Уявіть синє поле. Синє-синє сапфірове поле. Синь густа, а водночас і трохи прозора, вона наче підсвічена зсередини невидимим сонцем, теж синього кольору. А посередині того синього-синього поля зметнувся язик такого гарячого полум’я, що я спершу боявся діткнутись до нього рукою: обпалить! Та природі й цього здалося замало: поверх того червоного спалаху вона пустила цнотливо білу хмаринку, а все поле обплела золотим візерунком. Золоті мережива на синьому тлі. Подумала-подумала та й розкидала по тому мереживі червоні цятки.
Бачили вірменські килими? Так оті всі килими — бліда копія іджеванських агатів.
Після того я втратив спокій. Агат той ввижався мені серед білого дня, насинався ночами. Я вже розумів, що жити не зможу, коли не дістану подібного.
Ще взимку став готуватися до поїздки у Вірменію. Дістав новий геологічний молоток (вола можна запросто вбити таким молотком!), чотирикілограмову кувалду. Вистругав із акації ручку. Зубила з найтвердішої сталі взявся роздобути Павло Євгенович, майже двометрового зросту чолов’яга, якого я спокусив тими агатами. Павло Євгенович працював за молодих літ у кам’яному кар’єрі, так що лупати камінь йому не вдивовижу.
Не буду описувати, як ми збирались. Як діставали консерви та інші продукти (їхали ж на півмісяця), як купували посеред курортного сезону квитки на літак, а головне — як одбивалися од наших жінок. Вони ніяк не могли зрозуміти, чого нас несе провести свою відпустку в глиняному кар’єрі, а не на березі моря. Не інакше — остаточно збожеволіли! Головне: ми благополучно дісталися до місця і поселилися не в наметі, як передбачалось, а в селі Саригюх, за три кілометри від кар’єру, у вірменській родині.
Досі я, грішний, стрічався з вірменами переважно на ринках. Тож поволі-поволі складалося враження, що коли не всі вони торговці й спекулянти, то переважна їхня більшість. Тепер же я мав нагоду на власні очі переконатись, як я помилявся. Більш чесного, працьовитого й гостинного народу мені ще не доводилося стрічати. Таких спрацьованих рук, як у нашого господаря, я не бачив навіть в українських колгоспників: уся сім’я, від найменшої дитини до найветхішого діда, з ранку до вечора працьовитими бджолами поралася на господарстві.
У господаря було троє дочок і троє синів — імена синів починалися з літери С: Сос, Санасар і Сосун. Сос був уже одружений на красуні Римі, він весь вдався у батька, такий же смаглявий і чорноокий, Санасар ще парубкував, і рудішого парубка не було на весь Саригюх, а Сосун ходив до школи, і було в нього ще стільки дитинного, що хотілось усміхатися, дивлячись на нього. Якось я дав йому потримати мій складаний ніж — він так ним бавився, що в мене не вистачило духу той ніж одібрати. І відтоді Сосун став ходити з нами до кар’єру (були саме канікули) — одробляти подарований ніж.
Тож ми з раннього ранку до пізнього вечора пропадали на тому кар’єрі. А вірніше: на горах Керцеусі й Тулуті. Заривалися в землю, лупали скелю як прокляті, гострі скалки раз по раз одлітали од каміння, поціляли нас по руках, по ногах, по обличчі, ми були списані шрамами, мов зарізяки, але й не подумали б одступитися, бо винагородою за всі наші страждання були вірменські агати, які зрідка траплялися в тому кам’яному масиві.
Особливо старався Павло Євгенович: підступав до чергової брили з важкою кувалдою і, накачуючи в чималенький животище повітря, наче в компресор, люто кидався на камінь. Гух! Гух! Гух! — бив щосили у скелю, розколюючи її на окремі брили, і гострі, як бритва, осколки так навсібіч і свистіли. Але я й не думав одбігати подалі, я підлазив майже під молот, вдивляючись жадібно в черговий скол: чи не появиться нарешті агат.
І ось наступала жадана хвилина:
— Агат!
Кидали молоток і кувалду, схилялися над брилою. Там із сірого тла витикалася благородна мигдалина — ми ніжно голубили її, ладні цілувати, потім заходжувалися вивільняти з кам’яного полону.
Удар, іще удар — обережно, щоб не пошкодити! — мигдалина вилущувалася, наче яйце, покірно лягала на наші долоні.
За мільйони літ вона вперше побачила світло!
Ми ще не знали, що в неї всередині. Які застигли там фарби, який зачаївся малюнок. Про це дізнаємося в Києві, розрізавши її навпіл, але й зараз ми відчуваємо себе на сьомому небі, і всі наші шрами, вся наша втома і муки були аж ніщо супроти оцієї кам’яної царівни.
З Володею Батановим ми познайомилися під час дощу, і дощі нас прали майже щодня, недаремно ж Іджеван перекладався з вірменської, як «мокрий мішок». Тож і цього разу наповзла чорна хмара, і така линула злива, що ми одразу ж промокли до нитки, покидали свій інструмент та й помчали до халабуди, в якій колись зберігалася вибухівка, а тепер вона стояла порожня. Ускочили до неї спрожогу і ледь не збили з ніг високого хлопця, що раніше нас заховався од зливи.
Гуло й плюскотіло халабуду шарпало так, що здавалось: от-от розвалиться, блискавиці били майже біля порога — гострі спалахи синього світла сліпили нам очі, ми аж голови в плечі вбирали, чекаючи чергового, що весь світ роздирав, тріскоту, а хлопець стояв такий незворушно-спокійний, наче вся оця вакханалія його й не обходила.
Стояв і тримав у руці молоток.
Той молоток і привернув насамперед нашу увагу.
Це був геологічний молоток, такий, як у нас. Такий, та не такий.
Похромований, з довгою металевою ручкою, він вражав якоюсь особливою благородною вишуканістю, продуманою доцільністю. Наші молотки поруч із оцим витвором мистецтва здавалися б грубими та неохайними.
— Можна глянути?
Усміхнувшись, хлопець простягнув мені дивовижний цей витвір. Металева ручка, покрита чорною гумою, так і вросла в мою долоню. Не втримався, махнув: молоток був замашний та зручний. Не інакше як імпортний.
— Де ви дістали таке чудо?
— Сам зробив.
— Сам?! — Я вже уважніше придивився до хлопця. Симпатичне обличчя, чисті, позначені приязним усміхом очі. І якась особлива спокійна стриманість.
— Ви теж каменяр?
— Каменяр. Ось. — Поліз до кишені штормівки і замість документа простягнув нам надбиту мигдалину.
Ми так і охнули: вогняна блискавка посеред синього неба.
— Де ви її підняли? — В Павла Євгеновича вже й очі загорілися, він, здається, готовий був негайно бігти туди — шукати другу половину.
«Еге ж, так він тобі й скаже!» — подумав я про себе: я вже знав каменелюбну цю публіку, мені не вірилося, щоб хлопець отак запросто показав нам місце, де знайшов цей дивовижний агат. А він махнув рукою в бік водяної стіни, що гула за дверима:
— Там. Хочете, покажу?
Ще б не хотіли!
— Тільки хай пройде дощ.
«Він що, з блаженних?» — подумалося мені. Щоб каменяр отак запросто показав місце, де знайшов свій найкращий агат? Ну, знаєте!..
— Давайте знайомитись, — сказав тоді Павло Євгенович: боявся, мабуть, що цей дивак передумає. І простягнув свою широку, наче лопата, долоню: — Павло.
— Володя.
Я в свою чергу назвався теж.
Так я познайомився з Володею Батановим, і жодного разу мені не довелося в ньому розчаруватись. Володі була притаманна якась особлива делікатність, якась непоказна природжена шляхетність. Особливо прекрасним був його усміх — тоді він розкривався весь, до кінця.
Коли злива скінчилась і відшуміли скажені потоки, коли глина трохи підсохла і можна було сяк-так іти, Володя повів нас на те місце, де знайшов агат.
— Ось тут.
Над нами нависав земляний карниз, і в тому карнизі, в жовтій глині, темніла свіжа заколупина.
— Можна ваш молоток? — У мене вже свербіли руки.
— Будь ласка.
Один кінець молотка був гострий, як дзьоб хижого птаха, а другий — обушком. Як і належалось геологічному молоткові. Я загнав дзьоб у глину, відвалив добрий шмат. І звідти одразу ж вивалилась чималенька мигдалина.
Агат!
Павло Євгенович відразу ж її підхопив, зачукикав любовно на долоні.
— Дайте я гляну.