Хоч і сам знав, де вона в нього лежить, та хотів, щоб жінка подала.
Кельма в Мик-Мика була особлива. Фабричну він і в руки не взяв би: замовляв завжди в одного й того ж майстра з особливої сталі. А ручка — з вишні. Любив, щоб під рукою дерево дихало. Уже принісши од майстра, поповозиться, поповорожить, підправляючи та наждаками пришліфовуючи різними. Зате потім як візьме — з рукою зливається.
Якось, коли кельма пропала — чи де поклав, чи хтось украв, тиждень не міг працювати. Візьме фабричну й пожбурить. Візьме й пожбурить. Поки від майстра діждався нової. Бригадирові ледь цеглиною голови не провалив. Коли той сказав на Мик-Мика: подумаєш — пан! Уже й кельма фабрична йому не до вподоби! Добре, що бригадир молодий був та спритний: встиг присісти, коли цеглина прохурчала снарядом.
Отож Мик-Мик, уже зібравшись (лишається тільки рюкзак зав’язати), питає в Домни Данилівни:
— Де моя кельма?
Кельма у ванній лежить: не на підлозі — на спеціальному стільчикові. Прийшовши з роботи, він її й промиє, і чистенькою ганчіркою витре, а тоді вже вмивається сам.
Взяв кельму з рук Домни Данилівни, сховав у спеціально пошитий мішечок, поклав до рюкзака: отепер, здається, зібрався.
— Присядемо перед дорогою.
Таке на душі, мов навіки прощається. І в Домни Данилівни на очах уже сльози. Це ж уперше отак розлучаються. Все життя бік у бік, не виїжджаючи нікуди з Києва: ні до моря, ні на інші курорти. Ніколи було за дітьми, та й на здоров’я обоє не скаржились. На старість, щоправда, стали подумувати: а чому б і нам? Загорілись машиною, стали навіть гроші збирати. Але в житті воно так: коли не одна дірка, то інша. Хочеш не хочеш — латай. А під кінець — кооперативна квартира. Всі гроші, що їх вдалося на «Запорожця» зібрати (Мик-Мик навіть на курси почав ходити, і черга мала от-от підійти), всі до копієчки в квартиру ту бухнули.
— Не судилось нам, мабуть, поїздити.
— А мені й байдужісінько, — Домна Данилівна. — Ще б десь перекинулись або розбилися. Хай їздять ті, кому своїх голів не жалко.
Отака в нього Домна Данилівна! Навіть у прикрому знайде розраду.
А тут, бач, сидить і замалим не плаче:
— Ти ж там привіт передавай. І Петрові, й Васькові, і Олі. Та не застудись. Бережи себе — не молоденький.
— Ну, гаразд, — звівся Мик-Мик. — Посиділи, й досить. — Бо в самого вже почало щипати в носі. — Заміж тут без мене не вийди.
Вийшов надвір, а Домна Данилівна за ним як прив’язана:
— Я ж тебе хоч до автобуса проведу.
Ну, добралися вдвох до автостанції, і поїхав Мик-Мик прямим ходом до сина. До обіду й прикотив: розшукав Петра на подвір’ї колгоспному. Син як побачив, то й очам не повірив:
— Тату, це ви?
— А то ж який іще дідько?.. Машина твоя? — Застав Петра коло машини вантажної.
— Моя.
— Тоді поїхали. — І вже одчиняє дверцята.
— Куди, тату?
— Та на ваше ж подвір’я нове!
— Так я, може, по Олю змотаюсь, — вже зовсім розгублено син.
— По Олю? А вона де?
— Та десь у полі.
— То я отут стовбичитиму, поки ти свою Олю шукатимеш? — розсердився Мик-Мик. — Поїхали! — Сів у кабіну й дверцята за собою причинив.
Вже на дорозі спитав:
— Не лаятимуть, що без спросу поїхав?
— Хай спробують! — відповів гордо син.
«Моя кров!» — усміхнувся схвально Мик-Мик. І вже про інше:
— Тут мати вам передала повну торбу гостинців. Ледве допер.
Син тільки головою кивнув: усе ще не міг до тями прийти.
Під’їхали, зупинились.
— Ось тут, тату, ми й будуватимемось.
Виліз із кабіни Мик-Мик, майбутню садибу оглядає ревниво: чи не зобидили сина. Наче не зобидили: місце веселе, все село збігає од нього донизу, будинок Петрів буде в усіх на виду. Син уже й цеглу завіз. Прикинув на око Мик-Мик: тисяч двадцять, не менше.
— Скільки завіз?
— Двадцять тисяч. Вистачить?
Мик-Мик не відповів. Підійшов ближче, невдоволено гмикнув:
— Чорти б вас складали! Ви що, не могли перебрати?
— Так було ніколи, тату, — виправдовувався син.
— А будуватись почнемо — буде коли? Вибирати по цеглині? Вигнало тебе, а розуму забуло додати! — Глянув на сонце, що вже котило на захід. — Ну, сьогодні нема коли, а завтра зранку займуся.
— Вдвох будем, тату.
— Ти ж на роботі.
— А я вже з головою домовився: як ви приїдете, то одразу ж у відпустку.
Ну, вдвох буде веселіше. Потеплішало в грудях Мик-Мика. Вже іншим тоном спитав:
— Де будете ставити?
— Та, мабуть, ось тут, — невпевнено син. — А ви, тату, як думаєте?
— Я... Що я... Хто тепер питає думку батьків? Яйця курей учать!.. — А сам уже обмірював кроками місце, де мав стояти котедж. — Сам вибрав чи з Олькою?
— Оля вибрала, — відвів очі син.
Ну, раз «Оля вибрала», то що тут і казати! Тим більше що переконався: правильно бісова невістка вибрала місце і побурчати на себе не дала. Смалець, мабуть, таки є в голові.
— Поїхали додому. Показуй онука...
— В бік села треба робити терасу, — сказав уже в машині. — Пустиш по боках виноград, влітку чайок попиватимете. А вгорі, на всю терасу, — балкон. Щоб як вийшов — усе село перед тобою... А як у тебе з деревом?
Петро відповів, що з деревом затримки не буде: вже виписані й дошки, і обаполи. І двері, й вікна замовлені.
— Сам замовляв?
— Ні, то все Оля.
Гм, знав кого брати синок! Не прогадав.
— Так ти той... Може, спершу пошукаємо Олю?.. Бо незручно якось: гостювати без хазяйки...
Петро зраділо рулем крутонув: за село, прямо в поле.
Отак і осів Мик-Мик у селі: на довгі сім місяців. В гостях — не в гостях: вважайте, що на роботі. На хазяйських харчах, без зарплати. За «спасибі вам, тату!»
Перший вечір просиділи за сімейним столом: Мик-Мик, син, невістка, онук, що його незабаром і спати спровадили (спідлоба дивився на діда — слова не витягнеш), та свати, Олині батьки. Сват моложавий і сваха як яблучко: кругленька, маленька, так словами і сипле. Сват, мабуть як замовк першого ж дня по весіллі, то так уже рота й не розтуляв. Так що це в них в роду: жінчине зверху.
Та Мик-Микові що, Мик-Микові лиш би син був щасливий.
Прогомоніли до пізньої ночі: було що і випити, й закусити, Оля як з поля приїхала, то по хаті мов дзига. І шкварчить, і шипить, і в каструлях клекоче, ще й встигає розпитувать свекра, як їм там у місті живеться, як Маруся, як її діти, як Михайло, чи догриз дисертацію? «А ти часом не пишеш?» — поцікавився Мик-Мик: не був би здивований, коли б дізнався, що таки пише. «Моя дисертація оно на горшку!» — в бік онука кивнувши, розсміялась невістка. «А чого один?» — з нарочитою строгістю запитав Мик-Мик. «Дайте час — буде більше!» І такими зубами рясними блиснула, що він одразу ж повірив: а таки буде більше. Ця не марнуватиме часу.
Попалося ж щастя Петрові!
Лягли опівночі. А вранці, ще й сонце не встигло проклюнутись, підхопився Мик-Мик: хотів усіх здивувати. Побудити, нагримати: гей ви, соні сільські, чи не пора до роботи! Скільки можна вилежуватись? Схопився Мик-Мик, а Петро вже ходить — позіха на всю хату.
— А Оля де? — глянув на ліжко застелене (онук поруч у ліжечку ще спав).
— Та до корови пішла.
Оце так здивував!
Аж досадно стало Мик-Микові.
Надолужив своє за раннім сніданком. Коли невістка на стіл пляшку надпиту поставила. Й дві чарки. Бо таки гули в голові джмелики після вчорашнього.
— Не треба — робота похмелить! — відвів рукою чарки. — Я коли на роботі, то й до рота не беру, — рот у курячу гузку зібрав. — І Петра не привчай: він же в тебе весь час за рулем.
— А я й не привчаю, — сказала невістка.
— Ну, не привчаєш, то й добре.
Зібралися, вийшли — щойно сонце зійшло. Весна іще рання, морозенко вночі довкола побігав — полишав білі сліди. І повітря — тільки й того, що не хрустить. Хоч дихай, хоч їж.
— Ви безплатно повітрям цим дихаєте чи за гроші?
— Безплатно.
— Тоді як їхатиму, наберу повен мішок. Хай твоя мати скуштує, село пригада.