.
Скинувши сорочку й штани, Лунохід ще трохи погрався лопатою: спати чомусь не хотілось. У вікно заглядав яскравий ліхтар, було видно як удень.
Потім, поставивши лопату на місце, ліг і одразу ж заснув.
І цілу ніч йому снилось, як вони вдвох гуляють парком.
А тоді настав день — останній у житті Лунохода...
З самого ранку, наспіх поснідавши (Тонька пішла на роботу, баба — на базар), він узяв лопату й подався до своєї нори. Нора чорніла попід кущами, в неї можна було тільки протиснутись, та й то лише Луноходові, йому ж вона здавалася величезною, з будинок завбільшки, бо в ній же мав жити, відділившись від Тоньки й баби, та ще й Квазімодо дати притулок. Він її вже встиг продовбати на добрі два метри і вирішив, що досить, тепер же трудився над тим, щоб роздати її вгору і вшир, зробити справжню кімнату.
Розчистив землю, що вчора нагріб, сопучи, поліз у нору.
Тут було поки що тісно й темно. Луноходові світло й не потрібне, він і навпомацки знав, де довбати, тож шпарко заходився коло роботи. Він довбав і довбав, довбав до тих пір, поки довкола струсонулось, чорно дихнуло й обвалилось на нього.
В ньому все затріщало, чавлячись, від несамовитого болю він закричав, хоч з розплющених грудей не вилетіло жодного звуку, і той німий крик пройняв наскрізь усю Землю. І, здригнувшись, Земля одразу ж розслабила свої кам’яні м’язи, роздалась, розступилась, а тісна печера перетворилась в довжелезний тунель. Тіло Луноходове враз стало легке й невагоме, таке невагоме, що павутинкою злетіло в повітря. Його підхопило, понесло туди, в глиб тунелю, де далеко-далеко, може, за сто, а може, й за мільйони мільйонів кілометрів сяяло Сонце не Сонце, хмарка не хмарка, щось дуже світле й добре, і ласкаві якісь голоси дедалі дужче лунали назустріч...
Лунохід загинув у вівторок, а в середу його вже поховали: і Тонька, й баба мов квапились швидше зарити його в землю, з якої його відкопали.
Ще вночі зіпсувалась погода. День був якийсь не схожий на літній: мжичка не мжичка, дощ не дощ, і тисячі сіреньких краплин нудно сіялися з сірого навислого неба, і такі ж сірі калюжі тьмяно блищали посеред двору. Сірими здавалися навіть квітки, що лежали на домовині, та їх не так багато й було, отих квітів: один букет принесла сусідка, другий — Квазімодо, на третій сп’ялася вже Тонька, бо скільки ж малому треба, не людину ж дорослу ховають, а півлюдини, навіть чверть людини, яка хтозна-ким би й виросла. Тож і плачу не було, хіба що Тонька спробувала була заголосити, коли підняли труну з її сином, та одразу ж і вмовкла, немов зрозумівши, що їй ніхто не повірить.
Домовину винесли в двір, де вже чекав автобус і похмурий, під парасольками, натовп. Домовина була немов лялькова, немов не на людину, а на ляльку змайстрована, і всім здавалось, що Луноходові в ній тісно лежати. Тісно й незручно, тому, мабуть, і було в нього таке напружено-застигле обличчя...
А може, тому, що довкола товпились люди і Лунохід за все своє коротке життя вперше опинився в центрі загальної уваги.
Автобус рушив майже порожній, бо кому охота їхати бозна й куди, через весь майже Київ, де було нове кладовище, а тоді ще й мокнути під дощем, що не на жарт розходився. Тож автобус був майже порожній, окрім Тоньки й баби, трьох немолодих уже жінок та ще двох чоловіків, бо треба ж комусь нести до могили небіжчика. Та ще на сидінні, на задньому, наче більше й не було в автобусі місця, примостивсь Квазімодо. Його нещадно підкидало й трусило, але він і не подумав пересісти на краще місце, йому зараз байдуже було, трусить його чи не трусить: було таке відчуття, немов отам, у домовині, лежить найдорожча для нього істота.
Все в ньому деревіло, і крізь судомну задеревілість оту пробивалась, раз у раз болісно стукала думка: «Як же так сталося?»
Не міг простити собі, що подарував йому лопату.
Здавалося: не подаруй він лопату, Лунохід був би живий.
І чомусь всю оцю довгу дорогу, від будинку до кладовища, коли його підкидало й трусило, зринав один і той же спогад.
Неділя, вихідний, жінка дає йому дві — на цілий день — сигарети. Вона давно вже відає всіма сімейними фінансами, тому й визначила, що двох сигарет йому вистачатиме на цілий день.
Одну сигарету він одразу ж сховав у буфет, щоб викурити вже на ніч, з другою вийшов надвір. Ніс у руці й нюхав, наперед смакуючи, як він її запалить. Стромив потім за вухо: вирішив запалити вже в парку.
В парку кинувсь — сигарети нема. Щойно ж стирчала — й нема.
Уже вдвох довго шукали злощасну оту сигарету. Дивлячись під ноги, пройшли всю дорогу назад, обнишпорили всі закутки — сигарета щезла, як дим.
— Біс із нею! — з досадою сказав Луноходові: вухо, за яким була сигарета, аж розбухло, здавалось. — До вечора якось доживу...
Та Лунохід довго ще заглядав під кожен кущ, що траплявся їм по дорозі. І ввечері, коли Квазімодо вийшов у двір, одразу ж підбіг: чекав, мабуть, на нього хто й зна відколи:
— Ось!
Сягнув рукою за пазуху, дістав сигарету.
— Де ти знайшов?
— Там, — кивнув головою в бік парку.