Йшли швидко, розганяючи застояну кров. І все, що потрапляло на очі, цікаво Мик-Микові. Стрічалися люди — обов’язково вітались. У місті лобом об лоб ударяться — не привітаються. Та воно і не диво: як будеш на Хрещатику перед кожним стрічним шапку знімати, то за місяць не доберешся додому.
А все ж приємно Мик-Микові від оцих «добрих ранків» та «добриднів». Від цього й усі люди здаються кращими, аніж у місті.
— У вас тут, мабуть, і анонімок одне на одного не вміють писати.
— Ого, тільки дай! — розсміявся син. — Он я не встиг цеглу звантажити, а вже двічі дільничний прибігав, перевіряв документи. У нас як опишуть, то догола!
Ото! Люди, виявляється, скрізь-таки люди. В місті, в селі — однаково.
Врешті дійшли. Цегла теж була біла од паморозі.
— Так з чого, тату, почнемо?
— З отого, що я вчора казав. Не подумали, коли складали, тепер маємо роботу дурну!.. Будемо, сину, розбирати й складати на купи окремі. Ось дивись, — узяв до рук цеглину, — бачиш, гладенька, хоч до щоки тули. Ця піде назовні... А ось отаку, що потріскалась, до середини кластиму.
— Так це ж роботи, — почухав Петро потилицю.
— А ти як думав: без роботи будинок поставити? Чим більше поту проллєш, тим довше стоятиме. Я буду одбирать, а ти носи та складай.
І до обіду не дав розігнутися синові. Цеглини так і вилітали з-під його рук. Міг би на них і не дивитись: по вазі відчував, яка ціла, а яка з дефектом. Суха постать його розгиналась-згиналась, як автомат. А син, коли йшли на обід, за поперека тримався.
— Чорт її навіз, оту цеглу! І п’ятнадцяти тисяч вистачило б з головою.
Мик-Мик тільки всміхався лукаво.
Зате коли заклали фундамент і почали зводити стіни, то дядьки йшли мов на екскурсію: подивитись на роботу Мик-Мика. Навіть голова колгоспу навідався. Вийшов з «уазика», довго ходив довкола, навіть нігтем вколупнути пробував, ще довше стояв і дивився, як працює Мик-Мик. На його рухи точні й швидкі, до автоматизму доведені. Як кожна цеглина, в його руки потрапивши, одразу ж, здавалося, втрачала вагу: пурхала птахом. Покладе, долонею трохи притрима, щоб не полетіла далі, кельмою лагідненько пристукне — отут, голубонько, й лежи! — ще й по боках причепурить, зайвий розчин знявши. Мов і не квапиться, а стіна росте на очах. Тільки погукує: «Цеглу!», «Розчин!» Мотається бідолашний Петро — носа втерти ніколи.
Походив, подивився голова, мовчки сів у машину. А другого дня привіз двох парубійків. Сказав, не питаючи згоди:
— Оце вам два помічники. Від колгоспу. Безплатні. Поки й будинок скінчите... А ви, — це вже до парубків, — якщо не навчитесь отак, як вони, стіни класти, то краще б вам і на світ не родитись! Голови назад поверну і скажу, що так і було.
Сів і поїхав.
Мик-Микові що, Мик-Мик від дармової сили не відмовлявся ніколи. Та ще від отаких двох бузівків. Що стараються, спини тріщать. Спершу до розчину їх допустив, показав, як пісок із цементом розмішувати, скільки лити води, щоб ні рідкий був, ні густий, а потім став учити і кельму тримати в руках.
Наїжджав голова, питався:
— Ну, як?
Мик-Мик і нахвалював хлопців: ті старались ще дужче.
Ріс будинок, росла й добра слава Мик-Микова. Що майстер в їхньому селі появився такий — хмарочос з очима зав’язаними викладе. Зайшов якось увечері дядько, який од сина недалечко і жив, півлітру з собою приніс. Дядько той побував на екскурсії в Чехії і відтоді, встряючи до розмови, про що б не йшлося, завжди починав:
— А от коли ми були в Чехії...
Він давно уже збирався перебудувати будинок, та все не міг знайти путящого майстра. Щоб усе виклав так, як у Чехії. І щоб кнопки всюди були. Кнопку натис — і корова здоїлась. Другу натис — вода полилася. Його так і прозвали: дядько-кнопка з Чехії.
Тож він і прийшов до Мик-Мика: вмовляти, щоб той переклав йому будинок.
— Бо ви ж так кладете, як у Чехії. За ціною не постою, не сумлівайтесь.
Мик-Мик хоч і не відмовився навідріз, але нічого певного й не пообіцяв. Сказав, що подумає.
— Ну, думайте, — мовив тоді дядько. Пішов і півлітру нерозпечатану прихопив з собою.
— Оце пригостив! — сміявся Петро.
Сміявся й Мик-Мик. Хоч трохи й незручно було перед дядьком (так же просив!), але вже зв’язав себе словом перед головою колгоспу.
Якось голова сказав, що думає поставити Будинок культури. Тільки не такий, як усюди, а щоб на інші не схожий. Діди наші були не дурні, як церкви колись ставили. Ще й села не видно, а церква вже здалеку сяє. Око милує. Тож і йому хочеться, щоб Будинок культури було здалеку видно. Щоб хто не йшов чи не їхав — зупинивсь і замилувався. Вже й проект є путящий, оно у машині лежить.
Мик-Мик і не витримав:
— Ану покажіть.
Вимив старанно руки, пішов до машини. Глянув на ватман і прицмокнув: будинок і справді був наче лялечка. Якась легкість прозора світила у всіх його лініях. Так мовби архітектор махнув, як у казці, рукавом — і будинок сам собою появився на світ.
Працював потім, а ескіз усе перед очима стояв.
Вечеряв — теж бачив будинок.
Ото прив’язався!
«Зіпсують! — думав уже в постелі, корівник пригадуючи: стіни мов п’яні. — Ті партачі за що не візьмуться — вгроблять!»
І вже зовсім утратив спокій Мик-Мик: отаку красу можуть спотворити!
Зустрівся з головою колгоспу, спитав:
— Коли будувати збираєтесь?
— Та майбутньої весни й почнемо. — Тоді я вам фронтон викладу. За весь не ручаюсь, а фронтон викладу.
Голова подякував, навіть руку потиснув. Чого не було, кажуть, з ним ніколи.
— Ми вам гроші добрі заплатимо!
— Ет, — відмахнувся Мик-Мик. — Гроші — що, гроші — полова: дмухнув — і нема! Ви цеглу завезіть тільки путящу. Як посилатимете по цеглу, то мене гукніть: я теж поїду.
Голова пообіцяв без Мик-Мика цеглу не брати. Якщо Мик-Мик уже в Києві буде — машину пошле.
Отак і сталось, що наступної весни вже чекала на Мик-Мика робота. А тут іше дядько-кнопка з Чехії. А там синів товариш: до Мик-Мика підійти не насмілився, Петра попросив умовити батька, щоб і йому поставив будинок. Поруч із Петром.
— Бачу, що без роботи у вас не посидиш, — сказав якось Мик-Мик.
— Тільки б бралися, тату! — гаряче син.
А невістка и собі:
— І що ви в тому місті знайшли? Тільки й того, що машини та сморід. Я як надихаюсь — місяць одходжу.
— Переїжджали б ви. тату, до нас. Місця всім вистачить. А не схочете з нами, то голова вам ділянку де завгодно виділить. І цеглу, й дерево дасть...
— Вже й пообіцяв? — розсміявся Мик-Мик. — Бачу, що ваш голова хліб даром не їсть. — І посерйознішавши: — Ні, діти, нічого з цього не вийде. Я, може, ще й подумав би, але ти ж, Петре, знаєш нашу матір: її підйомним краном з місця не зрушити.
Побув у сина до осені: за п’ять місяців управився. Виклав будинок як іграшку — кожною цеглиною видзвонював. «Виписав» потім і Домну Данилівну: взяла відпустку, на два тижні приїхала — штукатурити стіни. Голова і до неї під’їжджав по-всякому, все щодо того ж Будинку культури, — не пообіцяла нічого. «Серйозна женщина!» — з повагою сказав голова. І коли стали збиратись додому, прислав свій «уазик» — одвезти до Києва. Домна Данилівна сіла попереду, коло шофера, а Мик-Мик ледь примостився позаду. Мало того, що своїх два вузли з гостинцями, так ще голова комусь передав усякої всячини: і бочоночки, і пакунки, і два ящики з яблуками. Мик-Мик потай пакунки мацав — усе не міг здогадатися, що в них. Масло або й сало. А під ногами у кошикові перекладена зіллям риба жива. «Чи не дітям? — роздумував Мик-Мик. — А то й начальству якомусь».
Ну, доїхали, вийшли, забрали свої бебехи, а шофер і не хоче прощатись: за один із бочоночків та слідом за ними.
— Ото все, що в машині, вам голова передав. Казали, щоб їли та лихом не поминали.
Домна Данилівна стала було відмовлятись, то вже Мик-Мик шофера виручив:
— Занось, занось, чого там!
Розкупорював потім бочоночки, пакунки розв’язував, усміхався про себе: «Перехитрив-таки голова Домну Данилівну! Нікуди тепер вона не подінеться: відпустить на весну». Бо коли голова вже при Домні Данилівні став домовлятися про наступну весну, вона одразу ж на дибки: