Отож і не дивно, що Валя завжди поверталася зі школи сама. Поки одного разу, після кіно, хлопці стали під’юджувати Мик-Мика.
— Ану спробуй, якщо ти такий хоробрий!
Мик-Мик почав уже курити — перший у класі. Тож він поважно дістав «Біломор», ще поважніше стромив цигарку до рота, і цигарка одразу ж здалася вдвічі довшою, ніж була насправді.
— Тримай! — віддав портфеля товаришеві. — Занесеш додому.
— Проведеш? — запитав вражено той.
Мик-Мик не відповів: запалив цигарку, пахнув у бік Валі димком:
— То пішли?
— А може, не треба? — завагалася Валя: їй дуже хотілось, щоб її провели, а разом і боялася.
— Давай свій портфель! — простягнув вимогливо руку Мик-Мик.
І пішов поруч з Валею. Од притихлого гурту.
Що з ним потім було, так ніхто й не дізнався. Мик-Мик іще змалку не любив розповідати про пригоди, які з ним траплялися. Валя ж теж казала, що ніхто їх не чіпав, тільки тупотіло позаду й свистіло і було їй дуже страшно. Так страшно, що вона стала умовляти Мик-Мика заночувати у них.
— Дурниці, обійдеться, — відповів їй Мик-Мик і, знову запаливши цигарку, гордо рушив у темряву.
Про те, що з ним сталося потім, міг би хіба що розповісти синяк. Який розцвів на всю щоку.
— Упав, — пояснював потім Мик-Мик.
Отакий був Мик-Мик, коли навчався у школі.
В армії, куди незабаром призвали Мик-Мика, навіть молодші командири ставились до нього з певною повагою.
Якось їх стали навчати бою на багнетах, і помкомвзводу, вимуштруваний за два роки так, що всі рухи у нього були доведені до автоматизму, став, наче вріс, у руках хвацько гвинтівку затиснувши, і наказав усім по черзі налітати на нього й колоти. На повному серйозі колоти! Бійці й налітали: з гвинтівками напереваги, з криком «ура» — і всі, як один, летіли на землю. Біс його зна, як те в нього виходило, тільки — блискавичний випад, і гвинтівка летить на землю, ще один випад — і вже на землі її власник. А помкомвзводу, розпалившись, ще й кричить, щоб ворушились пошвидше, бо він скоро засне.
Заснуть йому так і не довелося: в атаку рушив Мик-Мик. В нього був час придивитись, як орудує помкомвзводу, тож, добігши до нього («зблизившися з ворогом» — записано в статуті), він прошмигнув під гвинтівкою і щосили послав свою вже вперед. І коли б помкомвзводу в останню мить не відскочив, Мик-Мик настромив би його, як метелика.
— Ти що?! — закричав, збліднувши на смерть, помкомвзводу. — Очманів?! Три позачергові наряди!
— Відставить наряди! — втрутився комбат, який спостерігав за учбовим боєм. І похвалив перед строєм Мик-Мика. За солдатську кмітливість.
Війну Мик-Мик зустрів уже старшим сержантом: командував обслугою протитанкової гармати. А хто був на війні, тому не треба пояснювати, що таке протитанкова: сьогодні живий, а завтра — «поліг смертю хоробрих»; тільки-но цілий, а за хвилину вже й кісток не зібрати: як насуне, як дихне чорною смертю, то прикипиш до «сорокап’ятки» як до надії останньої — разом жити, разом помирати, і твоє щастя, коли встигнеш вигукнути: «Вогонь!» — на якусь долю секунди поперед ворожого гармаша, що приціливсь у тебе, за броню сховавшись. «Вогонь!» — крикнеш так, що твій голос оббіжить усю Землю — і лясне й підскочить, і розітне повітря, і ти сам уже готовий летіть за снарядом, щоб тільки поцілити... зупинити громаду броньовану, яка на півнеба над тобою нависла... «Мила, хороша — вогонь!» І жива металева істотка посилає снаряд за снарядом — тільки гільзи гарячі видзвонюють, відлітаючи набік.
А бувало й по-іншому: оту долю секунди виграє ворожий гармаш, і тебе так полосоне, так пожбурить і вдарить об пошматовану землю, що очуняєш уже в шпиталі на ліжку, якщо взагалі тобі судилось очуняти. І тоді попострибаєш підбитим горобчиком, поки тебе сяк-так підлатають та й випишуть у виздоровчий батальйон.
— Рота, р-рівняйсь! Струнко! Хто уже видужав і хоче в лінійні війська — крок уперед!
Мик-Мик завжди першим ступав отой крок із шеренги, хоч з повним правом міг би побути ще трохи в тилу: день тут просидиш — зайвий день проживеш. І знову коротка дорога на фронт, і вогнева — попереду «цариці полів», що, навчена, так заривалася у землю — носа не видно... Поперед усіх: лише простір ворожий, наспіх пристріляний, відміряний тобі підступною долею, та вірна подружка — гармата, що стоятиме з тобою до кінця: разом жити, разом помирати — іншого тобі не дано.
— Не стільки воював, скільки по шпиталях відлежувався, — пригадуватиме потім Мик-Мик.
І ще довго, вже по війні, не зможе спокійно дивитись на рухомі цілі, що проїжджатимуть мимо: мружачи око, братиме в приціл.
Мик-Мик повернувся додому з війни навесні сорок п’ятого, не довоювавши два місяці. Міг би піти вчитись у будь- який вуз (фронтовиків приймали без екзаменів), але його батько загинув на фронті ще в сорок третьому, а старенька вже мати билась як риба об лід, щоб дати раду ще двом синам, які ходили до школи.
— Нічого, — сказав у перший вечір Мик-Мик, — інститут від нас нікуди не дінеться. Інститут почекає.
І як був у формі військовій, в офіцерських погонах, при орденах та медалях, другого ж дня вирушив шукати роботу. Випадково зустрів однокашника: разом школу кінчали, разом і до армії йшли, тільки Мик-Мик повернувся з цілими руками-ногами, в однокашника ж правий рукав під ремінь заправлений.
— Мик-Мик!
— Льоня!
— Здоров!
Обнялися, розцілувались, як найрідніші брати, заглянули в забігайлівку, де шуміло, гуло і плавало в сизім диму, мов під час артпідготовки. Де треба було не розмовляти — кричати, щоб почуть один одного.
Випили за зустріч по сто грамів, уже цивільних, не фронтових, — такої сивухи ядучої, що й чорт би скрутився, закусили пиріжками, наче на глині замішаними, і вдарились у спогади. Згадували довоєнне мирне життя, бо війна в печінках сиділа обом, і таким воно здавалося світлим, таким казково прекрасним, що не вірилось: було воно насправді чи не було?
— Ти де влаштувався? — спитав під кінець однокашник.
Мик-Мик відповів, що поки — ніде.
— Йди до нас! — загорівсь однокашник. — Нам руки робочі отак-о потрібні. — І провів по горлу долонею єдиної руки. — Хочеш — муляром, хочеш — столяром. А то й електриком. Не бійся — навчимо. Живі гроші в кишені й міністерський пайок. По шістсот грамів хліба щоденно!
Мик-Мик не так спокусився грошима, як міністерським пайком. Гроші в той час були дешевші від полови: по десятці — яйце, по сотні хлібина-цеглина, а от пайок міністерський... Шістсот грамів хліба щоденно, та крупа, та раз у місяць цукор, жири на талони, а то й, дивись, американська тушонка у високих, як гільзи, банках: уже можна якось прожити, вивести в люди братів. Мик-Мик одразу ж вирішив твердо: поки брати не здобудуть вищої освіти, він до вузу ні кроку.
— То як? Згода?
— А ти сам ким працюєш? — глянув на порожній рукав Мик-Мик.
— Я в конторі. То згода?
— Згода! — відповів Мик-Мик. Звівся, осмикнув гімнастерку: — Веди до начальства!
Так Мик-Мик став будівельником. Спершу учнем муляра, поки освоївся (аж цікаво було: чотири роки тільки й знав — руйнував, а тепер ось будує), а тоді вже працював самостійно.
Хрещатик бачили? Ходили під будинками, що виросли вже по війні, в п’ятдесятих? Так не одна тисяча цеглин в ті будинки Мик-Миком покладена!
А Русанівка ж! А Воскресенка! Мик-Мик пам’ятає кожну свою цеглину в усіх тих будинках.