— Ой, пробачте!
Юрко так і присів, а потім, нашвидкуруч витершись, проскочив до кімнати. І довго шепотілися: помітила мама чи ні.
Помітила!
Яринка одразу ж те зрозуміла по маминому приголомшеному вигляду.
Вдень, коли Юрко ще був на роботі, підступила до Яринки з допитом:
— Що то в нього на спині?
— Де саме? — спробувала відкрутитись Яринка.
— На спині, де ж іще!
— Ну... крила... — Що ж іще могла відповісти Яринка?
— Я так і знала! — Мама зблідла, упала в крісло.
— Вони нам ніскілечки не заважають, — спробувала заспокоїти маму Яринка. — Ми навіть літаємо вдвох...
Але мама наче оглухла. Перед маминими очима ще, мабуть, стояла жахлива картина: Юркова оголена спина і на ній згорнуті крила.
— Ти думаєш, що ти говориш? — трохи отямившись, обірвала мама Яринку. — Ти хоч розумієш, за кого ти вийшла заміж?
— За Юрка...
— За якого Юрка! — перейшла вже на крик мама. — За потвору! Перевертня!.. Був би вже краще горбатий! Хочеш, щоб і діти твої отакі були?
І як Яринка не плакала, як не переконувала маму, що Юрко абсолютно нормальна людина і крила його тільки скрашують, у мами на всі її вмовляння та докази був один аргумент:
— Ти уявляєш, що буде, коли про це дізнаються інші?
— Не дізнаються.
— Нам тоді й на вулицю не можна буде поткнутись. Як я з’явлюся в школі, на очі всього колективу? Директорка, яка має крилатого зятя! На все життя ощасливили, до ями могильної...
І під кінець категоричне, що не підлягає оскарженню:
— Вибирай: або ми, або отой твій... Юрко...
Але Яринка вибирати не хотіла. Яринка не могла уявити, як вона зможе жити без Юрка, без мами чи тата. І мама після кількох днів, що перетворилися в пекло, сказала зарюмсаній по самісінькі вуха дочці:
— Перестань ревіти, я щось придумала.
Мама, виявляється, не сиділа склавши руки всі оці дні. Мама діяла. І знайшла абсолютно надійну людину. Яка єдина зможе їх врятувать од ганьби.
— Мій колишній учень, до речі. Вела його з восьмого класу. — До того, як стати директором, мама викладала математику в старших класах. — Тепер він першокласний хірург. Покладемо твого Юрка під чужим іменем, ніхто й не довідається.
— Навіщо? Юрко ж абсолютно здоровий!
— Не перебивай! Він його прооперує. Одріже оту гидоту, і твій Юрко стане нормальною людиною. Як усі.
— Йому ж буде боляче, ма!
— Зроблять під наркозом — нічого не чутиме... І май на увазі: це єдиний вихід. Якщо хочеш його зберегти, то мусиш умовити.
— А як він не погодиться? — Яринці й подумати страшно, що Юрка будуть класти під ніж. До того ж вона його вже не може й уявити без крил.
— Якщо любить — погодиться.
— Нехай трохи згодом, ма, — почала проситись Яринка.
— Коли згодом? Коли все місто дізнається? Ти цього хочеш? Чоловіка треба обламувати, поки він у тебе закоханий. Поки йому здається, що поза тобою й жінок не існує. Потім уже буде пізно. Я з твоїм татом протягом першого ж тижня упоралась. Бачиш, який у нас тато? Отакий має бути й Юрко. Якщо хочеш бути щасливою.
— Ми ж іще й не налітались, — сумно сказала Яринка.
— Ще налітаєтесь. На літаках. Ви ж люди, а не метелики...
І Юрко після довгих вмовлянь та сліз нарешті погодився.
Операція відбулася успішно: головне — ніхто про це не дізнався. Юрко став нормальною людиною, і вони щасливо живуть ось уже восьмий рік.
Юрко теж закінчив інститут, трохи пізніше од Яринки. І «кує» кандидатську. На яку тему, не так уже й важливо, головне — одну з наймодніших. За висловом мами Яринчиної, захиститься «з коліс».
Він став лисіти і нажив помітне черевце. І дуже чимось став схожий на Яринчиного тата. Особливо коли вони вдвох, надівши цератові фартухи, заходжуються прати білизну. Нахиляться дружно над ванною, і не розібрати, де тесть, а де зять.
І якщо коли й літає, то лише вві сні. Та й то рідше й рідше.
А крила...
Крилами теща підмітає підлогу.
Роман
Микола Миколайович, або по-вуличному Мик-Мик, задумав написати роман. Роман мав називатися так: «Моє розпрокляте життя. З прологом та епілогом».
Життя у Мик-Мика, щоправда, було не таке вже й прокляте: заголовок виник тоді, коли дружина, Домна Данилівна, вдарила його віником по голові. І що особливо образливо: не тим кінцем, за який тримають, а тим, яким підмітають. Тож і сталося так, що все, зібране на вінику, лишилося в Мик-Мика на маківці.
«Опишу! — думав Мик-Мик, палаючи душею і серцем. — Все як є опишу! Ти в мене поскачеш!»
Згодом, охолонувши трохи, мусив зізнатись, що в прикрому інцидентові цьому була і його частка вини. Що, коли б він не ліз непрошений, все обійшлося б тихо та мирно і він замість того, щоб, палаючи помстою, вичісувати з чуприни сміття, попивав би оце зараз чайок з свіжозвареним вишневим варенням. Але з іншого боку: не пригости його Домна Данилівна віником, задум роману так би й не виник і нам не довелося б писати правдиву цю повість.
Отож будемо строго дотримуватись фактів, не затаюючи щонайдрібнішої деталі, якою б неприємною вона не була, не пригладжуючи та не причісуючи на догоду майбутнім редакторам, переповідаючи все так, як було насправді.
Почнемо свою розповідь з того моменту, коли Домна Данилівна, яка підмітала саме кухню, сказала своєму чоловікові:
— Не лізь!
Бо Мик-Мик, переконаний, що варення без нього не звариться, підступав із ложкою до великого латунного таза, в якому булькотіло й кипіло: йому вже здавалось, що почина підгорати.
Опустив ложку в густо-вишневу масу, провів по дну.
Так і є: ложка об щось зачепилася.
Притис, потягнув, щоб ізшкребти, і таз, наче оживши зрушив з місця та й поїхав з конфорки.
— Тримай! — зойкнула Домна Данилівна.
Але вже було пізно: таз летів додолу, і жодна сила не могла його втримати.
Таз вибухнув варенням, як бомба. Бризнуло на меблі, на стіни, на самого Мик-Мика, дістало Домну Данилівну. Отоді й пішов у хід віник.
Акція, як то кажуть, украй ганебна і образлива: Мик-Мика навіть у дитинстві не били віником. Пожбуривши у свою половину важкою латунною ложкою, вибіг із кухні. І вже потім, одмившись од варення, надумався, що напише роман.
Тож почнемо бодай конспективний виклад ще ненаписаного твору. Про це попросив сам Мик-Мик, коли зрозумів, що над майбутньою книгою доведеться працювати довго і тяжко, а видавати ще, мабуть, довше: шлях до читача іноді буває такий, як від Землі до Сатурна.
Микола Миколайович, або Мик-Мик, належав до низькорослого племені: природа відміряла йому рівно метр шістдесят — ні на сантиметр більше. Але в малій голові часом буває неабиякий розум, а у вутлих грудях — левине серце.
Отож і Мик-Мик ще змалечку не вилазив із синців, а як до школи пішов, то й поготів: там довго пам’ятали, як він одного разу оддухопелив найсильнішого учня. Учень той був на дві голови вищий од усіх хлопців у класі і вдвічі ширший у плечах, до того ж мав такі кулаки, що міг і палі в землю вбивати, тож не дивно, що він тероризував усю школу, поки не налетів на Мик-Мика. Налетів і обпікся. Мик-Мик (його вже тоді звали Мик-Миком — за якусь недитячу солідність) кліщем вчепився у свого супротивника — ні одірвати, ні збити — і доти теліпався на ньому поки й повалив, а поваливши, одразу ж ухопив за горло.
Після цього випадку з ним боялись заводитися найбільші силачі. А дівчата, уже в старших класах, коли їм дуже свербіло на танцювальний майданчик, про який ішла сумна слава через хуліганів, що товклися на ньому, обов’язково кликали з собою Мик-Мика. Знали напевне: Мик-Мик швидше загине, аніж дасть їх покривдити.
Іще один епізод із шкільного життя.
Навчалася в їхньому класі дівчина, здається, Валя. Та не в тому справа, як її звали: скільки років минуло, не гріх і забути. Важливо інше: Валя була дуже симпатичним створінням. Білявенька, з ніжно-рожевим лицем і з такими ясними очима, що і в темряві сяяли. Чого ще, здавалося, треба для того, щоб хлопці один з-поперед одного набивалися проводити її додому. А от не проводили! Якщо інші дівчата не мали одбою, то Валя з року в рік ходила сама. І була тому серйозна причина: Валя жила на вулиці, що користувалась особливо сумною славою серед юного населення міста. Від вулиці тієї вже не лишилося й сліду, там стоять висотні будинки й проліг широкий проспект, а тоді, до війни, вона називалась Собачкою, і хлоп’ячий гурт ревниво стеріг своїх дівчат від зайд із чужих територій. Упіймають — так боки намнуть, що місяць триматимешся. Навіть вдень на ній було страшнувато: з одного боку високі паркани, за якими нічого не видно, а з другого — яруга такий, що полетиш — кісток не збереш.