— Ти чого не їси? — спитала мама.
— Не хочу!
— Я так і знала! Перекупалась або перегрілась на сонці! Дай сюди лоба!
Але Яринка не підставила покірно лоба під мамину долоню: уявила, що подумають оті, коли побачать цю сцену.
— Та що це з тобою?
— Нічого.
— Тоді їж суп і не коверзуй! А то відправлю до Києва.
— Ну й відправляй!
— Ярино! — постукала мама виделкою.
Яринка потягла до себе тарілку. Побовтала ложкою. Досі апетитний на вид, суп став синій, як мрець, ослизла картоплина вивалилась із ложки на стіл. Відсунула тарілку, взялася за шніцель. Нахилилася майже до самого столу, щоб не бачили оті двоє, як вона їсть.
Настрій був геть зіпсований. І коли добрались з кафе по крутій дорозі додому, коли пірнули нарешті в прохолоду, в рятівну напівтемряву (аж ось коли перестали жаліть за вікном!) і мама знову стала допитуватись, чи не захворіла, Яринка відповіла, що болить голова і вона хоче лягти.
— Докупалась! — сказала з докором мама. — Лягай зараз же в ліжко!
Скинувши з себе гарячий халат, Яринка пірнула в постіль. Ліжко перелякано скрипнуло, мовби питаючи, хто це, потім покірно прогнулось пружинами. Яринка згорнулась калачиком, підклала під щоку долоню й одразу ж заснула.
Спала міцно і довго. Чула крізь сон, як перемовлялися мама і тато, потім ще чиїсь чужі голоси — і все не могла проснутися. Аж поки мама поторгала її за плече:
— Доню, просинайся, вже пізно. Вночі не спатимеш.
Яринка потягнулася солодко, тіло одразу ж стало легке та прозоре. Посміхаючись, розплющила очі.
— Голова не болить?
— Ні...
Як була в ліфчику й трусиках, схопилася з ліжка, побігла до дверей.
Спека уже пересілась, сонце сховалось за Медову гору, на весь двір лягла тінь. Була вона така ж легка й прозора, як і Яринчине тіло, в тій передвечірній прозорості вчувалося стільки спокою й ласки, що хотілося потертись об неї щокою. А там, унизу, ще кипіло, ще плавилось, ще сліпуче біліло, а по безмежному морю бігали сонячні зблиски. Воно було вже не синього — зеленого кольору, воно жило, рухалось, не знаючи й хвилини спокою, і подих того вічного руху сягав аж сюди. Добігав і лягав тихим сплеском під Яринчині ноги.
Завмерла, заворожена, зачарована, стояла не в спромозі відірвати очей.
Отямилась лише тоді, коли мама гукнула вечеряти:
— Ти ж нічого не їла в обід!
І Яринка одразу ж відчула, як зголодніла: все тіло її аж ячало.
— Не хапай, бо вдавишся. Коли я тебе навчу їсти по-людському?
Яринка хоча б і знала коли, все одно не могла б відповісти: рот її був набитий ущерть. Їла фаршировану качку, ще приготовлену вдома (тато недаремно обривав руку сумкою), і місцевий уже хліб, білий, пухкий, неймовірно смачний, вгризалася в ті ж помідори з соковитою солодкою м’якоттю, на зламі наче цукром посипані, одрізала масла, скільки могла, а під кінець взялася за персики. Свіжозірвані, тільки-но з дерева, в хазяйки й куплені, не рівня тим зеленим недоноскам, що ними торгують у Києві.
— Боже, скільки може з’їсти ця дитина! — жахалась мама. — Досить, бо шлунок зіпсуєш.
Яринка, яка й сама вирішила була, що це вже останній, потягнулася ще за одним. Взяла персик, вийшла надвір.
За цей час, доки вони вечеряли, довкола все змінилось. Сонце вже зайшло, Медова гора наче наблизилась, нависаючи темним громаддям над крихітним двориком, а за нею, вибухаючи червоним, жовтим, рожевим, палахкотіло крайнебо. Кольори були такі соковиті й ясні, як на дитячих картинках, вони набігали нестримними хвилями, опадали і знову здіймались, а потім враз, за якусь мить невловиму, так що Яринка не встигла і зблимнути, щезли безслідно, немов чиясь величезна чорна долоня взяла та й затулила од неї весь небосхил. І ще ближче підступила Медова гора, а над нею одразу ж загорілися перші зірки.
Яринка повернулася в бік моря: висока, на півнеба, стіна, повна таємничого мороку, рухалась швидко й невпинно, поглинаючи виселок, — добігла, накрила, мов тінь, злилася із скелями, що почорніли ще дужче, а небо густо вродило зірками.
Й одразу ж, без жодного переходу, залягла глуха ніч. Така глибока й безмежна, що в ній розчинилося все. Не лишивши від недавнього дня, від спеки нестерпної щонайменшої гадки. По висілку мов сипонув хто вогнями: переливалися, зблимували, підморгували звіддаля до Яринки, а від літнього кінотеатру, найяскравіше освітленого, долинула музика. Яринка згадала афішу, мимо якої проходила, вертаючись од моря, і їй теж захотілося в кіно. Так захотілося, що здавалось: не піде — помре. І вона, кваплячись, боячись запізнитись, вскочила до кімнати.
— Ти що?
— Пішли в кіно, ма!
— Господи, ця дитина зведе-таки мене в могилу! — Мама вже хапалась за серце. — В тебе є щось в голові? Ускочила так, що в мене й ноги відібрало... Хоч ти їй що-небудь скажи!
Тато, який саме переглядав, щоб не заснути, журнал, зирнув поверх окулярів з таким виглядом, наче хотів запитати: а я тут причім?
— Ну пішли, ма! — Яринка вже мало не плакала.
— Ніякого кіно! — відповіла, дістаючи валокордин, мама. — Зараз же лягаємо спати!.. Іди, годі тобі рота дерти! — Це вже до тата. — Подушку тільки візьми.
Тато зраділо вхопив подушку і, підморгнувши до Яринки, ушився до намету. Аж тоді Яринка згадала, що вона теж збиралась ночувати в наметі.
— Я теж ляжу з татом.
— Спи тут і не вигадуй. Хочеш, щоб тебе гадюка вкусила?
— А тато?
— Тата не вкусить. Он твоє ліжко, роздягайся й лягай, бо загашу зараз світло.
І Яринка, насупившись, ступила неохоче до ліжка.
Мама, зачинивши двері, загасила світло. Абсолютна, без жодного просвітку темрява запанувала в кімнаті. Біля маминого ліжка пошелестіло, потім жалісно заскрипіли пружини, затихло, пролунав натомлений мамин голос:
— Боже, як я заморилась сьогодні! І це називається відпочинком... Ну, я ж їй згадаю!
Іншого разу Яринка поспівчувала б мамі, а тепер не озвалася й словом. Ображена, думала: «От завтра візьму й не встану з ліжка. Й до моря не піду...» Пригадалися чомусь оті два юнаки, їхні насмішливі погляди, і на серці закипіло ще дужче: «І до кафе — ні ногою! Їжте самі!» Яринка подумала, що б іще зробити таке — насолити отим юнакам, і, нічого так і не придумавши, заснула...
А прокинувшись, ніяк не могла зрозуміти, рано зараз чи пізно. Обережно звелася, звісила ноги, шукаючи капці. Цементна підлога здалася такою холодною, що Яринка аж здригнулась. Намацала капці, всунула ноги, навпомацки знайшла і наділа халатик, виставивши наперед руки, пішла до дверей.
Тамуючи віддих, щоб не рипнуло, стала тихесенько одчиняти двері.
Й одразу ж з’явилася сліпуча щілина. Світло, що буяло надворі, здавалося, тільки й чигало на те, щоб Яринка їх одчинила. Ввірвалось до кімнати, облило її зверху донизу, лоскітно пробігло по тілу, підхопило й винесло за поріг.
Лише встигла подумати, що заспала і надворі вже день.
Але дня не було — була ніч. Така ніч, яка ще в її житті не траплялась.
Вгорі, мов із скла прозорого, небо. І неправдоподібно великі зірки. Мільярди зірок без кінця спливали з бездонних глибин, лягаючи на Яринчині очі. А між землею і небом, вже по цей бік отієї скляної прозорості, майже в зеніті, гойдався величезний, мов з іншого світу позичений, місяць. І стільки світла лилося з нього, що болісно було дивитись очам.
Щось нереальне, щось наче з казки було в оцій із срібного сяйва витканій ночі. І дерева, й будинок, і Медова гора — все мовби рухалось, мовби пливло, тихенько погойдуючись: Яринка мимоволі вхопилась за дерево, що росло коло дверей, — дерево враз ожило, срібним дзвоном озвалося листя, а під корою запульсував теплий сік.
Глянула Яринка вниз — весь виселок купався у сяйві.
Подивилася далі — з-за високих тополь виглядало посріблене море. Воно наче спухло, здіймаючись назустріч великому місяцеві, — сягне неба, а тоді опаде й велетенською хвилею накотить на берег.
І весь простір довкола сповитий тишею. Напоєний тишею. Пронизаний тишею. Такою величезною тишею, що все заніміло, боячись і дихнути, — щонайменший звук — і вона сніговою лавиною обвалиться на весь оцей світ.