Цей, у якому нині живе, виріс без нього: одержав квартиру вже пенсіонером. Як ветеран Вітчизняної. Дві кімнати, кухня, кладовка, роздільний санвузол і вони вдвох з Домною Данилівною. З якою ось уже тридцять років живе — не скучає.
З Домною Данилівною, майбутньою своєю дружиною, познайомився в п’ятдесят четвертому році під час маївки. Виїхали всім колективом униз по Дніпру на теплоході, душ двісті, не менше, пристали за Плютами на лузі: сонячно, простір, якби крила — до неба злетів би, і така довкола краса, що серце обмирає. Он і бір сосновий, а ближче до лугу, на піщаному пригірку — село. Веселенькі хати у садках, тихі вулиці: ні машин, ні товкотнечі — живуть же люди в раю! Жінота ох! та ах! — а потім за посуд та до села: за молочком з-під живої корови, хлопці одразу ж заходились ганяти м’яч, дівчата збирати одна з-поперед одної квіти, сімейні ж — простилати нежалкі накривачки, діставати з торбів, із кошиків хто що привіз. Маївка ж. Тож не гріх закусити і той...
Мик-Мик ні до молоді не приставав, ні до сімейних: молодих переріс — незручно було бігати за м’ячем, не солідно, сім’ї ж завести не встиг. Не міг підшукати до пари. Та він, признатися щиро, не дуже з тим і поспішав: то братів треба було в люди виводити, то маму, що в останні роки з болячок не вилазила, по лікарнях возити — куди тут женитись!
— Встигнемо. Не горить, — відповідав завжди матері, яка бідкалась, що син так і лишиться неодруженим. — Була б шия, а хомут завжди знайдеться.
Шия була, хомут щось не дуже знаходився. Претендентки, щоправда, траплялися: в ті голодні на чоловіків часи дівчат було — хоч нанизуй. Та все попадались якісь несолідні: сам маленький і миршавий, уподобляв Мик-Мик тілистих жінок. Був до них небайдужий. Як побачить молодичку пудів на вісім, так серце і тьохне. Іноді не витрима: йде слідом, поки та не помітить.
Отож Мик-Мик поважно походжав по лужку, одягнутий, хоч одразу ж до президії. Костюм темно-синій бостоновий, придбаний з рук на Сінному базарі та перешитий, черевики лаковані, білосніжна сорочка, чорна краватка, ще й позолочені запонки. А на голові — велюровий капелюх. Мик-Мик походжав, підсідаючи то до одного сімейного кола, то до іншого, пригощаючись тим, що підносили (міру знав, не напивався ніколи), заводячи статечні розмови: про начальство, про план, про зарплату і прогресивку, а коли народ починав веселитись надміру, співати, а то й витанцьовувати, тихенько вставав і відходив: ні танцювати, ні тим більше співати не вмів. Мик-Мик отак походжав, походжав та й наткнувся на гурт хлопців-дівчат, що перекидались м’ячем. І він, може, пішов би собі далі, коли б не Домна Данилівна.
Не наважуюсь називати Домну Данилівну просто по імені навіть тоді, коли вона була молоденькою. Є жінки, яких, мабуть, і в колисці величають лише по імені та по батькові. Отака і дружина в Мик-Мика. Бо як можна назвати дев’ять з гаком пудів Домунею або Домцею? А Домна Данилівна і в молодості, розповідає Мик-Мик, була не худенькою: яке плаття не надіне, так на ній і тріщить.
Домні Данилівні йшов тоді двадцять перший рік, і від неї віяло такою силою, що мимохіть спадала на думку бадьора пісенька фізкультурників: «На зарядку, на зарядку, на зарядку — становись!» Ставши у коло, Домна Данилівна саме подавала м’яч. Підкинула, розмахнулась, вперіщила так, що м’яч, завиваючи, рвучи перед собою повітря, полетів у бік дівчини, яка стояла навпроти, та й ударивсь об неї, та й одлетів рикошетом під самісіньке небо.
— Я так не граю! — сказала дівчина, тамуючи сльози. — Хай хтось інший навпроти неї стає.
Дівчині звільнили інше місце, а навпроти став хлопець. Але й він остерігався м’яча, що вилітав з-під руки Домни Данилівни.
А вона, здавалося, не знала, що таке втома. Кидалася за кожним м’ячем, випереджаючи інших, стрибала, подавала, ловила, перехоплювала, і все у ній так і грало, так і кипіло, так енергією й бризкало — Мик-Мик очей не міг відвести.
— Ставайте до нас! — закричала Мик-Микові: м’яч саме котивсь у його бік.
— Дякую. Я краще так подивлюся.
Дівчина, пробігаючи мимо — вітром так і війнуло, глянула, пирснула, і Мик-Мик, трохи ображений, пішов геть.
І протягом всієї маївки намагався не дивитись у той бік, де бігала Домна Данилівна.
А повернувшись додому, всю ніч прокрутився на ліжку: Домна Данилівна не йшла з-перед очей. Наче обмарило. Він, виявляється, якимось побитом бачив Домну Данилівну протягом усієї маївки, хоч міг би поклястися, що у її бік більше навіть не глянув. Вражений, звівся з постелі. Довго курив, дивлячись на місяць, що парубком-підстарком мерз посеред неба.
— Оженюсь! — сказав уже під ранок Мик-Мик. І, сказавши отак, нарешті заснув.
І вранці, ще й очей не продерши, те ж саме сказав.
На кому одружиться?
Звісно ж, на Домні Данилівні!
Мик-Мик за що б не брався, все робив надійно й грунтовно.
І тут, спершу ніж знайомитись, розізнав усе, що міг, про свою майбутню дружину.
Перше, що його найбільш непокоїло, чи у неї є хлопець. І хто. Не міг допуститися думки, щоб така дівчина та не мала хлопця.
Виявилось, що не було. Вірніше, був, але вони посварились, і на зло Домні Данилівні той хлопець одружився на іншій.
Уже легше Мик-Микові: не треба одшивать супротивника.
Домна Данилівна працювала штукатуром у тому ж будівельному тресті, що й Мик-Мик. Тільки в іншій бригаді, тому він її до цього часу не стрічав. «Не дівка — комбайн! — сказав знайомий муляр. — Як стане до роботи, то не встигають розчин підносити. По три норми дає».
Це теж Мик-Микові на руку: сам трудяга, не терпів лінькуватих. Підручний, бувало, як попадеться з того роду-племені, що аби день до вечора, то од Мик-Мика наплачеться. Більше тижня не протримається: або сам од Мик-Мика попроситься, або той його к бісу потурить. Одного як урізав кельмою по голові, то ледь до суду не дійшло: молодого спеціаліста травмував. «Такого травмуєш! — лаявсь Мик-Мик. — Такого й цеглиною не доб’єш!» Заробив доганяку, бо вчити вчи, а рукам волі не давай.
Тож Домна Данилівна і тут йому буде до пари.
Розізнав іще, що вона не так давно з села перебралась: своєї квартири не мала, жила в гуртожитку. Що теж не біда: Мик-Мик також власної квартири не мав — од своїх одколовся, як мати померла. Старший брат офіцером у армії, на Далекому Сході, тому в Києві квартира не потрібна, а менший, ще й інститут не закінчивши, привів жіночку, таку ж, як і сам, зеленороту. Спершу в двох невеликих кімнатах їх троє жило, а потім і четверо, й п’ятеро, й шестеро: брат, спасибі йому, старався й за себе, і за Мик-Мика. Дивився-дивився Мик-Мик, як вони в одній кімнаті тирлуються, та врешті й не витримав: попросився в гуртожиток. І вже п’ятий рік живе в гуртожитку: спершу втрьох, а потім і сам. Як передовикові, виділили йому окрему кімнату. Кімната, щоправда, тільки слави, що окреме приміщення, стіл, ліжко, стілець, а шафу вже й ніде поставити, та все ж буде куди майбутню дружину привести. Потерплять, поки молоді та бездітні, зате швидше квартиру отримають.
Все вивідав, все розрахував Мик-Мик наперед, на одному тільки спіткнувся: як познайомитись?
Запросити на танці чи в парк на вечірню прогулянку? Але ж Мик-Мик не танцював зроду-віку, навіть у школі відповідав з гідністю, коли дівчата запрошували: «Не займаюсь дурницями!» — а тепер, у тридцять літ, і поготів. Його аж пересмикувало, коли уявляв, як би він ногами видригував. Ходити ж по паркові та зітхать до зірок чи на місяць з великого дива очі витріщувати теж не годилось: роки не ті. В ресторан повести? Боявся, що не піде, образиться: ні з сього ні з того — і в ресторан. Знаєм, для чого в ресторани водять дівчат!
Сушив, сушив голову, поки надумав: запросити в кіно. Спершу була думка на лекцію про міжнародне становище, Мик-Мик не пропускав майже жодної, так якби ж на лекції квитки продавали, а то вхід безплатний. Подумає: жила, сорок копійок пожалів.
І купив Мик-Мик два квитки в кіно. В касі попереднього продажу на суботу, на вечірній сеанс. Один квиток для себе одірвав акуратно, а другий поклав у конверт. Заклеїв і надписав: такій і такій. Особисто. І все. І більш ні слова. Лише квиток і конверт. Розраховані на непоборну жіночу цікавість. Мик-Мик хоч і не мав досі справи з жінками, але душу жіночу вивчити встиг. З книжок: повістей та романів, що прочитав цілу гору. Більше романів: повість — не встигнеш вчитатись, а вже й кінець. Інша справа — роман: вистачає на місяць. Любив Мик-Мик не просто ковтати сторінки, а до свого життя приміряти. Роздумувати. Про значне і серйозне.