— А установка працює?
— Як штик! І ніякого браку. Ви чуєте, Миколо Степановичу, — ніякого!
— Вітаю, Володю! Як тільки закінчите — кличте!
— Обов’язково покличемо. Почекайте ще трохи.
Чекав місяць, другий чекав. Вже й півроку спливло, а Володя все не озивався. Аж якось увечері (було це вже в квітні) пролунав телефонний дзвінок:
— Миколо Степановичу?
— Володя? Чого так довго мовчав?
— Та-а... Ви нікуди не збираєтесь, Миколо Степановичу?
— Поки що нікуди. Як установка?
— Ніяк... Я зараз у відпустці. То, може, підскочу до Києва.
— Приїжджайте, Володю! Обов’язково... Так що з установкою?
— Нічого... Приїду — розкажу.
— То я чекаю, Володю!
— Ага... До побачення.
Клацнуло, обірвало зв’язок. А я все ще тримав у руці рурку. Щось вразило мене, щось наче у Володі змінилось. Вже поклавши рурку, зрозумів: голос! Наче й не Володя зі мною розмовляв: натомлена, збайдужіла до всього людина.
Що ж там із ним скоїлось? Невже якесь нещастя? З дітьми, з Олею? Не знав, що й думати.
Володя появився у мене в суботу. Перед цим подзвонив:
— Ви дома, Миколо Степановичу?
— Дома. Ви звідки дзвоните?
— З вокзалу. Як до вас добратись?
Пояснив, сказав, що чекаю. Дружина з самого ранку пішла до дітей, так що, слава богу, нікому буде бурчати: «В нас не квартира, а прохідний двір!» Хоч знайомі в мене бувають двічі на рік. Однадила.
Пішов на кухню готувати сніданок: треба ж погодувати хлопця з дороги. Дістав пельмені, вкинув у окріп. Прокип’ятив, одцідив у друшлякові, облив холодною водою — і на сковороду. Заварив свіжий чай, дістав вівсяне печиво — делікатес кондитерської промисловості Києва. Наче овес за океаном вирощують і завозять його до нас разом із кавою. Тому й появляється печиво раз на рік, щоб не забували смаку.
Я ще порався на кухні, коли подзвонив Володя.
Він став мов ще вищий. Спортивна куртка, джинси, через плече модна сумка. Світла чуприна, світлі приязні очі, в усмішці біліють зуби.
— Ну, добридень, Володю! Та ви ніскілечки не змінились!
Хоча змінився, і змінився помітно. Якась втома лежала на його обличчі, воцо в нього аж узялось отією ледь помітною сірою плівкою, яка буває в старих людей.
— Я на хвилинку.
— Ніякої хвилинки! Кладіть сумку, мийте руки, будемо снідати.
Він і їв якось аж знехотя: зжував кілька пельменів, заходився коло чаю.
— Я зранку звик тільки чай. Вип’ю чаю — і на роботу.
— І досі до пізньої ночі пропадаєте?
— Кінчилось, — сумно всміхнувся. — Приходжу додому, як і всі нормальні роботяги: одразу ж після зміни.
— Тож-то дружина задоволена!
— Та задоволена. — Поморщився. Глянув на мене, і щось наболіле промайнуло в очах. — Мені тепер нема чого на заводі затримуватись.
— А установка?
— Що установка! — Махнув так рукою, наче я нагадав йому щось дуже прикре. Одставив чашку, подякував, запитав, щоб уникнути, мабуть, неприємної для нього розмови: — Колекцію покажете?
Ведучи його до кімнати, я думав: «Таки там у нього щось скоїлося». Але не став запитувати: бачив, що це йому неприємно.
Він мені сам про все розповів. Після того, як подивився колекцію. Ми сиділи в кріслах, він тримав на колінах коробочку з-під цукерок, де були викладені найменші сердоліки й агати — ціла веселка, застигла у камені. Гладив їх довгими чутливими пальцями, і якась наче хмаринка набігала на його вродливе обличчя. Отоді й сказав:
— Кінець моїй установці, Миколо Степановичу.
— Як то — кінець?
— А отак: розкуркулили... Та що про це й говорити! — махнув безнадійно рукою.
— Стривайте, стривайте, Володю, я щось вас не розумію. Ви ж самі мені дзвонили, що установка готова.
— Дзвонив, — болісно усміхнувся Володя.
— І що працює як штик, — повторив я його вислів. — Жене продукцію без ніякого браку. Казали мені це чи не казали?
— Ну, казав.
— Так навіщо ж її було розкуркулювати?
— Не вірите, Миколо Степановичу? Я теж спершу не вірив. Лаявся з начальником цеху, бігав до головного інженера, до самого директора навіть прорвався: криком кричав. Вони ж, коли я установку закінчив, замалим не цілували мене. Молодець, Володю, геніально, Володю! А я, дурень, і вуха розвісив. Уже бачив не одну — десяток таких установок. В усьому цеху, на всіх лініях. Та що там у нас: по всій нашій країні, на всіх напівпровідникових заводах. Десятки, сотні мільйонів зекономлених карбованців! Яка голова не піде обертом?.. Ви знаєте, коли моя установка запрацювала, я того вечора приніс додому торт і пляшку шампанського. На іменини не приносив... Ех, що й говорити!
Він поклав коробку на стіл, нервово сплів пальці. На обличчі його ожила давня мука.
— От ви скажіть, Миколо Степановичу: є в нас такий закон, щоб судили байдужих людей?
— Їй-бо, Володю, не знаю. Це треба юристів питати.
— Я б їх усіх — по найвищій статті. Усіх до одного!
— За віщо ж ви їх так, Володю? — не втримавсь я од сміху.
Він докірливо глянув на мене. Глухо сказав:
— От ви смієтесь, а мені вити хотілося, коли мою установку розкуркулювали.
— Та хто розкуркулював? Начальник цеху? Директор?
Володя не відповів. Опустив голову, роздивлявся свої
переплетені пальці. Потім звів на мене гарячі очі, спитав:
— Як ви думаєте, до чого ми з такими порядками докотимось?
— З якими, Володю?
— З байдужістю нашою. Хай усе хоч і крізь землю провалиться, лиш би мене ніхто не чіпав. Лиш би мені спокійненько на світі жилося. Краще браку вісімдесят відсотків, ніж зайва морока...
— З чим морока, Володю? Установка ж уже працювала?
— А лінія?.. А міняти технологію?
Мені дещо стало прояснюватись.
— То начальство не схотіло міняти технологію?
— Чому ж не хотіло? Хотіло, — усміхнувся саркастично Володя. — Обіцяло майже щодня. Ось місячний план виконаєм. Ось квартальний. Продукцію приймають, премія йде — кому од хорошого кращого захочеться? Зайву мороку на плече? Батанову? Так Батанов теж не обділений, йому навіть премію видали за установку, в наказі відзначили. Батанову сидіти б і мовчати, а не головою битися в стінку. Не кричати, дивлячись, як установку його розкуркулюють.
— Так хто розкуркулював?
— Роботяги, хто ж іще! Тому моторчик потрібен, тому якась деталь. Установка ж стоїть, припадає пилюкою, хтозна-коли й пригодиться, то гріх із неї чогось і не поцупити. За місяць всю вительбушили, одна коробка лишилась. Там же кожна деталь на вагу золота... У нас знаєте які є «мурахи»? Завод зупини — за тиждень розтягнуть. Не лишиться й фундаменту.
Я слухав Володю і думав, що так цього лишати не можна. Він же, мабуть, за цим і приїхав до мене.
— Ви коли збираєтеся додому, Володю?
— Сьогодні увечері. Ось і квиток.
— Давайте зробимо так: ви їдьте спокійно додому, а я постараюся вирватись до вас якщо не на цьому тижні, то на наступному. Як тільки домовлюсь із редактором, так і приїду.
Володя здивовано глянув на мене, потім, зрозумівши, похитав головою:
— Не треба, Миколо Степановичу.
— Ви що, боїтесь?
— Мені боятися нічого. Тільки нічому це вже не допоможе: установки назад не повернеш.
— Але ж треба кого слід покарати! Розповісти всю цю історію!
Та він знову похитав головою:
— Не треба. В мені уже все перегоріло. Ви думаєте, я один на заводі так обпікся? То нащо й ворушити?
— Як же ви працюватимете там далі, Володю?
— А отак, як усі: аби день до вечора. Обпікся на молоці — воду студитиму.
І як я його не вмовляв, як не переконував, він затявся на своєму: не треба мені приїжджати... Установці все одно не поможеш. З установкою покінчено: раз і назавжди.
Говорив про установку як про живу істоту. Яку взяли й живцем вительбушили. У нього на очах.
Прощаючись, сказав:
— Добре, що хоч каміння в мене лишилось. Я тепер роблю на заводі, а перед очима — мої камінці. І Оля задоволена: не пропадаю день і ніч на заводі.