— Так-таки й нічого? — сардонічно капітан. — Просто прогулювались, а вас, ангелочків невинних, взяли та й затримали? З чемоданчиками й драбинкою?
— То її чемодани!
— А драбина!
— Моя.
— Для чого? На дівчат залазити?
Міліціонер, що стояв у дверях, реготнув. А Мик-Мика мов окропом ошпарили:
— Можу її вам позичити! І не знущайтесь!
— А хіба я знущаюсь? — капітан невинно. І до міліціонера, що стояв у дверях: — Рябчук, я знущаюсь?
— Так точно!
— Що — так точно?
— Не знущаєтесь, товаришу капітан!
— От бачиш, і Рябчук твердить, що я не знущаюсь...
— А не знущаєтесь, то одпустіть.
— Одпустимо, обов’язково одпустимо, — пообіцяв капітан. — От скажеш, яку квартиру обчистили, так спати й одпустимо.
Бачить Мик-Мик, що діватися нікуди, вирішив розповісти всю правду. Тільки капітан не став його й слухати. Нагримав, ще й долонею по столу пристукнув:
— Ну от що, ти полиш нитку намотувать! — І додав, на що саме Мик-Мик нитку намотує.
Мик-Мик ще більше образився: що в нього — котушка!
— Мотайте самі, як вам так припекло!
Тут капітан розгнівався по-справжньому:
— Рябчук! У камеру його, хай охолоне до ранку!
І потягли Мик-Мика до камери. Крізь інші двері, щоб не стрівся із своєю спільницею та не подав умовного знаку.
Ніч була у Мик-Мика — краще й не згадувати. Вивели його вранці з камери не жовтого навіть — зеленого. І не так за себе переживав, як за Домну Данилівну. Де вона? Що з нею? І головне: з ким вона спить?
Вранці, коли розібрались і випустили, спитав Домну Данилівну:
— Виспалась?
— Виспалась, — відповіла Домна Данилівна. І позіхнула, долонею рота прикривши.
Ага! Тут уява Мик-Мика намалювала таке, що в нього аж губи до рота втягнуло.
— Сама спала?
— Ні, ще одна жінка. Уже спала, як мене завели...
В Мик-Мика трохи одлягло на душі. А Домна Данилівна ще щось згадала, бо спитала в Мик-Мика:
— Ти бачив, як ті камери поштукатурені? Я б тому, хто ото штукатурив, і руки поодбивала б!..
Того ж дня, з міліції вийшовши, розписалися в загсі. Тоді розписували швидко, зате розводили довго. Ну, та Мик-Микові з Домною Данилівною не довелося розводитися: всі оці роки прожили — дай бог кожному, всього двічі й побились.
Перший раз він їй навішав синців. За що завелися, обоє зараз і не пригадають, певно ж, через дрібницю якусь, бо притиралися саме одне до одного, тільки Мик-Мик, роз’юшившись, і налетів з кулаками на свою молоденьку дружину. Домна Данилівна була така вражена, що не боронилася навіть. Тільки питала за кожним ударом:
— Ти що?.. Ти що?..
Вийшов потім у двір, перед чоловіками хвастався:
— А я свою сьогодні провчив. Щоб і другим не повадно було.
Зате коли вдруге до неї з кулаками поліз (сподобалося, бач!), Домна Данилівна так йому врізала, що Мик-Мик обоє дверей не руками одчинив — головою. Вилетів прямо в коридор — без пересадки, транзитом.
Кілька тижнів по тому не міг розмовляти нормально: шипів гусаком. Щось таки тріснуло в горлі.
А більше в них до кулаків і не доходило. Сваритись — сварились, без цього в сім’ї не буває, милі сваряться — лише тішаться, і якось виходило так, що завжди перший Мик-Мик затівав: не міг спокійно дивитись, як дружина щось робить. Все здавалось: не так.
Домна Данилівна на всі його зауваження здебільшого й вухом не вела: мовчки робила своє. Тільки іноді скаже:
— Одчепись.
А як допече, то як поведе вогняним оком своїм — він одразу й притихне: пам’ятав свій політ «у космос».
— Не тим ти, ким треба, родилася! — сказав якось Мик-Мик.
— А ким? — миролюбно поцікавилась Домна Данилівна. Як слід поснідавши, саме чаювали. Неділя, попереду цілісінький день, то й сиділи за столом, як голуб’ята. Домна Данилівна чаювати дуже любила: з присмаком, з присьорбом, до сьомого поту. «Виганя всі хвороби», — казала.
— Мужиком, — пояснив Мик-Мик, одставляючи третю чашку: х-ху, напився! — Гладіатором!
Домна Данилівна одразу й образилась: Гладіатором у них в колгоспі жеребця прозивали.
Темрява! Темнота безпросвітна!
— В цирку була? — запитав зверхньо Мик-Мик.
— Ну?
— Та ти не нукай! Не запрягла. Ти по-людському кажи: була чи не була?
— Ну, була.
— І не бачила гладіаторів?
— Яких іще гладіаторів?
— Силачів! Отих, що по тонні мізинцем виважують!.. То й тобі треба в цирк на роботу найнятись — гладіатором.
— А ти — пшоно! — ще дужче образилась Домна Данилівна.
— Яке пшоно? — отетерів Мик-Мик.
— А отаке — пшоно! — мстиво сказала Домна Данилівна. Потрусила перед собою з пучки уявним пшоном, ще й пальцем постукала, наче видзьобуючи.
Ох і образився ж Мик-Мик, ох і роз’юшився ж! Зірвався з-за столу, біга по кухні — місця собі не знаходить.
— Дурепа!.. Я їй по-научному, а вона мене до якогось злака нікчемного!
— Все одно — пшоно! — засміялась Домна Данилівна.
Ну як таке витерпіти? Як не напитись? Мик-Мик і напився. Ходив потім по двору, скаржився на Домну Данилівну. Переконував кожного, що він не пшоно.
А потім на свою дружину був і в претензії. Що вона про все розплескала. Проходу тепер не дають.
Мик-Мик пішов на пенсію рівно в шістдесят. Як шістдесятий рік стукнув, так документи й оформив. Міг би працювати довше, в шию ніхто не виштовхував і на п’яти не наступали, та й сили ще мав, з молодими міг позмагатися, навіть начальник, документи підписуючи, казав, щоб подумав, не поспішав... Так що Мик-Мик міг би пропрацювати іще з десяток годочків, коли б не син. Рідний синок таке одчубучив, що людям сказати — не повірять. Отак серед білого дня, при повному розумові взяв та й перебрався в село. Не на рік там чи два — назавжди.
Еге ж, так і сказав, з батьками прощаючись:
— А нащо мені та квартира? Я сюди все одно не вернусь.
Це коли Домна Данилівна нагадала, що черга ж на квартиру пропаде. Скільки ж чекали, поки на чергу взяли!
Але перш ніж розповідати історію, що сталася з сином і чому саме через нього Мик-Мик змушений був на пенсію йти, давайте розберемося, скільки всього було в них дітей і чого вони живуть тепер удвох, та ще й у кооперативній квартирі.
Почнемо хоча б з того, що в них довго взагалі не було дітей. Чи то пригода в міліції в першу ніч їхню шлюбну, коли спали нарізно, та ще й по камерах, чи ще причина яка, тільки й один рік минув, і другий, і третій, а в них усе пусто.
І як не грів чуба Мик-Мик, струнка дівоча постать Домни Данилівни не мінялась ніскілечки. Домні Данилівні було те мов для забавки: на десять літ молодша, все ще попереду, а Мик-Микові як? Та ще й товариші, зубоскали, не давали проходу: не по кобилі, мовляв, вершник. До Петровича за допомогою збігай. А в Петровича дітей як мух — хоч одмахуйся.
Мик-Мик одгризався як міг, та іноді терпець і вривався. І тоді підступавсь до своєї дружини:
— Ти довго наді мною знущатимешся? Мені вже проходу не дають!
— Тю! — дивувалась Домна Данилівна. — А я тут причім?
Мик-Мик уже й до лікаря бігав, і Домну Данилівну силоміць майже водив — усе наче нормально, мала бути дитина. А от не йшлося, і квит!
Врешті, до відчаю доведений, бабуню знайшов. Була така бабуня на Борщагівці, не старорежимна чаклунка — абсолютно сучасна зцілителька, яка володіла новітнім якимось магнетизмом. Пов’язаним із космосом. Не існувало, казали, хвороб, яких вона не виліковувала. За один сеанс!
Брала, щоправда, не дешево: по п’ятдесят карбованців за відвідини, але ж усього раз платити й доводилось.
— Йди, дитино моя, і хай тобі, як казали колись, бог помагає.
— А коли ще прийти?
— А ніколи! Ти вже здоровий! Тільки не забувай щодня руку включати.
Отака була бабуня!
Кажу — була, бо її як зцілительки давно вже немає: фіноргани з’їли. Переключилась, розповідають, на квіти.
Мик-Мик не то що п’ятдесят — сотню радий віднести. Тільки б допомогло.