— Пити менше треба було...
— Руки, ноги і дві голови... По пиці ледь не проїхало!
— Якщо по твоїй, то не жалко.
— Тьху!.. Ще й не вірить! От кажу ж, що летіло!
— То піди подивись.
— Еге! І ноги ось трусяться.
— То не ходи. — Василь належав, видать, до стоїків, і його не можна було нічим здивувати.
А вони стояли завмерлі, боячись себе виказати, потім, коли ті двоє нарешті замовкли, Яринка, обернувшись лицем до Юрка (він усе ще тримав її у обіймах), прошепотіла:
— Летімо назад.
— Не зможу, — так же тихо відповів їй Юрко. — Удвох не піднімемось.
— Тоді ходім. Міст недалечко. Я тут бувала.
Взявшись за руки, якомога обережніше перетнули галявину, і тут Яринка знову зупинилась:
— Там же міліція. Як ми пройдемо?
Юрко ж був лише в плавках.
— Постій тут, — сказав тоді Юрко. — Ти можеш мене почекати, поки я злітаю за одягом?
— Можу.
— Стій і нікуди ні кроку. Інакше я тебе не знайду.
Юрко махнув крилами й одразу ж щез, так було темно, а Яринка лишилась сама. І кущі, й дерева одразу ж обступили її, стискаючи простір, а чорне небо опустилось ще нижче. Повітря наче аж згусло, тисячі чорних очей понуро вп’ялися в неї. «Хоча б він мене знайшов!» Яринці вже чомусь здавалось, що Юрко не знайде її і їй доведеться самій вибиратись до мосту.
— Ти! — скрикнула зраділо Яринка, коли Юрко виник із темряви.
А поруч знову настраханий голос:
— Василю!!
— Та що?
— Знов пролетіло!.. Господи, так і померти недовго!.. Кинь газету, бо і в кущі збігати ні з чим.
— На, тільки біжи далі.
— Господи, господи, щоб я по цю рибу ходив! — пролунало вже з іншого місця.
— Навіщо ти його лякав? — з докором спитала Яринка: зараз, коли Юрко повернувся, їй було зовсім не страшно.
— А як би я тебе розшукав? — запитав у свою чергу Юрко. — Коли б не летів на вогонь?
Яринка не знайшлася, що відповісти, лише щасливо зітхнула.
Острів водив їх до самого ранку. Вони то виринали на галявини, то пірнали під густі крислаті дерева, і земля дарувала їм тисячі пахощів, а небо надійно прикривало їх від заздрісних поглядів. Яринка, не витримавши, скинула свої «шпилечки» разом із панчохами і відчувала підошвами кожну травинку, кожен листочок, кожну гілочку, що траплялися їй по дорозі. Це було ні з чим незрівнянне почуття дотику до таємничого й вічного лона, яке її колись породило, ще задовго до того, як вона з’явилась на світ, яке чекало всі оці роки на неї, терпляче й лагідно, наперед знаючи, що Яринка прийде, нікуди не дінеться, бо навіть найтовщі асфальти й бетони не в спромозі убити в людині предковічну пам’ять землі. І дивне почуття поступово оволоділо Яринкою. Наче вона на острові цім і народилась, і всі оці роки нікуди звідси не йшла: засинала разом з деревами в білому сні, коли наставала зима, а навесні просиналася жадібно, теж разом з рослинами, і була то галузкою, що вкривалася першою зеленню, то травинкою, то квіткою, то метеликом з яскравими, наче в сонця позиченими крилами.
А під ранок впала роса, і вся вона просякла росою.
Потім сходило сонце — велике, червоне, спокійне і добре, і світлішало, підіймаючись, небо, і сині, зелені, а потім і блакитні кольори щедро розливались по ньому. Все довкола пронизалось червоним промінням, до найдрібнішого листочка висвітлившись, спалахнуло такими чистими вогнями, що вони зупинились і, заворожені, довго не могли зрушити з місця.
Мокрі, забрьохані по коліна в росу, добрались нарешті до мосту. Яринка тільки натягнула панчохи, взула свої модні туфлі.
Молоденький, наче в цю ніч народжений міліціонер, який стояв на мосту, зустрів їх приязним усміхом. Виструнчився і козирнув: віддав честь їхній молодості, їхній закоханості.
— Можна я його поцілую? — спитала Яринка Юрка.
— Цілуй.
Дивуючись власній сміливості, Яринка підбігла, обійняла отетерілого міліціонера, цмокнула в щоку. Щока була туга, наче яблуко.
— Ти всіх цілуватимеш по дорозі? — спитав згодом Юрко.
— Всіх! Боже, які люди хороші!
Сонце вже висіло над обрієм, золотило Яринчині очі. І вона геть зовсім не думала, як з’явиться додому, що казатиме мамі.
Вже біля під’їзду Юрко запитав:
— Може, я з тобою зайду?
— Не треба. Я сама... Іди, я сама. Юр, — коли він уже відійшов, — а ти забув мене поцілувати!
Юрко вернувся.
— Отепер мені нічого не страшно, — сказала Яринка.
Присмак поцілунку ще зберігався на її вустах, коли вона натисла на кнопку дзвінка.
Мама наче всю оцю ніч простояла по той бік дверей. Одчинила одразу ж, і на Яринку мов хлюпнуло крижаною водою: таке було в мами обличчя.
— Де ти ходила?
— На випускному вечорі, — пробелькотала Яринка: все в ній враз опустилось, зібгалось у клубочок.
— З випускного вечора всі давно повернулись додому! Я всіх твоїх подруг обдзвонила. Ми цілу ніч не спали, хтозна-що й передумали. Де ти була?
— На острові, — чесно сказала Яринка.
— На якому ще острові? З ким?
— З Юрком.
— З яхим Юрком, господи? З яким, питаю, Юрком?!
— Ну, з Юрком. — Яринці так важко пояснити зараз мамі, хто такий Юрко, як важко було б пояснити, що таке сонце. Чи небо. Чи день. І, спалюючи за собою всі дощенту мости, вона рубонула: — Я виходжу за нього заміж! От.
— Що ти сказала? — не повірила почутому мама.
— Я виходжу заміж, — повторила Яринка не так уже голосно. — За Юрка.
Тут зчинилось таке, що краще про це й не писати. Мама ковтала пілюлі, тато підносив їй воду. Яринка, набурмосена, стояла посеред кімнати. Відчувала власну велику провину, а разом кам’яніла в рішучості: вона таки вийде заміж! Що б там не сталось.
— Ця дитина таки зведе мене в могилу! — поскаржилась мама, коли трохи отямилась. — Де ти взяла того Юрка?
— В Криму.
— Час од часу не легше: в Криму! Коли ти встигла з ним познайомитись?
— Вночі. Коли ти спала.
— Де?
— На Медовій горі.
— Ти бігала вночі на те урвище? — жахнулася мама.
— Бігала... Там зовсім не страшно.
— Ти чуєш, що твоя дитина витіває? — повернулась мама до тата. Тато терпляче тримав кухоль води. — Та постав ти той кухоль!.. Твоя дитина бігала серед ночі на побачення з якимось Юрком!
— Він не якийсь! — обурилась Яринка.
— Замовкни! — гримнула мама. І знову до тата: — А ти стоїш і мовчиш.
— А що ж мені казати? — спитав, зблимнувши, тато.
Тут уже дісталося татові. Було сказано навіть те, що тато не мужчина. Що в іншого батька дочка так не посміла б розмовляти з матір’ю.
— Він хоч працює чи, як ти, щойно виповз із школи? — спитала уїдливо мама.
— Працює.
— Ким?
— Не знаю.
— А хоч яка в нього зарплата, ти знаєш?
— Я за людину виходжу, а не за вашу зарплату! — спалахнула Яринка.
— Красиво, красиво... А дитину хто годуватиме?
Дитину? Яку ще дитину? Вона, Яринка, про заміжжя говорить, а не про дитину.
— Поговори ще ти з нею, — мовила вкрай знесилена мама. — Я, здається, не доживу і до вечора.
Тато одкашлявся, збираючись, мабуть, на розмову з дочкою, але тут мама сказала, що досить. Треба заснути хоч трохи — потім продовжим розмову.
— І забудь про Юрка! Викинь з голови! Про вищу освіту думати треба, а не про заміжжя.
Батьки невдовзі й лягли. Спершу перемовлялися, потім замовкли. Яринка ж, повна образи, на зло їм не лягла у постіль. Сиділа й наливалась рішучістю: однаково вийде заміж!
Два дні просиділа вдома. Два дні її то вмовляли, то сварили, то навіть погрожували вивезти з Києва. І всі оці дві доби Яринка стояла на своєму. Сама дивуючись власній затятості.
— Гаразд, — врешті не витримала мама. — Приводь своє щастя. Треба хоч познайомитись, чи як?
— Ой мамулю, яка ти в мене хороша! — кинулась обіймати маму Яринка.
— Не лижись, не лижись! — Мама була сердита на себе, що поступилася. — Не думай, що я згодилась на ваш дурний шлюб.