Хоч Володя й заперечував проти того, щоб я виносив цю історію на шпальти газети, вона, ця історія, довго не давала мені спокою. Мені хоч чимось хотілося допомогти Батанову, адже так недовго до повної зневіри, отієї байдужості, про яку сам же Володя запитував, чи є такий закон, щоб оддавати за неї під суд. В мене серце щеміло, коли я знову й знову пригадував розмову з Володею, його глухий голос, його згаслий вид. Вид людини, яка вже нічого не жде од життя. В тридцять років, у розквіті сил!
В перші дні я тільки про Володю й думав. От мине з’їзд журналістів (я був обраний делегатом), і я обов’язково поїду на Володин завод. Вчеплюся намертво в отих усіх начальників, які погубили установку Батанова. Я вже бачив свою майбутню статтю — на дві колонки, не менше, навіть заголовок до неї придумав: «Як украли у держави десятки мільйонів», лишилося тільки перебути з’їзд, а там одразу ж піду до редактора, попрошусь у відрядження.
З’їзд відбувся, і був мій виступ на ньому (кажуть, що вдалий), виступ, до якого я готувався більше місяця, а потім редактор покликав мене й запитав, чи хочу я поїхати в Німецьку Демократичну Республіку: туди якраз вирушала делегація до міста-побратима. На два тижні. Ну як я міг од такого відмовитись?! Тим більше що я жодного разу не був за кордоном.
Я, звісно, одразу ж погодився, вирішивши, що справа з Володею трохи потерпить, там все одно ж уже не допоможеш нічому, я поїхав у Німеччину і привіз звідти стільки матеріалу цікавого, що вистачило на серію нарисів, тим більше що редактор сказав себе не обмежувати: протягом місяця я писав нарис за нарисом, в кожен номер недільний, на три повні колонки, я пірнув у той матеріал із головою, і якщо іноді спливала думка про Володю, я її одразу ж і проганяв: хай потім, зараз все одно не зможу поїхати. Тим більше що й Володя мені не дзвонив, не нагадував, а дзвонити мені не давав той же матеріал, що його обов’язково мав викласти в нарисах. Хто хоч раз всерйоз брався за перо, той зрозуміє мій стан: без повної віддачі нічого й думати написати щось путнє.
Володя вдруге появився у мене, коли я саме закінчував останній свій нарис.
Знов попередній з вокзалу дзвінок: чи не заважатиме? Чи можна приїхати? Косячись одним оком на недописану фразу, я промимрив, що можна, звичайно, що радий буду побачити, і, рурку поклавши, гарячково вхопивсь за перо: викласти хоч конспективно думки, щоб не забути. В мені проснулася досада, що перебили, а разом почала ворушитися й совість, що так і не з’їздив на той Володин завод. Міг би з’їздити, аби по-справжньому захотів, два-три дні знайшлися б завжди, тому я з перебільшеною радістю кинувся одчиняти двері, коли пролунав дзвінок.
— А, Володя, заходьте!
— Не заважатиму?
— Ви? Як вам не соромно! — На столі лежав незакінчений нарис.
— Я на хвилинку.
— Ну, так уже й на хвилинку. Роздягайтеся, заходьте.
Скинув куртку, зняв кепочку, а сумку не лишив у коридорі — поніс із собою. І, до кімнати ступивши, став одразу ж її розкривати.
— У відрядження, Володю?
— У відрядження — за власний рахунок. До Москви їду, на виставку. «Дивовижне у камені» — чули?
Не тільки чув, але й пощастило на тій виставці побувати. Ходив із залу в зал — не міг од вітрин одірватись. Особливо вразили мініатюри москвича Коробкова. Картини з агата (не мозаїка — природний малюнок), взяті у вишукану металеву рамку під старовину. В основному пейзажі: не вірилося, що їх не людина писала — сліпа природа. «Та чи така вона вже й сліпа?» — думалось, коли милувався тими картинами.
— Коробков? Ми з ним листуємось. Це він мене й запросив узяти участь у виставці.
— І на заводі вас одпустили?
— А я вже на заводі не працюю. З заводом у мене докінчено.
— Де ж ви працюєте?
— Перейшов у Худфонд.
— І що ж ви там робите?
— В основному жіночі прикраси. Та ще от... — Він уже діставав із сумки чималенький пакунок. Розгорнув обережно, поклав переді мною на стіл. — Ось.
— Що це?
Хоча б міг і не питати.
Перстень! Величезний, що й руку можна в нього просунути. Ніжне плетиво скані, благородні лінії ясного металу. А посередині, де належалось бути вставці з коштовного каменя, фантастичним бутоном розквітла аметистова друза. Сліпучо-гострі кристалики спалахували фіолетовим відблиском, переливалися, тремтіли, як ртуть.
— Боже, яка краса!
— Подобається?
— Слухайте, Володю, це чудо! В жодному музеї не бачив нічого подібного!
Тоді Володя ще раз поліз до сумки.
— А це моя остання робота. Позавчора й закінчив.
Ще більший, персневі до пари, кулон. Навмисне грубий ланцюг, наче викуваний в кузні. Різкі ламані лінії, що збігалися од країв до середини. Щось середньовічне, старовинне, сотнями років позначене. І такий же, тільки значно більший, бутон аметистовий.
Я не витримав, узяв, притулив за ланцюг до стіни — стіна враз наче осяялась. Очей би не відводив од дивовижного цього кулона.
— По заводу не скучаєте? — спитав згодом Володю.
— А по чому скучати? — спитав у свою чергу Володя. — По «давай, давай, давай»? По штурмівщині щомісячній? Узаконеному бракові?
— А по установці? Установка не сниться?
— Снилася, тепер перестала. Лобом стіни не пробити, Миколо Степановичу.
І я, проводжаючи Володю, подумав: «А може, це все й на краще? Навіщо ворушити старе, коли він щасливий новим?»
Після цього Володя вряди-годи до мене подзвонював. «Як працюється? Прекрасно! Задоволений? Дуже! Я лише тепер став по-справжньому жити, Миколо Степановичу. Вірите: іноді ночі не сплю — ескізи виношую». Нова робота, як видно, заполонила його з головою, я вже й не нагадував йому про установку: нащо травмувати людину?
В художніх салонах, куди я частенько навідувався, стали появлятися Володині вироби: персні, брошки, сережки, кулони. Камінь і мельхіор. Сердолік, агат, хризопраз, бірюза. Я одразу ж їх упізнавав: Володя вже мав свій почерк — почерк справжнього майстра. Всі його вироби відзначалися фантазією, оригінальністю, досконалістю форми. І не було двох подібних. В кожному кулоні чи брошці щось нове, неповторне. Вони не довго й залежувалися на прилавках салонів, і я був радий за Володю. Я сам, не витримавши, розорився на гарнітур: перстень, сережки, брошку. На іменини дружині. Дружина тепер, не розстається з моїм подарунком, хоч у неї є прикраси із золота. Але хіба їх можна порівняти з Володиними!
Коли Володя одного разу приїхав (він тепер став частіше навідуватися до Києва) та побачив на дружині свої прикраси, то аж образився:
— Навіщо ви це зробили?
І десь за два місяці, якраз на Восьме березня, ми одержали од нього невелику посилочку. Розкрили й завмерли: браслет з іджеванських агатів! Переливається, сяє кольоровим камінням. І художня листівка: прохання до дружини прийняти скромний цей подарунок.
— Нічого собі «скромний»! — Дружина вже приміряла браслет. І я вперше подумав, що в моєї жінки дуже красива рука. На двадцятому році одруження! — Такі браслети тільки цариці носили!
— Володю! — сказав я Володі, коли він завітав до мене під час чергового приїзду до Києва. — Якщо ви ще раз надумаєте прислати щось подібне, я перестану з вами вітатись.
— Ну навіщо ви так? Я ж од щирого серця.
— Знаю, що од щирого. Але більше так не робіть. Це ж ваша робота, Володю, та ще й немалі гроші коштує.
— Хоч вашій дружині сподобалось?
— Не те слово, Володю! І на ніч не скидає.
Володине лице освітилося втіхою.
— Ваша дружина коли іменинниця?
— У грудні. Тільки попереджаю іще раз: не здумайте щось надіслати. Відправлю назад.
— Я не про те. У вас є непотрібне вам золото?
— Золото?
— Коронки, персні старі.
— Та, здається, щось є. — Я все не міг зрозуміти, до чого він хилить.
— А показати можете?
— Десь у дружини...
— Ні, так, щоб ваша дружина не знала. Пошукайте, Миколо Степановичу!
Заінтригований, я підвівся, пішов до спальні: там дружина тримала всі свої коштовності. Знайшов біленьку коробочку, виніс Володі.