Дивовижне відчуття стало проймати Яринку, наче вона теж вся зіткана з цього срібного сяйва. І вже не підвладна законам, які досі тяжіли над нею. От махне руками й полине, вся до кінця розчинившись у просторі, в сріблястому мерехтінні, й опуститься невагомою хмаркою аж на он тих горах, що бовваніють далеко попереду. Або поверне в бік моря, ковзаючи нечутно над хвилями.
І, відчуваючи власну прозорість, власну легкість і дивовижну розкутість, наче вона вже й не була Яриною, не була вже й людиною, а до кінця належала оцій ночі, мерехтінню оцьому сріблястому, немов відгукуючись на владний чийсь поклик, що в ній залунав, перетнула двір, вийшла на вулицю.
Підіймалася вгору легко й нестримно — наче летіла. Минала притихлі двори, сонні будинки, з яких ані звуку, лише дерева вітали її передзвоном ледь чутним, випливаючи назустріч прозорими тінями. І не було страху. Зовсім не було страху. Немов отой поклик, що вивів її на дорогу, весь час був поруч і тихо нашіптував: «Я з тобою. Йди і нічого не бійся».
Кінчився виселок, дорога ще крутіше подерлася вгору. Власне, це вже й не дорога була — добре втоптана стежка, якою тисячі відпочиваючих видирались на Медову. Вона оббігала скелю, ведучи на той бік, де було похиліше, і чим вище підіймалась Яринка, тим просторішим, ширшим, безмежнішим ставав зачарований світ, що лежав унизу. Вже бачила навіть світлу смужку прибою: за кожним разом вздовж берега від мису до мису пробігав ланцюжок миготливих вогників, спалахував, гаснув і знову спалахував — у вічному русі, вічнім неспокої. І подих моря, спокійний, густий, врівноважений, долітав аж сюди.
Стежка стала ще крутішою. Наче викута з срібла, з’явилася скеля, що вінчала Медову. З цього боку вона була зовсім невисока, в два людські зрости, не більше. Яринка тільки встигла подумати, що можна запросто вибратись на неї, як на скелі з’явився юнак.
Він наче виник з нічого, зматеріалізувався з повітря, з місячного сяйва, Яринка могла б заприсягтися, що не бачила, як він видирався на скелю. Стояв над самісіньким урвищем, що стометровою стіною обривалось донизу, і Яринці раптом здалося, що він стоїть тут завжди. З тих далеких часів, коли внизу ще жили генуезці, тільки вдень його не видно, а видно лише вночі, та й то не кожного разу. Стоїть, наче вирізьблений, на тисячоліття застиглий, як одна з отих статуй античних, які вдивляються у вічність поверх голови людських поколінь.
Яринка сама застигла, не знаючи, що їй далі робити: тихо повернути назад чи підійти до скелі. Чи просто стояти, ждучи, що буде далі.
А юнак раптом розпустив крила. Велетенські, як у метелика. Такі тонкі й прозорі, що крізь них видно було всі зірки й просвічував місяць. З тихим шелестом згорнув, знов розпустив, тіло його враз наче видовжилось, він махнув крилами й полетів. Був щойно і щез. Наче привид. Мов тінь.
Яринка метнулась до скелі: здалося, що юнак звалився. Обдираючи коліна, ламаючи нігті, видерлася на те місце, де він щойно стояв, з острахом глянула донизу. Там юнака не було. Тільки гостре каміння та ще нижче крутий схил, вкритий травою й кущами.
Але ж стояв він щойно отут! Стояв!
Ось і місце, нагріте його ногами.
Подумала, що він от-от може вернутись. Швидко спустилась і наткнулась на одяг. Недбало кинутий, наче юнак зривав його на ходу. Джинси, футболка і поруч кросівки. Все приношене й стоптане, воно зберігало, здається, форму тіла, що його облягало недавно. Юнак звільнявся від одягу, як метелик від кокона. Яринка ледь утрималась, щоб не діткнутись рукою — пересвідчитись, що це все насправді.
Потім пірнула в кущі — відчувала, що не зможе піти, не дочекавшись юнака.
Що то в нього було — дельтаплан чи якийсь інший пристрій, так і не встигла розгледіти. Тільки без мотора. Мотор було б чутно.
Сиділа застигла, не зводила зі скелі погляду.
Він виник так само раптово, як і полетів. Тихо зашелестіли крила, згорнулись за спиною. Й зникли. Щойно ж були, велетенські, вдвічі більші од нього, і щезли. Яринка перевела погляд на його руки — в руках нічого не було. Легко спустився донизу, став одягатись. І коли вдягнувся і зник внизу, Яринці знову здалося, що їй все те примарилось.
Пішла слідом: його не було вже видно. Тільки ніч, тільки сонні хати й дерева, тільки спокій і тиша. Така таємнича, що ставало аж моторошно.
Обережно ступаючи, майже скрадаючись, зайшла Яринка у двір, одчинила двері, пірнула в темряву. Забралася в ліжко, з головою сховалась під ковдру, бо її огорнув раптом страх. Здавалося, що хтось великий і темний, волохатий, як велетенський павук, зупинився над нею. Зачаїлась, прислухаючись, потім не витримала, обмираючи од власної сміливості, вивільнила руку, помахала в повітрі. Темрява заколихалась, заструмувала, її обтікаючи, волохата потвора попливла-попливла в бік дверей — зникла з кімнати. А тут ще прокинулась мама. Потягнулася солодко, скрипнула ліжком, і той земний звук остаточно розвіяв страх.
Стало тепло й затишно. Вже засинаючи, згадала: «Хай мені присниться Медова. І отой хлопець. І крила...»
А прокинувшись, не знала: наснилося все те їй чи було насправді.
Вийшла надвір: нічні чари геть зникли. Чисте й ясне, напиналося небо, в ньому вже сміялося сонце. Гули машини, перемовлялися люди, тиші як не було, а Медова прозиралась до останнього кущика, до останньої тріщини в скелі, і не було в ній і натяку на нічну таємничість. «Наснилось», — вирішила з жалем Яринка. А тут іще мама, вся в бігуді, виглянула з дверей:
— Буди тата! Скільки можна вилежуватись!
Тато ще спав: намет аж здригавсь од хропіння. Витикалися лише великі підошви. Надимаючи щоки від стримуваного сміху, Яринка підібрала гілочку, полоскотала спершу одну п’ятку, потім другу. Хропіння урвалось, ноги конвульсійно смикнулись, пірнули в намет.
— Га?.. Що?..
І тато виліз сонним ведмедем.
— Уже ранок? — здивувався він. Покліпав на сонце очима, мов промиваючи їх од дрімоти, кілька разів присів, викидаючи вбоки руки, — ото й уся фіззарядка.
— Мама вже встала?
— Умгу, — кивнула головою Яринка. Раптом подумала, що тато вночі міг виходити з намету, і, ще надіючись, що оте все їй не приснилось, спитала: — Та, ти вночі виходив надвір?
— Вночі? — замислився тато. — Здається, виходив.
— Ну пригадай! — Яринці вже здавалось, що від татової відповіді буде залежати все. В неї аж сльози навернулись на очі.
— Таки виходив... А що?
— Ніч яка була, та? — спитала Яринка з надією.
— Ніч?.. Гм, ніч... Ніч як ніч... Місяць, здається, світив...
— І більше нічого?
— А що ще мало бути?
— Та нічого. Я просто так...
Розчарована, пішла од намету.
Цілий день почувалася так, немов щось загубила.
Тому, може, в неї протягом дня був кепський настрій. А може, тому, що оті два юнаки знову наткнулись на неї. Біля моря, на пляжі.
— Привіт, мала!
— В дитсадок сьогодні не йдемо?
І пішли сміючись.
У Яринки півдня паленіли після цього щоки. Пасла їх сердитими очима, думала, як їм відповісти, коли ще раз підійдуть, але вони більш не підходили: купались, а потім грали в м’яча з якимись особливо бридкими дівчатами. Тож Яринка навіть зраділа, коли мама, перегрівшись на сонці, стала збиратись додому.
— Якщо хочеш, побудь іще з татом. — Тато міг смажитись з ранку до вечора.
— Не хочу! — сказала Яринка. І, глянувши сердито в бік юнаків, пішла геть з пляжу.
І Медова гора, як таємниця, як нерозгаданий сон, весь час була перед нею.
Вже лягаючи спати, Яринка подумала: «Прокинусь серед ночі чи ні?» І знов, як і минулої ночі, проснулася хвилина в хвилину: могла й не дивитись на годинник. Прокинулась, наче її хтось розбудив, ледь чутно діткнувшись ласкавими пальцями: «Яринко, вже час!»
Було так же темно і тихо. І так міцно спала мама. Яринка звелася, одягнулась і тихенько вийшла, пірнувши в сріблясту розлитість.
Срібний місяць, сріблом наповнене море. Срібні дерева, срібна вгору дорога. Срібна легкість і срібна прозорість — Яринка не йшла, а летіла, ледь торкаючись гладенької тверді: ще один крок, ще один помах руки — і вона злетить у повітря. З срібла викута скеля, пуста і німа — юнака не було.