Не прийшов?
Розчарована, глянула на те місце, де минулої ночі лежав його одяг: одяг був на місці. І джинси, й майка, і ті ж кросівки. Підійшла, взяла майку до рук. Розгорнула навпроти місяця, щоб краще роздивитись малюнок.
На майці був зображений крилатий юнак, що підіймався у небо до сонця.
— Що ти тут робиш?
Яринка так і заклякла.
— Тобі що тут потрібно?
А вона все ще стояла зіщулившись.
— Дай сюди!
Дві темні руки простягнулися з-за плечей, висмикнули майку.
— Ти хто така?
Аж тепер повернулась на сердитий голос — вчорашній юнак стояв перед нею.
— Ти підглядала?
Яринка так затрусила головою, що голова мало не злетіла з плечей.
— А що ти робила?
— Я прийшла... подивитись на море...
— На море? — перепитав юнак недовірливо. — На море — до моря треба йти, а не дертися вгору. — Голос його, однак, пом’якшав, він нахилився за джинсами. — Одвернись, я одягнуся.
Яринка слухняно одвернулась: чула, як шелестів одягом.
— Ну, бувай! — сказав він насмішкувато. — Милуйся морем, заважать не насмілююсь.
— А крила? — вирвалось у Яринки — юнак нічого не ніс у руках. — Ти забув крила!
— Таки підглядала! — закричав юнак на Яринку. — Не смій шпигувати, чуєш?! Ще раз застану — спущу вниз головою!
І зник за крутим вигином.
«Чого він так розлютився? Що я йому таке сказала?» Яринка оглянулась, шукаючи поглядом кинуті крила, але крил не було. Ні під скелею, ні під кущами: вона б їх помітила — так добре було видно.
«Ну й хай...»
Повна образи, теж пішла.
Юнака не було видно. Мабуть, десь недалеко й жив і встиг пірнути в садибу.
«І ногою більше туди не ступлю!» — поклялася Яринка, вже засинаючи.
Але настала ніч і владно покликала її з ліжка надвір. Яринка йшла, обмираючи, що ось вона мине отой вигин і віч-на-віч зіткнеться з ним. Стоїть і, суворий, чекає на неї. Обмирала, а таки продовжувала йти — ноги самі, всупереч її волі, несли вперед.
Юнака не було. Не лежав і його недбало полишений одяг. Яринка зітхнула полегшено, а разом відчула й розчарування: а що, як він зовсім не з’явиться? Знайшов іншу гору. Хіба їх мало довкола! І тільки отак подумала, як знизу долинув ледь чутний рух: щось тріснуло, шелеснуло, зашурхотів камінець. Яринка метнулась в найближчі кущі, зачаїлась: з-за вигину показалась голова юнака, потім вся його постать. І в руках він знову нічого не ніс.
Де ж він ховає крила?
Юнак тим часом підійшов до скелі, підвів угору обличчя. Яринка мало не ойкнула, таке воно в нього було прекрасне. Щось від місяця, від оцієї срібної ночі було в тому обличчі.
А він уже роздягався. Порух недбалий — і весь одяг опав, наче листя. Лишившись у плавках, вибіг на скелю. Постояв незрушно, вбираючи в себе весь простір, і враз, наче в казці, в нього за спиною виросли крила. Махнув ними і полетів. Безгучно, як привид, як тінь. Щойно ж стояв і зник.
Приголомшена, вражена, не знаючи, що їй далі робити, Яринка все ще сиділа на місці. Відчувала одне: зараз устати й піти вона нізащо не зможе.
Врешті вибралась з кущів. Стала відкрито під скелею: губи міцно стулені, пальці стиснені в кулаки. Готувалася до найгіршого: що він, повернувшись, спробує скинути її із скелі донизу.
Він її, мабуть, побачив ще здалеку — мовчки опустився на скелю (дивовижні крила зібрались, згорнулись, зникли, наче розтанули), мовчки пройшов мимо неї. Мовчки вдягнувся. Лише тоді подивився на неї. І в погляді його не було уже гніву.
— Ти знову прийшла?
— Прийшла, — видихнула з себе Яринка.
— І що накажеш робити з тобою?
Вся постать Яринчина говорила, що вона й сама не знає, що з нею робити.
— Гаразд, — вирішив тоді юнак. — Пішли... Дай руку, а то ще оступишся.
Яринка покірно подала руку: долоня його була як вогонь.
Почали спускатись донизу, Яринка майже не дивилась під ноги — тягнулася зором до нього. Він був на голову вищий од неї і такий широчезний в плечах, що міг би запросто посадити її на рамено.
— Як тебе звати?
— Ярина. — Сама ж не спитала, як звати його, чомусь здавалось, що він взагалі безіменний.
— Ти звідки?
— З Києва.
— Землячка?.. Скільки ж тобі років?
— Сімнадцять, — додала для солідності півроку Яринка.
— То ти вже зовсім доросла!
Яринка ствердно кивнула: відчувала себе такою дорослою, що могла запросто йти з оцим юнаком, взявшись за руки.
— Де ти живеш?
— Ось тут. — Яринка й незчулась, як дійшли.
— До побачення, — сказав тоді їй юнак. Стояв перед нею серйозний, як вчитель. — І менше ходи серед ночі.
— А ти? — спитала Яринка. — Ти ж ходиш!
— Я — літаю... Ну, йди. — Підштовхнув її легенько рукою, і вона слухняно ступила в двір.
— Ярино!
Яринка так і стрепенулась — ще ніхто не називав її так по-дорослому. Юнак все ще стояв коло воріт.
— Що ти післязавтра робитимеш? Хочеш піти на Три Брати?
— Уночі? — Яринка мимоволі глянула в той бік, де бовваніли, підіймаючись до неба, розмиті вершини.
— Вдень.
— Хочу.
— Тоді я тебе знайду. Бувай.
Повернувся й пішов. І її знову вразили його плечі. Таких широких плечей вона ще не бачила ні в кого.
Спала чи не спала решту ночі Яринка, важко сказати. А якщо навіть і спала, то і вві сні думала, як одпроситися в мами в похід на Три Брати. А вранці, ледь розплющивши очі, зірвалася з ліжка й побігла до дверей: раптом здалося, що Три Брати зникли. Хіба мало чудес буває на світі?!
Одчинила двері — й одразу ж навпроти, як у великій картині, виникла гора. Мов усю ніч терпляче чекала на неї. Три могутні вершини, одна вища за одну, здіймались на фоні синього неба. Закам’янілі Три Брати велично підіймалися вгору, виступаючи з чистої-пречистої зелені, що хвилею накотилася знизу. Накотилась, ударилась та й застигла навіки.
Пронизана величною тією красою, Яринка довго стояла в дверях. Їй уже здавалось, що вона помре, як не піде завтра в ті гори.
Цілий день мучилась, як сказати мамі про майбутній похід.
Аж увечері, коли відступать уже було нікуди, наважилась:
— Ма, я піду завтра в гори.
— Куди-куди?
— В гори. На Три Брати. Мене запросили, — одним подихом випалила Яринка.
— Хто запросив?
— Ну... один хлопець.
— Хлопець? — У мами було зараз таке обличчя, наче вона почула: «крокодил» або «лев». — Коли він тебе запросив?.. Коли ти встигла з ним познайомитись? — Мама була вже, мабуть, на тій грані, за якою непритомніють.
— Вночі, — бовкнула Яринка.
— Боже, вночі! — жахнулася мама. І повернулася до тата, що вдавав, наче оця розмова його не стосується. — Ти чуєш, що твоя дочка виробляє? Вона серед ночі знайомиться з чужими хлопцями!
— А коли ж іще знайомитись? — бовкнув тато.
Отут уже перепало татові. Тато тільки сопів та мовчав: вирішив, мабуть, увесь вогонь перебрати на себе.
— Я скоро здурію з вами! — патетично вигукнула мама. — З чужим хлопцем!.. Уночі!.. Нікуди ти не підеш!
Тоді Яринка вдалася до випробуваного засобу: сіла й заплакала. Плакати вона могла скільки завгодно. Хоч з ранку до вечора. Хоч цілу добу.
— Порюмсай, порюмсай! — сказала мама на доччині сльози. — Хоч буде чим помити підлогу.
Та згодом не витримала. Та й хто зміг би витримати гіркий отой плач!
— Що то за хлопець?
— Хороший, — схлипнула крізь сльози Яринка.
— Хороший! — пирхнула мама. — Тобі всі хлопці хороші!.. Та не плач, бо не пущу! — В Яринки миттю висохли сльози. — Як ти з ним познайомилась?
— Уночі... Виглянула на вулицю, а... — Тут у Яринки вистачило кебети трохи заспокоїти маму. — ...А вони саме йшли.
— То він був не один?
— Не один. Хлопці й дівчата.
— І куди ж вони йшли серед ночі? — знову наповнилась підозрою мама.