— І не проси! — нагримала мама. — Не вистачало, щоб тебе покусала гадюка. В наметі спатиме тато.
Тато мовчки погодився. Він давно уже звик, що його приносять у жертву. Яринка теж замовкла, чекаючи, поки мама трохи одійде. Мама лаяла знайому, яка нараяла їхати в Крим, ще й адресу дала.
— Хай тепер і не потикається в школу!
Мама була директором школи, і коли вірити татові, то її побоювалось навіть районне начальство.
До обіду розібралися з речами. Всі плаття, халати, блузки й спідниці були розвішані по стінах над ліжками, і кімната, й без цього вузенька, ще більше повужчала — ні ступити, ні повернутись. Тато був за «подай» та «дістань», Яринка ж нудилась без діла, чекаючи, коли вони нарешті підуть до моря. Та ось мама повісила останню спідницю, виклала на стіл коробочку з кремами й покликала підобідать перед тим, як іти купатись.
Потім вони, вирядивши тата надвір, приміряли купальники. Яринка наділа яскраві трусики й ліфчик. «Не тисне?» — спитала занепокоєно мама. Яринка відповіла, що не тисне, вона не могла діждатись, поки рушать до моря, бо мама, розклавши на ліжку з десяток купальників, ніяк не могла вибрати, який їй найбільш до лиця, тато ж плавився на сонці і час від часу стогнав знадвору:
— Ганю, скоро вже?
— Не дратуй мене! — відповідала мама і починала ще повільніше рухатись.
Врешті мама вибрали смугастий купальник і одразу ж стала схожа на вгодовану зебру.
Рушили.
Мама затулялась од яскравого сонця парасолькою, пильнуючи, щоб тінь падала і на Яринку, тато ж пихкотів позаду, несучи важкий кошик, повний усякої всячини. Ще вранці випите пиво тепер щедро виходило потом, і тато весь час вимахував білою хусткою, наче здавався усім стрічним в полон.
— Убитися можна — отак ходити щодня! І як я, дурепа, повірила! — не могла заспокоїтись мама.
Її все дратувало: і сонце, і спека, й повні засмаглого люду алеї, і кипариси, од яких годі діждатися тіні, і навіть троянди, ціле море троянд, бо, на мамину думку, недовго і вчадіти від густих оцих пахощів. І навіть на закритому пляжі, куди вони втрапили, сказавши, у кого живуть (хазяйка працювала в місцевому пансіонаті), навіть на пляжі мама попоходила, поки вибрала більш-менш путяще місце, хоча й тут примудрилася посваритися з дамою, яка лежала поруч. Дама, страшенно поважна особа, коли тато роздягнувся і ліг, звернулася чомусь не до нього, а до мами:
— Женщина, скажіть своєму мужчині, щоб він прибрав ноги!
— А може, ви приберете свою голову? — не полізла мама за словом у кишеню.
Дама аж підвелася, обурена:
— Женщина, ви знаєте, з ким розмовляєте?!
— Знаю: з дурепою, — одбрила мама спокійно.
Як далі розвивалась перепалка, Яринка, яка була переконана, що мамине однаково буде зверху, не стала слухати, з ходу кинулась в море. Вода підхопила її і понесла.
— Яринко, не смій запливати в море! — Мама, яка уже встигла розправитись з дамою, стояла на березі. — Вернися зараз же!
Яринка з досадою повернула назад:
— Тут не глибоко, ма!
Та мама була невмолима:
— Зараз же мені вертайся назад! — Мама панічно боялась води і плавала тільки там, де могла дістати ногою дна. — А ти куди дивишся? — Це вже до тата. — Зараз же заверни її на берег!
Тато м’ячем вкотився у воду і так — м’ячем — і поплив. Яринка розсміялась, захлинулась водою, закашлялась, попливла до берега.
— Бачиш!.. Бачиш!.. — докоряла мама, витираючи щосили Яринку. — Щоб більше без мене у воду й кроку не сміла ступити!
Але навіть мамине бурчання не могло зіпсувати настрій Яринці. Все її тіло ще дихало морем, дивовижною водою, такою прозорою й чистою, що видно було кожну піщинку, кожен камінчик на дні. Це був новий, небачений світ, який щойно прийняв її всю, омив до останнього нігтика, пронизав так світло і радісно, що Яринці весь час здавалось: ось вона махне руками й злетить у повітря.
— Можна, я полежу у воді? При самому березі. Можна?
— Лягай, тільки гляди не захлинись, — дозволила мама, яка сиділа під парасолькою, оберігаючи себе від сонячних променів. — Та не біжи, шалапутна!
Але Яринка вже мами не чула: ускочила в море, і воно знову ніжно огорнуло її. Плюсь-плюсь — набігали хвильки на берег, погойдуючи Яринчине тіло, а сонце сміялося зверху, сонце заливало весь пляж, переповнений людом, і навіть крізь воду зігрівало Яринку. Вона аж очі заплющила од насолоди, а коли розплющила, то побачила дві пари ніг, що стояли на відстані простягнутої руки. Звела голову: два молодики, засмаглі, як негри, розглядали її впритул.
— Екземплярчик що треба, — сказав один.
— Підходящий, — погодився другий.
— Познайомимось? — спитав перший і присів перед Яринкою. — Тебе як звати, мала?
— Молоді люди, що вам треба? — пролунав застережний мамин голос.
— Ого! — сказав другий. — Тут пахне загсом!
— Або дитсадком, — додав, зводячись, перший. — Пішли?
— Пішли.
І пішли лінькувато вздовж берега.
— Що вони тобі казали? — допитувалась мама.
— А нічого. — Яринка все ще дивилась на дві постаті, що віддалялися. Чи то від образи, чи ще від чогось їй раптом захотілося плакати. — Нічого! — вигукнала майже сердито і, вже не питаючи мами, кинулась в море.
— Ярино! — позаду.
— Яринко! — попереду.
Тато м’ячем гойдавсь на воді, махав до неї рукою. Енергійно вимахуючи, Яринка попливла до тата, от хто її любить по-справжньому!.. «Дитсадок!..» Пірнула, вхопила тата за ноги, потягнула щосили донизу. Тато, сміючись, одбивався, його не так легко було притопити, він вискакував на поверхню, як пробка, поки обоє, як слід натомившись, попливли до берега.
— Божевільні! — вичитувала мама. — Хоча би ти мав якийсь розум! Так недовго й утопити дитину!
«Дитсадок!» — знову пролунав насмішкуватий голос. Яринка подивилась вздовж берега — юнаків не було.
Накупавшись, пішли обідати. По дорозі над самісіньким морем, ховаючись од сонця під височезними тополями, притулився невеликий базарчик: місцевий люд виносив сюди дари од щедрого літа. Персики й сливи, яблука й перший виноград, огірки й помідори лежали в такій барвистій палітрі, що все в ній аж виспівувало про південь, яскраве сонце й щедре тепло. Курортна напівроздягнена публіка, засмагла і ще не засмагла, купувала все те, не торгуючись, тому й ціни тут вимірювались не копійками — карбованцями. Мама попоходила вздовж єдиного ряду, поки наважилась купити кілограм помідорів.
— Три рублі кіло! Здуріти можна! Дорожче, ніж в Києві. Варто було їхати, щоб отак переплачувать. Тримай! — сердито до тата.
Тато покірно підставив сумку, мама обережно брала з вагів помідори, складала до сумки.
— Так і зубожіти недовго!
— Нічого, дамочко, дасть бог, не зубожієте! — Чоловік, який продавав помідори, уже, мабуть, зауважив золоті обручки й сережки, що сяяли на мамі. Взяв троячку, хукнув, сховав до кишені. — На розплід! Щойно ж виніс.
— Деруть, скільки хочуть! — все ще не могла заспокоїтись мама.
Зате помідори були — таких Яринка ще й не куштувала. Коли вони добрались до єдиного на весь виселок кафе та вистояли майже годину в черзі, коли зайняли врешті столик і поставили тарілки та чашки з напоями й їжею і мама виклала куплене на порожню тарілку, Яринка взяла найчервоніший, найбільший, що сам, здавалося, просився до рота, і вгородила в нього молоді міцні зуби.
— Не спіши, — зауважила мама. — Ніхто його в тебе не відбере. А хто суп їстиме?
Покінчивши з місцевим овочем, підсунула тарілку. З’їсть і суп, і шніцель — так зголодніла купаючись. Повела щасливими очима по сусідніх столиках і завмерла: навпроти — рукою подати — сиділи оті два юнаки. В усі очі дивились на неї, і ті очі сміялись.
А коли один із них показав на пляшку вина і повну склянку, ще й пальцем до неї покивав: іди, мов, та випий, Яринка й зовсім зайнялася вогнем.
Одвернулася різко, але це не допомогло: шкірою відчувала їхню присутність. Сиділа незрушно, боячись доторкнутись до ложки.