— Нікуди він не поїде! Йому й дома роботи по зав’язку!
А тепер: жуй сальце, солоди чай медком та готуйся на ту весну знову одпускати чоловіка од себе. Якому вже сниться фронтон.
Отака приблизно канва, по якій буде вишиватись майбутній роман.
Тепер щодо самого роману: ми не вважали б оцю правдиву історію закінченою, коли б не розповіли, у яких творчих муках виношував Мик-Мик задум майбутньої книги і чим усе те скінчилось.
На початку вже згадувалося, що намір написати роман виник не випадково. Що не тільки віник був першопричиною отого миттєвого спалаху, без якого не відбувається жодне творче горіння. Віник тільки викресав іскру, що впала на добре підсушений хмиз, бо Мик-Мик усе життя цікавився книжками, особливо художніми, а коли вийшов на пенсію, то й поготів. «Книгоїд», — казала про нього Домна Данилівна. І він таки справді не розлучався з книжками.
Свято вірив усьому написаному. Жодна сила у світі не могла його переконати, що письменник вигадує, а не копіює життя. Навіть особливо бездарний роман все одно терпляче дочитував і звинувачував потім не автора — героїв:
— От же люди нудні! Для чого таких і описувати.
Але не тільки художні книжки полюбляв читати Мик-Мик. Захопився й науково-популярною і коли одного разу прочитав про наш всесвіт, про «чорні дірки» та нейтронні зірки, про те, що все видиме й невидиме за мільярди мільярдів кілометрів довкола породила крихітна частинка з макове зернятко, то ледь не здурів. Го-о-споди, та що ж це в світі діється! А ми все життя як ті свині під дубом...
— Поки ти хропіла, в небі, може, не одна нейтронна зірка родилась! — вичитував Домні Данилівні.
— То мені що: на небо всю ніч баньки лупити? — огризалась дружина. — Я сама трьох народила.
Темрява, темрява...
А як одного академіка прочитав — зовсім спокій утратив. От як ми живемо — передчасно старієм!
Купив моток дроту, нарізав, зачистив кінці. Щоб один кінець: до пальця, а другий — до батареї.
— Ти що ото робиш? — вражено спитала Домна Данилівна, коли Мик-Мик, роздягнувшись, став в’язати собі пальці.
Мик-Мик і пояснив популярно. Що в кожної людини протягом дня збираються електричні заряди. Негативні. І коли їх не позбуватись регулярно, то передчасно старітимеш. А як їх позбутися? Звісно ж, отак, як написав академік: від тіла до батареї, щоб заряди протягом ночі стікали.
— І ти будеш ото на ніч прив’язуватись? — усе ще не вірила Домна Данилівна.
— Буду! — Мик-Мик уже один палець прив’язав, ще й посмикав, чи добре дротина тримається. Зходився коло другого.
А Домна Данилівна вже тряслася од сміху.
— Дурепа! — мовив із досадою Мик-Мик. — Та від оцих негативних зарядів усе зло в людини! Носимо їх у собі, а тоді від болячок скніємо! Або поїдом їмо одне одного. Академіка краще почитала б, ніж язиком дурним ляпати!
— Твій академік теж без десятої клепки, — відповіла Домна Данилівна. — Дожилася на старість: досі з чоловіком спала, а тепер — з телеграфним стовпом!
— Тьху! — уже й слів не знайшлося в Мик-Мика. Що й говорити з такою!
Лежить Мик-Мик, прислухається: стікають негативні заряди чи ні. Ось один немовби побіг по нозі. Та — скік у дротину! Ось за ним другий...
Аж легше стало Мик-Микові.
Заснув.
А серед ночі прокинувся од власного крику. Домна Данилівна, коли їй куди припече, то схоплюється й пре, як бульдозер. Отож і в сю ніч підхопилась. Та й заплуталась у дротах, що ними Мик-Мик до батареї себе прив’язав. Поки розшолопала, об що зачепилась, Мик-Мик уже на підлозі валявся. Добре, що хоч пальці при ньому лишились. Не повисмикувались.
Але навіть отакі прикрі випадки не похитнули його віри, що все, в книжках написане, — свята правда.
І якось вичитавши, що кожна людина здатна написати один принаймні роман — про власне життя, всерйоз задумався: «А чому б і не мені? Чим я гірший од інших? Пишуть же люди. Генерали он пишуть, конструктори, льотчики. Не така це, мабуть, і справа, щоб її не можна було навчитись».
Узяв книжку, вже, до речі, й прочитану, став читать її наново. Приміряючись до кожного рядка. От, наприклад: піднявся на свій поверх, дістав ключ, відімкнув, зайшов до кімнати... Ну, що ж тут такого хитромудрого? Він теж так напише!
Запросто!
«А цікаво, скільки письменникам платять? — стрибнула думка в іншому напрямі. — Ну, зарплата покладена кожному, та ще й, видать, чимала. Не менше, ніж сватові-професорові. Це вже точно. Але й за книжки, чув, теж гроші виплачують. Одноразово. Написав — і підставляй кишені поглибші». Глянув на палітурку, що на звороті: два п’ятдесят. Гм, не дуже й густо. І на півлітру не вистачить... Постій, постій, так книжка не одна друкується! Не в одному примірникові. Розгорнув, заглянув туди, де редактор, коректор, художник і коли саме до друку підписана. Глянув і очам своїм не повірив: шістдесят п’ять тисяч примірників!
Ухопив олівець, став перемножувати: шістдесят п’ять тисяч на два п’ятдесят.
Мати рідна: сто тридцять п’ять тисяч карбованців!
Вимахуючи книжкою, на кухню побіг: Домна Данилівна саме обід готувала.
— Сто тридцять п’ять тисяч! — закричав з порога.
Домна Данилівна й ложку впустила.
— Сто тридцять п’ять тисяч карбованців, — пояснив їй Мик-Мик уже трохи спокійніше. — Копієчка в копієчку. За ось оцю книжку.
І книжку на стіл. Як тузом козирним походив:
— Тепер тямиш, що таке написати роман! А ти з мене сміялась.
— А де тут написано? — все ще не вірила Домна Данилівна.
— Де, де! Позаду дивись!
Домна Данилівна старанно витерла фартухом руки («От іще возиться!» — скривився Мик-Мик: його аж потіпувало), непоспіхом взяла книжку.
— Так два ж п’ятдесят! — розчаровано мовила.
— А ти розгорни. Глянь на тираж!
— А що таке «тираж»?
— Ну, скільки оцих книжок видрукувано... Побачила?.. Шістдесять п’ять тисяч! На десять одноповерхових будинків вистачило б. А тепер помножимо на два п’ятдесят. — Мик-Мик збігав по папір та олівець, став рахувати вже при дружині. — Пишемо шістдесят п’ять тисяч. Два нулі скорочуємо, переводимо в карбованці. А тепер множимо на двісті п’ятдесят.
— На два п’ятдесят! — поправила Домна Данилівна.
— Так я ж два нулі скоротив! — розсердився Мик-Мик. — Чи тебе рахувати не вчили? Як не вмієш, то не підлазь!.. Отож множимо на двісті п’ятдесят... Ну, що я казав: сто тридцять п’ять тисяч!.. А я думав, чого в ті письменники так важко пробитись.
— Отож, — сказала Домна Данилівна. — А ти теж захотів із своїм немитим горшком. Та тебе й на поріг не пустять.
— А то ще побачимо! — відповів затято Мик-Мик.
І вирішив другого ж дня сходити в Спілку письменників: записатися на курси. Бо сам розумів: перш ніж за щось братися, треба повчитись. Походити хоч із рік. Часу тепер у нього навалом, та й грошенят збереглося.
— А може, безплатно? — Домні Данилівні уже грошей і жалко.
— Еге ж, так тебе безплатно й учитимуть! Скільки з мене здерли на курсах автолюбителів? Так то ж усього на шофера. А це — на письменника!
Знайшов паспорт, пенсійне посвідчення, ще довоєнне свідоцтво про закінчення середньої школи, дістав усі ордени та медалі: може, ветеранів війни туди без черги записують. Думав, хто ж із письменників на тих курсах читає. Не нижче лауреата, мабуть. Їм же теж свіжа копійка потрібна. Од жінки заначка.
— Ти ж мене о сьомій розбуди.
— Сам підхопишся, — позіхаючи, відповіла Домна Данилівна. Стояла вже в самій сорочці: гора горою. — Посунься, я ляжу. — Після випадку з дротом Мик-Мик перебрався під стінку. Лягла — пружини застогнали. Якийсь час лежала мовчки, потім повернулась до Мик-Мика, попросила якимось аж не своїм голосом: — Ти ж хоч мене не описуй. Бо люди засміють.
— Добре, — відповів строго Мик-Мик. — Спи, не описуватиму.
Прокинувся — ще й чорти навкулачки не билися. Лежав, ділив подумки гроші, які одержить за книжку майбутню.