Петрович працював і наступну суботу й неділю, поки не кінчив: стукнув, грюкнув, провів зверху долонею: «Приймай, хазяїне, роботу!» І вже за столом, хильнувши чарку, сказав, що, так тому й бути, поциклює: задарма, без ніякої плати, але він, подякувавши, відповів, що циклюватиме сам.
— Молодець! — не образився ніскільки Петрович. — Я теж у твої роки був отаким: усе своїми руками. Поциклюєш — в гості покличеш. — Петровичу, мабуть, хотілося побачити підлогу, коли все буде закінчено, він і лаку їм пообіцяв підходящого: «Покриєте — буде як дзеркало», і,
прощаючись, пообіцяв наступної неділі навідатись: «Подивлюся, як ти справлятимешся».
Вони й цього разу заснули далеко за північ, а десь о п’ятій вона прокинулась од почуття порожнечі: його не було поруч. Почекала, то пірнаючи в дрімоту, то виринаючи, потім, стривожена, зсунулася з ліжка, вийшла в другу кімнату. Тут теж було темно, лише з третьої, з дідуньової, пробивалась крізь причинені двері вузька смужечка світла, і там щось шаруділо й шкреблося.
Одчинила двері й зажмурилась. Вгорі — сліпуче світло, а біля вікна, у кутку, стоячи на колінах, він орудував циклею. Шкріб дощечку так обережно й ніжно, мов гладив. І в нього було натхненне обличчя.
З того дня й повелося: прибігав з роботи і, до рота щось поспіхом укинувши, хапався притьмом за циклі. Не стругав — вилизував, добиваючись ідеальної поверхні: щокою можна було провести — не відчути нічого. Лягала, так його й не діждавшись, а просиналася: спорожніле ліжко, охолола постіль, а за дверима — шкряботіння та шурхіт.
Покінчив із дідуньовою — заходився в іншій. Навіть коли мати померла, в день похорону, повернувшись із поминок, не витримав — узявся за циклі. Вона раніш лише чула про таку одержимість, а тепер могла бачити щодня, і їй часом здавалося, що він збожеволів. Що оце неспання, оце шкряботіння та шурхіт, оце різке світло з-під стелі буде в їхній квартирі довіку.
У нього вже вві сні стали посмикуватися руки.
Врешті циклювальний цей жах закінчився: він востаннє пройшовся наждаком і сказав, що тепер доведеться тиждень пожити в тата, поки покриють підлогу лаком (всі меблі знесли в кухню, забили під самісіньку стелю). І вони рівно тиждень жили в його батька, вона йшла після роботи прямо туди, він же біг на їхню квартиру, і, коли повертався, од нього тхнуло лаком, як од щойно пофарбованої шафи, а наступного дня, в тролейбусі, пасажири починали підозріливо принюхуватись одне до одного. Одного разу його навіть не хотіли пустити в метро: «Ви що везете?» Довелось одкривати «дипломат» і показувати, що там нічого немає.
Та минув і цей тиждень, і він урочисто сказав, що можна вертатися додому: підлога висохла, лак затверднув. Запросив і батька, але старий почувався зле: після похорону в нього щось сталося із головою, спазми судин чи що інше, і коли на нього «находило», то лежав — не міг ворухнутися. Тож пішли вдвох, і він, одчинивши урочисто двері, ревниво спитав:
— Ну як?
Вона так і охнула: підлога сяяла дзеркалом. Тільки дзеркало завжди холодне, а тут наче тепла тканина, простелена від самого порога.
— Господи, та на неї страшно й ступити!
Він сяяв не менш, ніж підлога.
— Ходитимемо лише в шкарпетках. Щоб не попсувати лак.
Тож роззулись іще на порозі.
— Я ніколи не думала, що підлога може так змінити квартиру. Наче в музеї.
— Бачиш! А ти не хотіла.
Вона не хотіла? Щось не пригадувала. Але не стала заперечувати. Він же всю душу вклав у підлогу, то навіщо псувати йому настрій.
Потім вони розставляли заново меблі, пильнуючи, щоб не пошкодити лак, довелося навіть гукнути сусідів, коли перетягали до спальні шафу, і старший із сусідів сказав: «Да-а, це підлога!» — що їх ще більше потішило, а молодший ступав так обережно, наче ходив по тонкому льоду.
Коли все це почалося?
Чи тоді, як він надумався клеїти шпалери? Нові, імпортні, поверх тих, що були. Чи трохи пізніше, коли сказав, що доведеться переробляти все наново? Тобто здирати й перші, й другі, бо проступають, бач, горбики та нерівності. І як вона не вмовляла, що й так гарно, плакала навіть, все одно поставив на своєму: заліз у борги, дістав ще одні шпалери і став здирати та миловарити: жах, що розтягнувся на два довгі місяці, бо все, щоб зекономити, робили самотужки. Недосипання, недоїдання, постійні синці під очима і співчутливі запитання подруг: чи не хвора, чи ходила до лікарні?
Та й які там подруги! Друзів вони давно повтрачали: просто знайомі по службі.
Чи вже аж тоді, коли заходився майструвати вбудовану шафу: в коридорі, від дверей до дверей, хоч шафа їм та була потрібна, як рибі парасолька: стояла майже порожньою. Чи ще набагато пізніше, коли дійшла черга до туалету й ванни: міняти всі кахлі, від підлоги до стелі. Чи коли його стали не вдовольняти вже й люстри, що не личили до стель, поклеєних перламутровими шпалерами з вибагливими по кутках візерунками? І килим, її улюблений килим гуцульський, що висів, як ганчірка (він так і сказав, добиваючись згоди віднести його в комісійний, а натомість купити вже імпортний). Коли вона аж задихнулася від образи і закричала: «Не смій!» І вперше ненависть ворухнулася в ній. Чи, нарешті, тоді, коли вона одержала листа від батьків: старший брат скінчив десятирічку, хоче подати документи в Київський політехнічний, то як вони дивляться на те, щоб пожив у них, поки навчатиметься? Вона згорала від сорому, відповідаючи («Що, пустити в нашу квартиру? — запитав обурено він. — А чим ти його годуватимеш? Та й ще почнуть ходити до нього всякі!»), — батьки більше й не заїкалися, відіславши брата до Харкова, і він так і не відповів на її кілька листів.
А може, тоді, як вона завагітніла вдруге й відмовилася робити аборт? Коли він на неї кричав, немов збожеволівши, що не просив у неї дитини: все ламалося, все йшло шкереберть від її забаганки дурної! «Забаганки? Дурної?» — перепитала крізь сльози вона. А він бігав по кімнаті й, не добираючи висловів, твердив, що вона це зробила навмисне. «Адже ми домовилися... Домовилися не заводити дитини, поки хоч трохи врахубимось!» — «Що ж мені робити? — гірко спитала вона. — Знову лягати в лікарню?» — «А чим тобі лікарня страшна?» — «А ти знаєш, що в мене може більше не бути дитини?» Він так і фиркнув: «Буде — не буде, проживемо й без дитини!»
Коли ж вона вперлася: нізащо! — він кинув їй найобразливіше: він ще не знає, від кого вона завагітніла! Що він, бач, стерігся... І хоч, охолонувши, просив потім пробачення, оцього вона простити йому не могла.
А може, це все почалося тоді, як вона вже на п’ятому чи шостому місяці (саме відкладали гроші на кахлі для ванни) сказала йому, що з ванною доведеться почекати: потрібне додаткове харчування, якщо вони хочуть, щоб дитина не народилася калікою. В нього тоді був такий вигляд, наче вона хоче роздягнути його до нитки. Ніж до горла приставивши. «А кахлі? Я ж домовився!» — «Купимо пізніше. Коли народиться дитина». В нього одразу ж почервоніла лисина: «Як — пізніше? Ти думаєш, що говориш? Він і хвилини не буде чекати! Продасть комусь іншому». — «Хай продає... І не кричи, будь ласка, нам все одно треба харчуватися по-людському». Зараз, коли вони були уже удвох (вона і дитина), ніскільки його не боялася. «То й харчуйся!.. Харчуйся! — закричав він зовсім уже знавісніло. — А я не дам ні копійки!» — «Не давай, — відповіла йому гірко. — Нам вистачить і моїх».
І з того часу стали харчуватися нарізно.
А може, тоді, як він після чергової сварки переселився в дідуньову кімнату? Повернулася з роботи, зайшла до спальні й застигла: стояло лише її ліжко. Зайшла на кухню: він саме грів каву. Після того, як стали нарізно їсти, снідав — вечеряв лише кавою. Обідав же десь у їдальні. Що їв, не знала, тільки схуд іще дужче. Часом ставало його жалко, але всі її спроби якось порозумітися натикались на холодну стіну відчуження.