— Мадам, — сказав він, торкаючись пальцями дашка чудернацької кепочки. — Мадам, а ви знаєте, що таке Крим?
І, як не дивно, ця фраза одразу ж вибила грунт з-під маминих ніг.
— Неси чемодани! — наказала вона суворо татові.
— Не треба нести, мадам, — сказав південний чоловік. — Зараз подам фаетон! — І не встигла мама вичитати як слід татові за п’ятнадцять карбованців, як «Жигулі», теж наче викупані в морі, весело підкотили до них.
Впакувавшись, посідали, поїхали: мама з татом позаду, Яринка попереду, поруч з водієм. Сиділа й завмирала, що він от-от звернеться до неї з якимось запитанням і вона не знайде, що йому відповісти. І наперед була за це сердита на нього.
Може, тому й не помітила, як виїхали з міста й покотили гладеньким, наче з-під праса, асфальтом. Машина котилася так м’яко, що Яринці здавалося: не вони їдуть, а дорога мчить їм назустріч.
— Зверніть увагу на гору ліворуч, — сказав водій. — «Мадам Бродська».
— Чому її так назвали? — поцікавився тато.
— Бо колись тут відпочивала мадам Бродська, — охоче пояснив водій. — Купаючись, впустила мило в море й нагнулась шукаючи.
Тато пирснув, Яринка, яка до цього бачила лише обрис гори, раптом розгледіла величезну сідницю, задерту до неба.
— Не дивися! — наказала шокована мама.
Яринка, почервонівши до сліз, одвернулась.
Дивилася пильно на виноградники, що пробігали праворуч, не обернулася навіть тоді, коли мама з татом стали охати й ахати, милуючись красотами, які розгортались ліворуч. Аж поки водій зупинив машину, поодчиняв усі дверцята:
— Прошу! Прошу помилуватись на наш кримський пейзаж!
І повів так рукою довкола, наче весь оцей простір належав йому особисто.
Сонце, сміючись, саме купалося в морі. В такій синяві, що очі спершу не хотіли сприймати її як щось реальне. Здавалося, от сонце одірветься зараз од моря і синява зникне слідом. Не могла, ну не могла звичайна вода бути отакою: на жодній картині не бачила Яринка такої пречистої синяви. Розлилася від гірських берегів аж до неба — ні здригнеться, ні ворухнеться, лише сонячні зайчики спалахують на її ласкавій поверхні. Та десь далеко-далеко, між небом і морем, на обрії, а то вже й за ним, завис пароплав. Він не рухався, він просто висів, як картина, як украй потрібна деталь, щоб іще виразніше підкреслити всепоглинаючу синяву моря.
Яринці здавалося, що в неї в самої синішають очі.
— Божественно! — зітхнула мама: вона вже, мабуть, примирилася із втратою п’ятнадцяти карбованців.
— Пивка б зараз! — сказав тато замріяно. Незважаючи на ранок, сонце припікало по-справжньому. — Холодного.
— Буде й пивко! — пообіцяв бадьоро водій: машина знов поглинала асфальт. — Все буде, шановний! Ось спустимося в Коктебель...
— Планерське, — поправила мама: вона ще вдома вивчила напам’ять всі населені пункти, що траплятимуться їм по дорозі.
— Коктебель, мадам, Коктебель. — Водій був, мабуть, романтиком. — Що таке Планерське? Планерських тисячі, а Коктебель один.
— А чому на карті Планерське? — Мама в усьому докопувалася до суті.
— Назвали ті, в кого душі не було! — відповів сердито водій. — Ви знаєте, як тепер зовуться Атузи? Атузи!
— Як? — поцікавилася мама.
— Щебетовка!.. Щебінь, гравій, каміння, що ним устеляють дороги!
— Правильно! — зрадів тато. — Я теж бачив Щебетовку на карті. Правда ж, Ганю?
(«Незрозуміло, що він знайшов у тих Атузах? — скаже пізніше мама. — Щебетовка — ясно й зрозуміло». Яринка хоч і не згодиться з мамою, змовчить: сперечатися з нею — річ безнадійна).
Тож Яринка не встрявала в розмову, Яринка очей не могла одвести од моря, що пропливало праворуч.
Потім було Планерське, або Коктебель, і тато довго пив пиво, а мама демонстративно сиділа в машині і сердилась, що так вони й надвечір не доберуться до місця, однак не наважувалась квапити тата — це була єдина царина, в якій він ревниво зберігав незалежність і на будь-які мамині спроби керувати ним іще й тут відповідав такими шаленими вибухами гніву, що мама врешті-решт змушена була відступитись.
— Напився? — спитала лише сердито, коли тато нарешті сів у машину.
— Напився, — відповів тато, спливаючи потом. — А пиво тут непогане! — це вже до водія. — У нас, у Києві, краще, але й тут можна пити.
— Поїхали! — простогнала мама знеможено. — Я скоро, здається, помру.
— Мадам, вже недовго!
Південний чоловік крутонув кермо, і машина, вискочивши на асфальт, знову помчала вперед.
Вже в Щебетовці повернули ліворуч, в бік моря. Вузенька дорога звивалась вужем, вона то притискалась до напіввисохлої річечки, що звалась Атузкою, то стрімко видиралася вгору, оминаючи скелі.
— Гляньте, ліворуч — вірменський монастир.
— Монастир? Де монастир?
— Он тополі вгорі. А монастир розібрали.
— Розібрали? Навіщо?
— На такі ось загорожі, мадам.
Праворуч саме пробігала мурована, вища від людського зросту стіна — хто її зводив, для чого, ніхто зараз не зміг би, мабуть, і відповісти. А ліворуч розлились виноградники, вони виповнили всю долину, оточену горами, і дорога, виструнчившись, розсікала їх, як стріла. Дорога мчала вперед, до вузького проходу, наче прорубаного в горах, де зеленіли верховіття дерев і витикалися дахи будинків.
— Медова гора, — сказав водій, коли вони вже в’їхали в селище й стали обминати ту гору. — Зверніть увагу на скелю вгорі. Колись генуезці, які тут жили, скидали з неї засуджених до страти.
Яринка нахилилась, щоб краще бачити скелю — сіре громаддя, піднесене високо в небо. Її аж мороз пробрав поза шкірою, коли уявила, як отим нещасним злочинцям було падать донизу. Тепер підніжжя гори густо заросло кущами, але Яринці здавалось, що там і досі біліють кості.
Приїхали!
Востаннє крутонувши кермом, водій посигналив, і з невеликого, схованого за плодові дерева будинку випливло щось таке картате й яскраве, наче всі кольори півдня зібрались докупи.
— Біжу! Біжу! — закричало воно і, погойдуючись, попливло їм назустріч.
Яринка не знала, на що й дивитись. Чи на огрядну господиню, яка підпливала все ближче, чи на дерева, обвішані червонобокими персиками, чи на море, яке звідси, з-під гори Медової, відкривалось як на долоні, чи на гори ліворуч і гори праворуч, що велично й спокійно підносились до самого неба, а чи на троянди, що палахкотіли, розливались, стікали за кожним парканом, — все цвіло, все буяло, все сміялось привітно — відчуття великого свята заливало Яринку.
А потім зчинилось таке, що Яринці було вже ні до моря, ні до троянд, ні до південного чоловіка, який, одержавши свої п’ятнадцять карбованців, знову торкнувся пальцями дашка чудернацької кепочки, ще й пристукнув закаблуками.
— Мадам! — чомусь він звертався лише до мами. — Щасливо вам відпочивати, мадам! Ви цього заслужили!
— Які тут милі люди! — сказала розчулено мама, проводжаючи поглядом «Жигулі», що покотили донизу.
Та за кілька хвилин думка її змінилась — хазяйка показала, де вони житимуть.
Хазяйка, яка перед ними розливалася медом — і в долоні сплескувала, і ясніла солодкою усмішкою, і примовляла, що як це добре, що вони приїхали саме до неї... хазяйка повела їх чомусь не в будинок, хай і невеликий, зате ошатний, теж наче з сонячних променів витканий, а в якусь халабуду, низеньку та сіру, з плескатим дахом чи то з землі, чи то з глини, та й відчинила вузькі, немов наспіх навішені двері, запрошуючи їх зайти досередини.
— Отут ви, мої милі, й житимете. Як у бога за пазухою.
— Тут? — перепитала зачудовано мама.
Дивуватися було чому. Вузенька кімнатка з такою низькою стелею, що вони мимоволі попригинали голови, заходячи. Столик на рахітичних ніжках, два стільці і два вузькі ліжка. Ще й глухі стіни без вікон.
— А як же ми спатимем? — зовсім уже приголомшено поцікавилась мама.
— Двоє тут, а одне у наметі, — пояснила хазяйка. — Пішли покажу. — І повела в глиб невеликого саду.
Тут, під персиком, і справді був нап’ятий старенький намет.
— В мене академік тут місяць жив. Не міг нахвалитись.
В мами вже зовсім підібралися губи. А тато, мабуть, потай радів, що вся оця поїздка «дикунами» до моря затіяна, слава богу, не ним. Яринка ж думала, як підступитись до мами, щоб та дозволила їй спати в наметі.