Шукав, бач, сигарету вже сам. І знайшов...
Він ту сигарету чомусь так і не скурив. Приніс додому, загорнув у папір, заховав...
Йому враз захотілося закурити. Так захотілося, що й на душі защеміло. Неспокійно засовався, помацав себе по кишені, де лежала видана жінкою сигарета, але так і не зважився її дістати.
Дістав уже там, на кладовищі, коли все було скінчено і вони повертались до автобуса, що мав їх відвезти додому. Відставши од гурту, закурив, жадібно ковтаючи дим. Дим їв йому очі, вичавлював із очей сльози.
І звали Лунохода Ваньком, а Квазімодо — Іваном.
Іваном Івановичем.
Кримінальна історія
Про те, що Володя Батанов під слідством, я дізнався зовсім випадково.
Ми зрідка з ним переписувалися, посилаючи один одному коротенькі листи чисто ділового змісту. Я ненавиджу епістолярну творчість, гіршої кари, ніж написати кому-небудь листа, для мене важко й придумати. Може, це пов’язано з моїм фахом: я журналіст, тож щодня набиваю писаниною таку оскому, що потім на папір не можу й дивитись, а тут сідай і знову пиши. Із страхом стрічаю майже всі свята тільки тому, що треба писати вітальні листівки, десятки вітальних листівок, вимучувати з себе всі оті фрази. Володя теж не схильний особливо розтікатися «мислію по древу»: добридень, скупий виклад того, що змусило його взятися за перо, і — до побачення. Таке листування цілком нас влаштовувало, тим більше що під час зустрічей (Володя жив у південному місті) ми мали повну можливість наговоритися досхочу, дізнатися про все, що сталося в житті кожного з нас.
А тут якось так сталося, що ми не писали один одному десь із півроку, і коли я зустрів нашого спільного знайомого, який приїхав із того ж південного міста, та запитав, як там поживає Володя, він здивовано подивився на мене.
— Ви нічого не знаєте?
— А що я маю знати?
— Та Володя ж під слідством!
— Під слідством? — перепитав вражено я.
— Еге ж, ось уже кілька місяців. У нього взяли навіть розписку про невиїзд. І був обшук: вилучили весь інструмент і матер’ял...
Весь той день я ходив приголомшений. Робота валилася з рук, думав про Володю. Не вкладалося в голові, що Володя під слідством, ворушилася надія, що наш спільний знайомий щось переплутав. Володя був набагато молодший од мене: годився в сини, ми були пов’язані отією непоказною тихою дружбою, яка можлива лише поміж чоловіками. Приїжджаючи до Києва, він завжди зупинявся в мене, і навіть моя дружина, для якої кожен гість — татарин, привітно стрічала Володю. Я теж, коли був у відрядженні в тому південному місті, зупинявся найчастіше в нього. Хоч готель для мене ніколи не був проблемою. Досить показати посвідчення, і найнеприступніша чергова розпливалась у гостинній усмішці.
Обшук, під слідством — що за дурниці!
Ледь діждався кінця робочого дня. Мало не бігцем подався додому. З роботи, де довелося б розмовляти при свідках, дзвонити не хотів. Скинув шапку, пальто — і до телефону.
— Що сталось? — Дружина, звикла до того, що я непоспіхом заходжу до хати, вже стояла наді мною. Не перевзувся навіть у капці, так у черевиках забрьоханих до кімнати і вбіг: вчинок в очах моєї дружини зовсім уже непростимий.
— Щось із мамою?
Її мати, а моя теща, жила окремо. Розміняли ще десять років тому трикімнатну квартиру на двокімнатну й однокімнатну: разом не вжились. І не я з тещею — моя дружина з рідною мамою. Характер в обох — тільки полками командувати. То в нас усі оті роки, поки й не розмінялися, тривали майже щоденні баталії. І я поміж ними двома — нейтральна ота територія, на яку найбільше падає мін та снарядів. Було — не хочеться й згадувати!
Тепер теща живе в другому кінці міста і спілкується з нами в основному по телефону. Та ще ми раз на місяць її провідуємо. Їй живеться не так уже й погано: має сімдесят карбованців пенсії та ще підробляє тим, що в’яже светри й жіночі шапки. Ось і на мені светр — тещин подарунок, не вилажу цілісіньку зиму. Жінка купила новий, а я все ношу цей, такий він зручний та теплий.
Останнім часом теща стала здавати: обсіли хвороби. Як тиждень, так і «швидка допомога». Тож дружина й подумала, чи не до її мами дзвоню.
— Не до мами.
— А до кого ж?
— До Володі Батанова. — Мені уже ніколи пояснювати, що та до чого: набираю саме код міста. І Володин уже телефон. — Потім розповім.
Довго дзвоню — не озивалось. Я вже хотів і рурку покласти, коли по той бік клацнуло:
— Слухаю.
Володя! Я його голос за тисячу кілометрів узнав би. Спокійний, розважливий, ніколи його не підвищував.
— Володя?
— Це ви, Миколо Степановичу?
— А то хто ж... — Спитати б у лоб, так дружина ж над головою: стоїть, прислухається. От уже звичка! — Як, Володю, життя?
— Нормально.
Завжди у нього «нормально», що б не сталось. А може, й справді то все вигадки?
— В тебе нічого не сталося, Володю?
Помовчав. Подихав у рурку.
— То ви вже знаєте?
— Та мені тут розповів... — Я назвав прізвище. — Він саме в Києві... Це правда, Володю?
— Що я під слідством? — Голос Володин такий, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ. — Правда, Миколо Степановичу. — Трохи помовчав, додав: — І обшук був. Забрали все.
— Це якесь непорозуміння, Володю? — Я все ще надіявся: зараз він скаже, що й слідство, і обшук сталися через якусь помилку. Але Володя лишився Володею:
— Все правильно, Миколо Степановичу. Маю те, що заробив. — Подихав у рурку. — До побачення.
Рівний, спокійний голос. Наче весь оцей жах скоївся з кимось іншим — не з ним.
— Володю!.. Володю!.. — По той бік уже піпікало. Часто і болісно.
Поклав рурку, розгублено подивився на дружину:
— Володя під слідством.
Й одразу ж почув:
— Я так і знала! Догралися зі своїм камінням!
— Причім тут каміння? — завівсь я одразу ж: жінка наступила на мій найболючіший мозоль. — Причім тут каміння!
— Притім! Діждемося, що й тебе посадять.
— Тьху!
— Не плюйся! Краще, ніж плюватися, слухався б розумних людей.
— Це ти — розумна людина?
Слово по слову — завелися. Не розмовляли, поки й у ліжко лягли. І так гірко було на душі, так на дружину образливо. Ну як вона не розуміє, що чоловікові потрібна хоч якась невелика продухвина? З дня у день, як той віл, приходиш додому, весь вимотаний: газета, як та молотарка, — барабан реве, тільки встигай подавати, не встиг здати в номер, а вже сушиш голову, що завтра здаватимеш, недарма ж газетярі по інфарктах та смертності на першому місці, — мимоволі шукаєш забуття, щоб дати відпочинок змученому мозкові. Той марки колекціонує, той етикетки від сірникових коробок, той придбав скрипку та й терзає слух своїх ближніх, а моє захоплення, моє хобі — каміння. Як зайду до кімнати, як гляну на камені, що стоять на полицях, сяють красою, — на душі посвітлішає. «Ти за цим камінням скоро й про рідну дружину забудеш!» — «А ти ж що хотіла, щоб я пив та гуляв, як це дехто робить? Та скажи спасибі, що я колекціоную камінці, а не жінок! Камінці, може, й наш шлюб зберегли».
Отут і доведеться зробити невеликий відступ: розповісти про каміння. Без цього подальша вся розповідь буде не зовсім зрозумілою.
Отже, так.
Насамперед мушу повідомити, що я не геолог. Не належу до цього непосидючого племені, хоч, признатися, завжди заздрив його представникам, та й досі заздрю. Коли б починав жити наново, то після середньої школи обов’язково подав би документи на геологічний. Хоч робота в газеті теж цікава по-своєму, але її не порівняти з фахом геолога. Геолога справжнього, а не того, що протирає штани в кабінетах. Бо є і льотчики, які літали тільки в училищі, й моряки, які замість штурвалів крутять ручки арифмометрів, — без них теж не обійтися, кому, як то кажуть, на роду написано: літати чи повзати, та все ж краще літати. Тож коли б хто вернув мені молоді мої літа, я обов’язково пішов би в геологію, а так лише поповнив невмирущі ряди дилетантів, для яких геологія — хобі, але хобі таке, без якого вони вже і не можуть уявити свого подальшого життя.