Яринка й не подумала на нього образитись, так його зараз жаліла. Не могла уявити, як це можна позбутись батьків. Мами і тата.
— Вони в мене були альпіністами, — сказав згодом Юрко.
Сиділи на вершині найменшого Брата — в Яринки все ще тремтіли руки й ноги від прямовисного, майже в лоб, підйому. Іноді щосили притискалась до гарячої скелі, відчуваючи, що ось-ось зірветься й шасне донизу, на безжалісне, гостре каміння, але з’являлась його дужа рука і лунав його напрочуд рідний голос:
— Спокійно. Спокійно... Нічого страшного немає... Ставай от сюди... Бачиш, яка ти молодець!
І канудливий клубочок, що підкочував Яринці під горло, одразу ж зникав.
А тепер вони на вершині. Звідки до сонця рукою подати. Де все живе й неживе лишилось далеко внизу. Де нікого немає, крім них. Де тільки вітер та синява. Та оці його слова про батьків, які були альпіністами.
— Обоє загинули в горах. Спершу мама, а другого дня тато. Коли вже спускались з вершини. Тато ніс мертву маму, і так удвох і полетіли...
В Яринки болісно ламаються брови. Уявляє чомусь його батьків птахами. Великими-великими птахами. Мама загинула, і тоді тато-птах, згорнувши крила, каменем упав на землю. На гостре каміння.
— А ти? — питає Яринка — очі її повні сліз.
— А я навчився літати. І щоліта приїжджаю сюди.
— Ти сам змайстрував собі крила?
— Змайстрував? — Він якось дивно подивився на неї. — Я їх не майстрував. Вони самі виросли.
— Як виросли? — вражено спитала Яринка.
— Ти літала вві сні? — спитав у свою чергу Юрко.
— Умгу... Коли була ще маленькою, — розсміялась Яринка. — Так смішно: досить махнути руками — і вже полетіла.
— А проснувшись, хотіла літати? Насправді?
— Ні, — подумавши, чесно відповіла Яринка.
— А я хотів. Я дуже хотів. Особливо коли не стало батьків. Так хотів, що уже й жити не міг. І одного разу стрибнув з дев’ятого поверху...
— З дев’ятого? — жахнулась Яринка. — І не розбився?
— Як бачиш, — усміхнувся Юрко.
«Яка в нього гарна усмішка!» — подумала Яринка.
— Як же ти уцілів?
— Уцілів, бо, поки падав, у мене виросли крила.
— І тобі не страшно було?
— Не страшно. Я знав, що обов’язково полечу. Я не міг не полетіти!.. Крила з’явилися вже при самій землі. Вони наче вибухнули. Я навіть відчув, як на спині тріснула шкіра. Так заболіло, що закричав... Але тут мене підхопило, понесло, і я м’яко опустився на землю.
— І ніхто тебе не побачив?
— Ніхто, я стрибнув серед ночі. Коли усі спали. — Юрко знов усміхнувся, щось смішне пригадавши. — Ти б подивилась, яке було в мого дядька обличчя, коли я, піднявшись, подзвонив, а він одчинив мені двері!
— А ти хіба не міг злетіть на балкон? В тебе ж уже були крила!
— Не міг. Я тоді ще не вмів літати. То вже потім, пізніше...
Юрко замовк. Мовчала й Яринка. Не знала, вірити йому чи не вірити, хоч не схоже було на те, що він говорив неправду. Та й навіщо? Що він вигравав, вигадуючи про крила? А все ж відчувала, що не матиме спокою, поки остаточно переконається, що все сказане правда.
— Слухай... Ти не розсердишся на мене?
— За віщо? — спитав Юрко. Обхопивши коліна руками, дивився кудись в далечінь. А на лиці його лежав хмаринкою сум. Може, думав про батьків...
— Як я тебе щось попрошу. Не розсердишся?
— Що саме попросиш?
— Пообіцяй не сердитись. — І Яринка благально торкнулась його руки.
— Не розсерджусь.
— Покажи свої крила. — І, злякавшись того, що він таки розсердиться, швиденько додала: — Я тільки гляну разок... І нікому-нікому не скажу. Навіть мамі. Чесне-пречесне!
Юрко якось дивно подивився на неї. Потім звівся, став мовчки стягати футболку. Широкі плечі його засяяли здоровою смагою.
— Дивись, — сказав він і повернувся до Яринки спиною.
І Яринка побачила крила. Двоє крил, притулених щільно до спини. Осяяні сонцем, вони переливалися сріблом, струмували, стікали донизу і знов підіймалися вгору. Якась сила, якийсь рух вчувався у них, якийсь трепет невпинний — Яринці здалося, що вони от-от самі собою розгорнуться і Юрко злетить у повітря.
Злетить? Але ж вони такі маленькі! А ті були величезні.
— А де ти подів оті, великі? — зачудовано спитала Яринка. — На яких літав уночі?
Юрко повів плечима — і за спиною в нього вибухнули крила: величезні, як у гігантського метелика, вони так і війнули в обличчя Яринці. І були такі тонкі, що крізь них прозирало все: і гори, й дерева, і море, й небо. Вони тремтіли, переливались веселкою, звали до руху, до лету.
— Полети! — попросила Яринка. — Ну, полети!
— Вдень? — здивувався Юрко. — Щоб хтось побачив?
Повів плечима — і крила враз опали, згорнулись, притулилися щільно до спини.
Спускалися мовчки. Юрко чи то вже розкаювався, що показав крила, чи з іншої причини, тільки все мов сердився на Яринку. Вона теж, почуваючи перед ним якусь провину, не сміла на нього й глянути. Стрибала відчайдушно з каменя на камінь і коли б зламала ногу, то лише сказала б: «Ото так тобі й треба!»
Вже в невеликій бухті, що межувала з тією, де вони зупинились, Юрко холодно мовив:
— Ти йди. Я скупаюсь.
І Яринка, маленька, нещасна, не знати чим і ображена, побрела, не оглянувшись жодного разу, до тата, що, здається, як ліг, так і пролежав голічерева оці чотири години.
— Вернулась? А де ж поділа Юрка?
— Зараз прийде. — Боячись розплакатись, Яринка сіла поруч. Лише зараз відчула, як натомилась.
— Що це з тобою?
— Нічого!
Роздягнулась, роззулась, кинулась в море.
І, вже пірнувши під воду, згадала про сердолік. Що лежав у кишені в халаті. Раптом здалося, що вона його загубила. Відштовхнулась од дна, чимдуж попливла до берега.
Сердолік був на місці. Засяяв живою жариною, і Яринка, заспокоївшись, знов побігла у воду.
Потім вони їли передане мамою, і все було, як ніколи, смачне, тим більше що Юрко, здається, пересердився: підійшов, як завжди, спокійно-привітний. Тож Яринка подавала йому найласіші шматки та й сама не ловила гав, і згодом на газеті не лишилося й крихти. Тато зібрав газету, щоб одкинуть чимдалі, але Юрко перехопив її з татових рук, відніс у каньйон і там спалив. І коли вертались, то підбирав і односив подалі од берега все, що накидали люди. Як у себе в кімнаті.
Мама їх трохи полаяла («Нарешті прийшли! Я вже хтозна-що й передумала!»), але й це не зіпсувало Яринчиного святкового настрою, тим більше що й тато її не «продав»: сказав, що разом з ними піднімався у гори. «Може, хоч трохи схуднеш», — зауважила мама і ще поцікавилась, чи багато було гадюк. І не повірила, коли Яринка відповіла, що не стріли жодної. «То ви так дивились. Укусила б, тоді побачили б!» Мама немов аж жалкувала, що їх обминули гадюки. А Яринка, вже лігши в постіль, подумала, що і сю ніч піде на Медову й зустріне Юрка. І, щаслива, заснула.
Й ганебно заспала. Прокинулась, коли мама вже приготувала сніданок.
— Уставай, мандрівнице, бо й сонце проспиш! Та біжи буди свого татка — скільки можна хропти?
Вийшла Яринка надвір: сонце, небо, море безкрає і Медова гора, що з докором дивилась на неї. «Я пропала! — подумала в розпуці Яринка. — Він ніколи мені цього не простить!» Їй уже здавалось, що Юрко, образившись, зібрався й поїхав додому. І, розбуркавши тата, не втрималась од сліз:
— Та, він не прийде!
Плакала гірко й невтішно, відчуваючи себе найнещаснішим у світі створінням.
— Хто, Юрко? — здогадався одразу ж татусь. — Та де він подінеться, доню! Прибіжить як обпечений! — Обійняв Яринку за плечі, дорогий, рідний, близький, і так солодко було плакать, ввіткнувшись у татові груди обличчям. — Ну, годі. Поплакала, й досить. Ми твого Юрка й під землею знайдемо. Хай лиш спробує мою доню покривдити!
І Яринці трохи полегшало. Хоч цілий день ходила сама не своя. Та ще треба було прикидатись безтурботно-веселою, щоб нічого не запримітила мама. І кожен високий хлопець, кожен юнак здалеку здавався Юрком. «Він!» — так і тьохкало серце. І щоразу була розчарована. Хоч могла б і не виглядати: там, на Трьох Братах, він сказав, що ніколи не бува на цім пляжі. «Тирло! Лежать оселедцями і дуже щасливі». І ще додав, що він не втомлюється дивуватись лінощам курортної публіки. Сто кроків відійти — і вже простір, вже не треба штовхати сусіда, щоб відвоювати собі місце. Ні, злазяться докупи, наче тюлені, купаються у збовтаній воді, де за тілами й моря не видно, і, провівши отак увесь місяць, повертаються додому щасливі: ми побували на морі!