Яринка відчувала себе в цей день теж «оселедцем»: на неї весь час наче проливалась Юркова зневага. Кидалася в хвилі, запливала чимдалі, за кольорові буї, на неї кілька разів кричали у мегафон: «Дівчино в червоному купальнику, негайно верніться назад!» А одного разу підпливли навіть човном: «Ти що, хочеш потонути?» — спитали сердито. «Хочу!» — відповіла Яринка ще сердитіше і пірнула, втікаючи од простягнених рук, а доведена до істерики мама казала, що більше не пустить її до моря.
«Ну й хай! — думала Яринка, ткнувшись обличчям у гальку. — Дуже воно мені, ваше море, потрібне!»
І, повернувшись додому, раніше вклалася спати, щоб не проспать хоч цю ніч...
— Ти прийшла? — спитав він зраділо.
— Прийшла! — видихнула щаслива Яринка: вся розпука, всі невтішні думки щезли, як дим.
Він на неї чекав!
— А я думав, що ти вже не прийдеш.
— Я і вчора прийшла б, та заспала, — призналась Яринка. — Ти сьогодні будеш літати? — І благально доторкнулась до нього: — Полети! Ти так красиво літаєш!
І коли він полетів — розтанув у прозорій пітьмі, Яринка й собі забралась на скелю. Враз пригадала його розповідь, як він стрибнув з дев’ятого поверху, подумала: «А я змогла б?» Обережно, щоб часом не звалитись, ступила на край, ще обережніше глянула донизу. Темна прірва одразу ж ожила, ворухнулась, поповзла їй назустріч, простягаючи невидимі руки: «Стрибай! Ну, стрибай!» Позадкувавши, Яринка злізла притьмом зі скелі, одбігла як можна далі, стала ждати Юрка.
А він цього разу недовго й літав: йому теж, мабуть, було нудно без неї.
— Коли ми ще підемо на Три Брати? — спитала Яринка.
— Хоч і завтра. Я щодня туди ходжу.
І Яринка поверталась щаслива: буде ще один похід на Три Брати, і не одна ніч на Медовій горі, і перші обійми, і перший поцілунок несміливий, що запам’ятовується на всеньке життя. І навіть ось така незакінчена Яринчина фраза:
— Коли ми одружимось?..
— А як не одружимось? — перебив він її жартома.
— Одружимось! — аж ногою притупнула на нього Яринка: відчула, як щось мамине ворухнулося в ній.
І вони пошлюбились.
І нажили двох дітей.
І щасливо живуть ось уже восьмий рік.
Щасливо?
Мама з самого початку була проти їхнього шлюбу.
Про їхній намір побратись довідалась не в Криму і навіть не тоді, коли вони повернулися в Київ, а набагато-набагато пізніше. Як Яринка закінчила школу. Після випускного вечора, під ранок, коли Яринка повернулась додому, пропахла наскрізь росою, по якій вони щойно бродили.
Яринка кінчала не мамину школу. До маминої треба було добиратись майже годину, спершу на метро, а тоді вже трамваєм, тож її віддали в школу навпроти: перебігла вулицю — і вже дома. Дуже зручно, як на думку батьків, тільки не на Яринчину думку. Особливо коли вона познайомилася з Юрком. Мама знала розклад уроків дочки назубок, і запитання «де ти пропадала?» частіше лунало в їхній квартирі. Яринка могла б, звісно, відповісти, де і з ким, але це була таємниця, якою вона воліла не ділитись навіть з батьками, тож доводилось вигадувати про чергову подругу і при цьому чесно дивитися в мамині очі.
— А чого червонієш?
Червоніє? А чого це їй червоніти? Уже не можна й прогулятись з подругою!
— Ну, гляди. Бо щось у тебе в останній час завелося багато подруг...
Ото так! Вже й подруг не можна заводити!
Паленіючи праведним гнівом, йшла до себе в кімнату.
А там на неї вже чекав Юрко. Невидимий ні для мами, ані для тата, Юрко підступав до неї з порога, заволодівав усіма її помислами. Вчив разом з нею уроки, гортав сторінки художніх книжок, дивився телевізор, йшов, коли надходив час, разом з нею вечеряти. Сідав поруч, брав одну й ту ж виделку, мішав разом з нею цукор в одній і тій же склянці з чаєм, пробував з однієї й тієї ж ложечки, чи не дуже солодкий. «Ти чому усміхаєшся?» — дивувалася мама. «Я? — здригнулась Яринка. — Нічому». — «Ні, з нашою дитиною таки щось робиться. Ти не помічаєш?» — це вже до тата. Тато в усі очі дививсь на Яринку і, звісно ж, нічогісінько не помічав. Навіть того, що дочка дуже вилюдніла за останній рік, стала зовсім дорослою.
Кінчалась вечеря, і Яринка знов поспішала до своєї кімнати. Щоб лишитися наодинці з Юрком. «Завтра ми зустрінемось!» — бриніло, видзвонювало, і нехай зустрічі ті будуть, як пісня пташина, короткі, хай весь час оглядатись доводиться, щоб ніхто не помітив, тим дорожчі вони для Яринки.
А цей вечір весь належатиме їм. Цього вечора не треба буде, зустрівшись, одразу ж прощатися, щоб вчасно прибігти додому: навіть мама прийде опівночі, то що говорити вже тоді про Яринку! Цього вечора вона постарається якомога раніше зникнути зі школи, з якою сьогодні буде прощатись, і до дванадцятої вони будуть з Юрком. Три години, три довгі години, три безконечно довгі години, в які можна вкласти всеньке життя.
— Може, зайти за тобою?
— Що ти, ма! Я сама прибіжу.
— Ну, гляди. Щоб була вдома не пізніше дванадцятої.
Вийшли разом. Яринка в свою школу, мама в свою. На мамі темно-сірий костюм строгого крою. Яринка ж у червоній, яка так їй личить, сукенці. Ще й нові імпортні черевички на високих шпильках (місяць вчилась ходити) — вся в новому, в святковому, Яринка так і світилась — стрічні мимоволі задивлялись на неї, задивлялися, і в самих яснішали погляди.
А школа вже чекала Яринку, святково заквітчана, школа вітала Яринку осяяними вікнами, крізь які хлюпало веселою музикою. Школа, помолодівши разом з оцими вісімнадцятилітніми, що веселими зграйками злітались до неї, сама наче зірвалася в танок, у кружляння завихрене, що триватиме до самого ранку.
Тільки Яринку даремно шукати серед тих, що танцюють.
Яринка вже в одному з київських парків, і поруч Юрко, і їй більше нічого не треба.
І вже десь опівночі, коли довкола знелюдніло і тиша лягла на склеплені сонно повіки великого міста, попросила жагуче Яринка:
— Візьми мене з собою! Ну візьми!
— А як упадемо?
— Не впадемо.
Стояли над урвищем, що темно западало донизу, і там, далеко внизу, мерехтів таємниче Дніпро, і ліворуч рухливими вогниками перетинав могутню ріку міст метрополітену, а праворуч — міст Патона, а за рікою навпроти вгадувався великий острів: тільки піщана смужечка берега одсвічувала над урізом води. А в темному небі жодної зірки.
— От побачиш — долетимо!
Відчувала таку легкість у тілі, таку невагомість, що здавалось: дмухне вітерець — і вона злетить у повітря.
І таки домоглася свого: Юрко роздягнувся, роззувся, обхопив її спереду, міцно притис до грудей.
— Може, й мені роздягнутись? — прошепотіла Яринка: все в ній враз обмерло, зібгалося в темненьку грудочку страху.
— Не треба.
З м’яким шурхотом розпростались крила, і Яринка не встигла охнути, як моріжок, на якому вона щойно стояла, провалився донизу, а назустріч понеслися чорні списи гостроверхих дерев. Проносились миготливими тінями і щезли одразу; промайнула вузька смужка шосе, гранітна набережна, і вже лиш вода, чорна вода, що волого дихнула в обличчя. Нижче й нижче, Яринка навіть ноги підібрала, боячись зачепитись, їй здалося, що ось-ось вони упадуть, та враз попід нею промайнула світла смуга, і вогонь при самій воді, і чиєсь догори задерте лице з роззявленим од подиву ротом.
Спустились недалеко від берега, на галявині. І майже поруч залунали людські голоси:
— Василю!
— Гов!
— Ти бачив, що за чортівня?
— Яка чортівня?
— Над головою щось пролетіло!
— Птах?
— Та який там птах! Кажу ж: чортівня!