Знайшов двір, зайшов із трепетом у хату. Не в хату — двоповерховий котедж, нещодавно, видать, і збудований: свіжою цеглою світить. Ще й добрячі майстри клали — чи не бабунині клієнти? Мик-Мик те одразу помітив. Провела його якась дівчина до кімнати великої, картами зоряного неба обвішаної та якимись химерними приладами заставленої. Посередині — стіл великий письмовий, крісло й стілець. А в кріслі — бабуня сидить. У халаті стерильному, білому, в хірургічному чепчикові. Не бабуня — професор.
Обличчя простеньке, а очі — ой-ой! Мов намагнічені. Так ними і світить.
Слухала уважно і так головою покивувала, наче наперед уже знала, що він їй розкаже.
— А дай сюди руку. Не праву — ліву давай: вона ближче до серця.
Взяла, а долоня в неї як з печі. Мик-Мика одразу ж кинуло в жар.
— А цить!
Мик-Мик уже й дихнути боїться.
— Це в тебе, сину, магнітне поле порушене. Бач, як лінії бігають, — тицьнула пальцем у долоню. — Треба на місце їх ставити. Сідай-но ближче до столу.
Посадила до столу боком, наказала праву руку зігнути в лікті, покласти на стіл, донизу долонею. Ще й пальці розчепірити.
— Не воруши! Забудь, що вона в тебе й є. Вона сама все робитиме... А тепер нахили голову.
Однією рукою голову до грудей притисла, а другою так надавила вище потилиці, що в Мик-Мика в очах почорніло.
— Оце я, дитино моя, підключила твою руку до космосу. Тепер сиди і дивись, що вона вироблятиме.
Дивиться в усі очі Мик-Мик — рука лежить, як лежала. Тільки по розчепірених пальцях наче мурахи побігли.
— Нічого, вона зараз підніматися стане. — Бабуня теж не зводила з руки свого магнетичного погляду. — Бачиш, уже й пальці заворушилися. — Пальці й справді стали ворушитись — незалежно од Мик-Мика. — О, уже піднімається!
Рука, яка зовсім отерпла, стала повільно підніматись од столу. Потихеньку, мовби до чогось прислухаючись, то завмираючи, то знову приходячи в рух.
— Пішла, пішла! — вигукнула збуджено бабуня. — Тепер її жодна сила не зупинить. Сама твою болячку знайде. Знайде й полікує.
І не встигла бабуня останню фразу закінчити, як рука зупинилась, наче роздумуючи, куди далі рухатись, а потім різко повернула донизу. Мик-Мик з жахом побачив, куди вона цілиться, але вже нічого не міг удіяти: рука впала шулікою, замкнулися судомно зведені пальці.
— Не смикай, не смикай! Вона сама, коли треба, одпустить.
Мик-Мик уже не знав, куди й очі дівати. Піт стікав по чолу, щоки палали вогнем.
— Тенькнуло? — спитала згодом стара.
Мик-Мик кивнув головою: йому й справді здалося, що під рукою щось тенькнуло.
— Ото магнітна лінія стала на місце. Зараз рука почне назад повертатись.
І справді, рука, наче бабуню почувши, розчепірила пальці, повільно вернулась на місце.
— Не воруши! Дай сюди ліву руку!
Взяла ліву руку, великим пальцем надавила поміж бровами.
— От і все, дитино моя. Тепер ти назавжди підключений до космічного поля. Як тільки покладеш праву руку отак, — розчепірила пальці, — так вона й почне сама шукати хворобу...
— А багато? — спитав охрипло Мик-Мик.
— Чого, дитино моя?
— Отаких сеансів треба багато?
— А ось цього й не скажу. Будеш робити, поки всі магнітні лінії стануть на місце. Бува, що за один раз помагає, а буває, що й кілька років пройде...
— Тенькнуло? — перепитала Домна Данилівна. — Мені б отак тенькало: по п’ятдесят карбованців за один раз!
І коли Мик-Мик, що вирішив умерти, а позаганяти всі магнітні лінії на місце... коли Мик-Мик затівав черговий сеанс, Домна Данилівна, давлячись сміхом, допитувалась:
— Тенькає?
І падала на ліжко од реготу.
— Дурка! — навіснів Мик-Мик. — Дурепа набита!.. Не даєш лікуватись!
Домна Данилівна й не думала ображатись: сміється, аж стогне.
Що з такої питати? Темнота безпросвітна, книжки зродувіку в руці не тримала!
— Та ти хоч знаєш, що таке магнітні лінії? Як вони на людину впливають?.. А рука, ось гляди, сама опускається. Я й не хочу, а вона опускається.
Зиркне Домна Данилівна і знову кисне од сміху.
Та згодом виявилось, що даремно й сміялася. Кілька днів ходила якась мов на себе не схожа: прислухалась до того, що діялось у неї всередині. І на сеанси Мик-Мика стала дивитися з острахом. Потім зізналася збентежено:
— Здається, я той...
— Що — той? — У грудях Мик-Мика так лоскітний холодок і пробіг.
— Ну, той...
— А я що казав! — закричав Мик-Мик, тріумфуючи. — Я що казав!
Простив їй зараз усе: і кпини, і сміх.
— Ну, жінко, ну, молодчина!
— Не поспішай: може, ще нічого немає!
— Як немає! Гляди мені, спробуй!.. Немає!
З того дня допитувався кожного ранку:
— Ну, як? Нічого не чуєш?
— Нічого.
— А ти прислухайся, прислухайся.
— Та що мені слухати! Прийде час, воно само озоветься до мене.
Хе — час! Коли він ще прийде, той час! А Мик-Микові зараз, в оцю ось хвилину, треба знати достеменно, буде в нього дитина чи ні.
— Може, до лікаря сходимо!
— Йди, як тобі припекло.
— Я не про себе! — уже сердився Мик-Мик: ну й тупа ж людина! — Тобі треба сходити!
— Для чого?
— Ну, щоб узнати, буде дитина чи ні.
— І без лікаря взнаємо. Нікуди воно не дінеться.
Раніш Мик-Мик не витримав би. Зірвався б із місця, став би кричати на неї. А тепер, як йому це не важко було, стримався. Мати ж його дитини майбутньої, її дратувати не можна ніяк. Бо на дитині одіб’ється.
Мик-Мик як тільки дізнався, що Домна Данилівна вступила в тяж, дістав книжок цілу купу. По гінекології й інших. Тут були й брошури — поради початкуючій матері, як дитину виношувати, щоб вона народилася здоровою, і як потім її доглядати... Ну, доглядати — це вже тоді, як народиться... І зовсім уже товсті книжки, наприклад — доктора Спока. Мик-Мик за нею п’ять днів полював, коли довідався, що є така книжка, п’ятнадцять карбованців заплатив — не зблимнув. Той Спок так написав, наче сам сто разів родив. Мик-Мик тією книжкою Домну Данилівну на смерть замучив: ходив за нею слідом, цитував особливо цікаві місця.
— Слухай сюди... Та ти тільки послухай!
Вичитавши, що на майбутню дитину особливо сприятливо впливає музика, занепокоївся: ні він, ні Домна Данилівна особливою музикальністю не відзначались, вище «Ой ти, Галю...» чи «Шумел камыш...» не підіймалися. Тож купувати балалайку чи гітару, щоб навчатися музиці, — справа безнадійна. А от магнітофон — це вже реально. Включив і слухай собі на здоров’я. Захотілося симфонію — будь ласка, симфонія! Народних пісень — є і пісні. Ну, симфонії щось не дуже часто включали, ледь до кінця дослуховували, так хилило на сон, а от пісні... Пісні — інше діло! І народні, й естрадні: боже ж ти мій, скільки людських голосів сховано в отій стрічці тоненькій! Та ще яких голосів!
— Ти слухай, слухай! — дружині ревниво. — Не бійся, не оглухнеш!
Домна Данилівна терпіла та слухала. І вранці слухала, і ввечері слухала, слухала навіть тоді, коли й спати лягала. Бо він урочисто переносив магнітофон до спальні, приприлаштовував у неї над вухом. Домагався, щоб вона й спала під музику.
І то ж скажіть: привчив! Музика грає, і Домна Данилівна спить.
Збунтувалася, коли він заходився коло дієти.
Домна Данилівна поїсти любила, нівроку. Наминала калорії — не рахувала. Борщ — так глибока тарілка з верхом, ще й отакенний окраєць хліба, часником густо натертий. А то й гора пампушок. Сало — так четвертинка добряча, ще й цибулина з кулак. Рот великий, веселий, зуби мов з побідиту: гальку й ту перемелють, тільки давай! Любо-мило дивитись, як вона їсть. Та й то: робота ж у неї яка! Попомахай цілісінький день, стіни одягаючи в розчин. Поповигинайся. Попокланяйся. Тут тобі й фізкультура, тут тобі й аеробіка, та заодно вже й біг підтюпцем.
— Їх би, пузатих, хоч на місяць до моєї роботи приставити, — казала не раз. — А то трясуть салом, зайвий раз нахилитися бояться.
З Домни Данилівни сала не втопиш: тіло як збите. Нігті поламаєш, а не вщипнеш. І на повну щоку — рум’янці дівочі, свіжим повітрям відсвічують.