— Ось.
Володя відкрив коробочку, схилився роздивляючись. Золотий відблиск ліг йому на обличчя, заграв у очах. Обережно дістав персні (там були навіть наші весільні), викладав на долоню.
— Оцього вистачить. А це заберіть.
— Що ви надумались, Володю?
— Ви хочете зробити своїй дружині подарунок? — запитав у свою чергу Володя. — На все життя.
— Ну, цього, по-моєму, хоче кожен порядний чоловік...
— Тоді ви їй подаруєте брошку. Ось приблизно таку.
І, діставши із сумки, поклав мені на долоню готову вже брошку. В золотому листі зелений, як весняна трава, камінець. Він здавався таким глибоким, що зір у ньому тонув. А довкола переливалися росинами мініатюрні перлини.
— Що за камінь, Володю?
— Уральський смарагд.
— Смарагд?.. Тоді цій брошці не скласти ціни! — Володя кинув головою:
— Сім тисяч, не менше.
— Хто ж її купить, Володю?
— Вже купили, Миколо Степановичу.
— Якась, мабуть, артистка?
— Артистка, — посміхнувся Володя, — з універмагу. А чоловік її завідує базою. Не знають, куди гроші дівати.
— Ой, глядіть, Володю, щоб не привело це вас до біди!
— До якої біди? — стенув плечима Володя. — Камінь, золото вони дали мені самі. Довелося тільки перлини дістати. Так це ж уже дрібниці. Я не спекулюю, не перепродую: беру тільки за свою роботу.
— А із золотом робота хіба не заборонена?
— А що в нас дозволено? — розсміявся Володя. — Всі тихцем обходять закон. Так що не я один... Так будемо брошку робити?
— Де ж я візьму смарагд?
— Смарагд і не потрібен — поставимо хризопраз. Вигляд буде не гірший. Ви ж каменяр, вам не ціна потрібна — краса.
Умовляв мене гаряче. Так йому, мабуть, хотілося зробити нам подарунок. — Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.
Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.
А Володя після того надовго замовк.
І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.
І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?
— Гаразд, Володю, — врешті погодився я. — Але при одній умові: матеріал мій, а за роботу я вам плачу до копієчки.
Брошка тепер — одна із найулюбленіших прикрас моєї дружини. Надіва її на великі лише урочистості, й жінки об ту брошку очі зривають. Я не взяв брошки, поки не витягнув із Володі, скільки з мене за роботу. Розрахувався одразу ж.
А Володя після того надовго замовк.
І от новина: Батанов під слідством. За незаконні операції з дорогоцінним камінням і золотом. Він лише краєчком торкнувся тих операцій: щось у когось купив, щось обміняв, щось одремонтував, на лаву підсудних в першу чергу сядуть інші, але й Володі не уникнути покарання.
І я теж збираюся на суд: попрошу слова. Буду говорити вже про інших злочинців. Про людей, які обікрали державу на десятки мільйонів, занедбавши Володину установку. Які вбили в Батанові все: творчий запал, віру в справедливість нашого ладу і, по суті, штовхнули його на цей злочин. Які й зараз спокійно сидять на своїх теплих місцях, і їх не мучать ніякі докори совість Так чому їх не судять? Чому?
Крила
Яринці здалося, що вона або ще спить, або марить: юнак раптом махнув крилами і полетів.
А перед цим була довга дорога і ще довше — в дорогу — збирання. Наче вони не на місяць їхали, а принаймні на кілька років. Сукні, спідниці, халати, блузки, хустини, купальники, панчохи і ще безліч дрібниць, без яких, на думку мами, там не можна і кроку ступити, лежали-висіли по всіх кімнатах, а взуття було наготовлено стільки, що в нього можна було взути сотню жінок.
— Ти ще й зимове не забудь, — нагадував, усміх тамуючи, тато.
— Що ти в цьому розумієш! — сердилась мама. — Повинна ж я там ходити в пристойному!
«Пристойного» набралось на три величезні чемоданиська, та ще важка сумка з харчами. Бідний татуньо сплив сімома потами, поки переволік оті всі убоїська від таксі до вагона (носильників, як на зло, не було). Згодом, коли вони трохи обжились та оглянулись, виявилося, що половина була непотрібна, а половина потрібного лишилася вдома.
— А все ти! — вичитувала татові мама. — Хто казав нічого не брати з собою?
Але все це буде трохи пізніше, коли вони доберуться до місця, а поки що Яринку не можна одірвать од вікна: вона вперше в житті їхала до Чорного моря.
— Ви ж мене розбудіть! — раз по раз нагадувала батькам, коли другого дня, вже увечері, під’їжджали до Перекопу: на себе Яринка не дуже надіялась. А проспати першу зустріч з морем вона не хотіла ніяк.
— Розбудимо, — пообіцяли батьки і, чи то самі заспавши, чи пожалівши дочку, не розбудили.
Тож Яринка прокинулася вже у Феодосії, коли поїзд, немов боячись потривожити сонне місто, обережно підкотив до перону, який виростав просто з моря, і ще обережніше зупинився.
Було тихо й чисто. Так тихо й чисто, наче вся оця площа перед невеликим вокзалом, і сам вокзал, і невисокі будинки, що площу оточували, ще звечора накупалися в морі і тепер, зморені сном, ніяк не могли розклепить повіки. А над ними уже займався світанок, теж наче в морі споліснутий: Яринка ще ніколи не бачила такого світлого неба.
— Ма, поглянь! — смикала вона маму за рукав, і з очей її лилося стільки світла, що його вистачило б затопити всю оцю площу.
— Ма, а повітря яке! — не відставала Яринка од матері.
Повітря теж було наче з іншого світу.
— Ну, дихни, ма!
Але мамі зараз було не до повітря: мама шукала очима таксі.
— Де таксі? Ти що, не можеш гукнути таксі?
— Зараз гукну, — відповів мамі тато і побіг кудись через площу.
— Ти думаєш, він знає, куди побіг? — спитала страждаюче мама. — Він сам не знає, по що побіг. Що б ви робили без мене? — І без жодного переходу: — Не вистачало, аби у нас іще вкрали якийсь чемодан.
Всі три чемодани поки що стояли на місці.
— Поки що! — чмихнула мама. — Це тому, що я з них очей не спускаю! Дивилася б у небо, як моя доня розумна, від чемоданів уже не лишилося б і сліду... Хоч ти мені скажеш, куди побіг твій татусь?
— По таксі, — нагадала мамі Яринка.
— Він по що завгодно побіг, тільки не по таксі... З його голови вже давно вивітрились усі думки про таксі... О, я так і знала! — Остання фраза вже стосувалася до тата, який і справді повертавсь без таксі, зате з таким молодим і красивим південним чоловіком, що Яринка одразу ж закохалася в нього.
— Де таксі? — спитала мама суворо.
— Розумієш, Ганю, таксі зараз немає, — відповів знічено тато. — Ще дуже рано.
— Так чим же ми поїдемо?
— Ось, — сказав тато і відступив, звільняючи місце південному чоловікові, що, усміхаючись, дивився на маму. — Ось у нього машина, береться одвезти за п’ятнадцять карбованців.
— П’ятнадцять карбованців! — охнула мама. — У вас совість, молодий чоловіче, є чи немає? П’ятнадцять карбованців!
Яринка злякалась, що південний чоловік образиться й піде. Але той і не думав ображатись: смагляве обличчя його з акуратними вусиками розквітло таким приязним усміхом, наче він зустрів найближчих родичів, а не випадкових пасажирів.