Я «захворів» камінням (іншого слова, ніж «захворів», не можу добрати. Міг би написати ще «заразився», але слово це носить вже негативний відтінок, а моя «хвороба» нічого, крім втіхи, мені не приносила)... Тож я «захворів» камінням років із двадцять тому, коли підібрав перший свій халцедон. Тоді я ще не знав, що це — халцедон, в Коктебелі ці камінці називали «ферлампіксами» — від грецького слова «дивовижний», а що всі ці ферлампікси є агати й сердоліки, об’єднані в групу халцедонів, я довідався вже значно пізніше, коли повернувся до Києва та показав свою першу колекцію знайомому геологові. Тож двадцять літ тому я підібрав свій перший сердолік, і «хвороба» ввійшла в мене одразу ж, щоб потім уже й сидіти в мені всі оці двадцять років: вона одразу ж стала хронічною, невиліковною.
Досі пам’ятаю той свій перший сердолік, свою із ним зустріч. Я вже знав, що море викидає на берег коктебельської бухти оті ферлампікси, не раз бачив схилені постаті, що повільно пересувалися вздовж берега, пильно дивлячись собі під ноги, мені спершу, коли я їх побачив, здалося, що вони щось загубили — якісь особливо цінні каблучки, золоті годинники і тепер, збожеволівши, виходять щодня на безнадійний пошук, потім я довідався, що шукають вони зовсім інше. «За камінцями полюють!» — сказав мій знайомий, і стільки зневаги було в його голосі, що я й не подумав би поповнити ряди отих диваків. Але одного ранку, коли я вийшов до моря, воно взяло та й виплеснуло мені прямо під ноги отой ферлампікс. Мені спершу здалося, що хвиля винесла жарину чи вогник, такий спалах червоний зблиснув у мене під ногами. І поки я його роздивлявся, набігла друга хвиля і з глузливим шелестом злизала той вогник углиб.
З диким вигуком, як був, у черевиках, я стрибонув прямо в воду, наздогнав, підхопив, затис камінець у руці.
Штани були мокрі до колін, вода стікала патьоками, але я не звертав на те уваги. Одійшов подалі од води, розтулив міцно стиснутий кулак.
І тут сталося чудо: вогник не згас, поки я його ловив і ніс у руці, він розгорівся ще дужче — веселе, святкове палахкотіння червоного, сховане в прозорому, наче скло, тілі. Ні, не скло, скло було б мертве, а це тіло жило, переливалося ніжним перламутровим поблиском. І посередині в ньому — червоний вогонь. Живцем вихоплений із таємничих глибин, піднесений мені у дарунок.
Відтоді й почалася кам’яна моя хвороба. Схоплювався, ледь світало, бігцем гнав до моря: мені щоразу здавалося, що на березі вже лежить найрозкішніший, дивовижної краси камінь. Тож повинен устигнути першим, щоб він дістався мені. Часом встигав, а часом попереду вже бачив дві-три скоцюрблені постаті і ладен був їх потопити: весь час здавалося, що вони повизбирують усі камінці. Я їх обганяв, дехто з них обганяв мене, в свою чергу, і то були такі ж, як я, неофіти, яких палила не хвороба навіть — гарячка: справжній каменяр ніколи не прагнутиме бігти попереду, його камінь чекає на нього, хай би перед ним пройшло сто чоловік. Це я засвоїв пізніше, а спершу намагався обов’язково бути попереду, і мені, звісно ж, діставалося найменше.
Та все ж на кінець відпустки назбирав тих камінців на цілу коробку, що з-під цукерок. Сердоліки, агати, кольорові яшми, або «собачки», як їх називали коктебельські старожили. Викладені старанно на ваті, відшліфовані, відполіровані морем, вони переливалися кольоровою гамою, вбирали очі вибагливим, фантастичним малюнком. Це був мій найбільший скарб, я не розстався б із ним ні за які мільйони.
Повернувся з відпустки: спина чорна, обсмажена сонцем, а живіт, груди білі, як у слимака.
— Чи ти весь час рачки там лазив? — здивувалася дружина.
Я мовчки дістав свою заповітну коробку, поніс до столу, ближче до світла. Поклав, обережно розкрив.
— Ось!
— Що це?
— Ферлампікси. — Гордість так і розпирала мене. — Сам назбирав!
— Гарненькі.
— Гарненькі! Що ти розумієш — гарненькі! Ти бачила щось на світі красивіше?
І весь рік, аж до відпустки наступної, мені якщо й снилося щось, то тільки коктебельська бухта. Її розкішні дарунки.
Побував у Коктебелі іще раз, іще (вдруге вже з дружиною, надіючись, що й вона «захворіє» кам’яною хворобою, але в неї виявився стійкий імунітет), а згодом, довідавшись, що халцедони трапляються не тільки в Коктебелі, що цей мінерал досить поширений, я потроху-потроху та й розширив географію пошуків, вирушаючи щоліта в усе нові й нові мандри.
І де тільки мене не носило протягом оцих двадцяти літ! Кавказ і Тюман, Північний Урал і Середня Азія, Казахстан, Памір, Забайкалля, Тянь-Шань — я заживо засмажувався на такирах Бекпакдали, задихався посеред висотних долин Мургабу, до кісток промерзав на Тюмані; мене їв гнус, жалили павуки, вся нечисть отруйна, яка повзала, літала, стрибала, день і ніч полювала за мною, я привозив додому й фурункули, й дизентерію, та все не каявся, бо той вогонь, що спалахнув у мені одного ранку на коктебельському пляжі, вже не згасав і на мить: я надійно й назавжди поповнив загін каменярів, або, як ми самі себе називаємо, любителів каменю.
І кого тільки не доводилося стрічати у цих мандрах! З якими тільки диваками не доводилося стикатись! Були навіть такі, що покидали й сім’ї, коли ставали перед дилемою: або сім’я, або камінь. Пам’ятаю, зустріли одного такого в горах Паміру: одяг — лахміття, взувачка — на чесному слові, обличчя — здичавіле, густо заросле волоссям, тільки очі горять фанатичним вогнем. У руці — молоток, за плечима — величезний рюкзак. Коли він його опустив важко на землю, ніхто з нас не міг його підняти: рюкзак майже по зав’язку був забитий камінням. Щоб набрати побільше каміння, він викинув майже всі харчі: консерви, крупи, сало, цукор — лишив тільки галети, що нічого не важили. Тими галетами й перебивався майже тиждень, поки вибрався на дорогу. Схуд так, що й кістки торохкотіли, але не викинув жодного камінця.
Познайомилися, нагодували. (Як він їв! Немов після концтабору). Вдячний, він дав нам свою адресу, запросив завітати в гості. «Ви побачите одну з кращих колекцій», — сказав без зайвої скромності. Москвич, доктор наук.
За півроку, приїхавши до Москви, я йому зателефонував, нагадав про Памір. Він так зрадів, немов почув голос найдорожчої у світі людини: «Приїжджайте! Негайно». І до півночі мене не одпускав. Показував свою і справді багатющу колекцію, зібрану замалим не по всьому світу, діставав кожен кристал із такою обережною ніжністю, наче це було його найулюбленіше дитя.
Він, звісно, давно отямився од памірських мандрів своїх: поправився, поголене обличчя відтіняла акуратна професорська борідка, тільки очі палахкотіли тим же фанатичним вогнем.
З того часу ми з ним переписуємось, а то й передзвонюємося, збираємося разом рушити в мандри по камінь (мене часом мороз пробирає по тілу, як подумаю, куди може завести оцей божевільний!), обмінюємося найцікавішими зразками каміння. Але не про нього моя розповідь, хоч там і було про що розповісти, стільки траплялося з ним неймовірних пригод, а про Володю Батанова, мого вже південного друга, який чомусь попав під слідство.
Що з ним сталося? Що він накоїв?
У вухах моїх лунало й лунало його наболіло-спокійне: «Маю те, що заробив».
Так що ж він заробив?
З Володею Батановим кам’яна доля моя звела мене на Кавказі, а вірніше — в Іджевані, у Вірменії. Чому я опинився в Іджевані, читач уже, мабуть, догадується: там є величезний кар’єр, який постачає сировиною бентонітовий комбінат. Бентоніт — отака собі глина, що нагадує мило: коли пройде дощ, то не родилася ще людина, яка змогла б утриматися на ній на ногах. А кар’єр той оточують симпатичні гірки: Тулут, Керцеус, і в тих гірках, наче ізюминки в булці, запечені кольорові яшми й агати. Сотні, тисячі, мільйони агатів запаковані в таку міцнющу породу, що найважчий молоток одскакує од неї, наче од сталі. Порода любить ховати свої скарби в найміцнішу броню, і добувати їх доводиться кров’ю і потом.
Коли б я був поетом, я склав би оду вірменським агатам: вони того заслуговують.
Перший іджеванський агат побачив, звісно ж, у москвича (якщо ви потрапите на безлюдний острів, якщо опинитесь у найглухішій тайзі і наткнетеся на слід людини, так і знайте: то слід москвича. Де мені не доводилося бувати, переді мною був обов’язково москвич). Тож перший іджеванський агат я побачив у москвича й одразу ж зроаумів, що чогось кращого мені вже не бачити, доки й житиму.