Отже, так: найбільше треба дати Марусі, дочці. Тисяч двадцять, не менше. В неї ж двоє дітей, та ще й зять заробляє не дуже. Від получки до получки живуть. Хай справлять одежину, особливо онукам, на яких так і горить. Та й Марусі причепуритись не завадить, пальтечко зимове вітром підбите. І в зятя також. Обоє ще молоді, тільки й походити в новому.
Двадцяти тисяч повинно вистачити: Маруся у матір вдалася, гроші на вітер не кине.
Тепер — Михайло. Що приймаком у професора. Ну, цьому ясно що подарувати, — машину. Не «Запорожця» чи «Жигулі» — «Волгу». Втерти носа сватам.
Петра теж не можна зобидити. Виділить йому на гарнітур — обставить будинок. Якось заходив просто так, з цікавості в меблевий магазин: імпортні гарнітури стоять як на виставці. І югославські, й румунські, і фінські. Особливо угорський сподобався: до полірованого дерева доторкнутися страшно. Довго милувався, не міг одірватись. Оце робота! Оце майстри!
Так що Петрові закупить меблі угорські. З верху до низу будинок обставить.
Живіть та батька добрим словом згадуйте.
Ну а собі — це вже як вийде: Мик-Мик таку товсту книжку написати не надіявся. Не потягне. По Савці, як то кажуть, і свитка. Лишиться дещиця — купить Домні Данилівні шубу. Отаку, як у свахи-професорші. Вона в нього заробила. А то, дивись, і на «Запорожця» вистачить. Хай що жінка не каже, а машину не завадило б мати. До Петра навіть з’їздити, і то колеса потрібні.
Або до моря. На море хоч разок подивитись...
За думками оцими незчувся Мик-Мик, як пора і вставати. Вмився, поголився, нашвидкуруч поснідав і подався до Спілки письменників.
Повернувся розчарований: нема таких курсів!
— А може, таки є?
— Та де в біса є, коли чоловік мені прямо сказав!
— То як же вони без курсів тих пишуть?
— В університетах, мабуть, навчають. А курсів замало. Це ж тобі не стіни штукатурити — книжку писати!
— То й що ти робитимеш?
— Не знаю! — відповів гнівно Мик-Мик. — В університет уже пізно. Раніше про це думати треба було.
Кілька днів ходив якийсь аж сердитий. Домна Данилівна боялась і підступитися до нього. А потім повеселішав: нове діло знайшов.
І остання новина: Мик-Мик так і не взявся поки що за роман. Записався натомість у секцію «моржів». До отих шалапутів, які в найлютіші морози наганяють жах на тепло зодягнених громадян нашого міста. Вдалося йому стати «моржем» чи не вдалося, не знаю. Але що він побував у всіх ополонках Дніпра, то це вже напевне.
«Жизнь є жизнь»
Ми живемо в одному з будинків, наспіх зведеному, наспіх прийнятому, наспіх заселеному. В одному з тих будинків, де всі неполадки й дефекти закладалися, мабуть, ще в проекті й починали вилазити на очі буквально на другий же день після заселення. В будинку, який наче й був спеціально зведений для того, щоб визначити межу терпіння його мешканців: що може витримати людина за екстремальних житлових умов? Тож усі відповідні інстанції, куди ми невдовзі стали звертатися, ставились до нас як піддослідних кроликів, що насмілилися б скаржитись на людей, які роблять над ними ці досліди.
Не причиняються двері? А ви хотіли б, щоб вони зовсім не одчинялися?
Рипить під ногами паркет? В інших не рипить: в інших послали лінолеум. Перекошені вікна? Дякуйте долі й за ці, могли прийняти будинок і зовсім без вікон! Протікають крани? На те вона й вода, щоб протікати! І т. д. і т. п. Нас відфутболювали від однієї інстанції до іншої з такою спортивною спритністю, що ми врешті-решт самі стали відчувать себе винними в отих неполадках.
Ми живемо в будинку, де більш практичні та вчені, ледь переступивши поріг, одразу ж затівали капітальний ремонт, а менш практичні та до того ж і не вчені, як оце ми з дружиною, починали оббивати пороги ЖЕКів, скаржачись на неполадки та недоробки. Живемо в будинку, де стукало й грюкало, довбало й пиляло з місяця в місяць із раннього ранку й до пізньої ночі, і нам з дружиною здавалося часом, що ми і не в житловому будинкові мешкаємо, а в якійсь багатоповерховій майстерні, де робітники-надомники щоденно видають «на-гора» якщо не сотні, то десятки найрізноманітніших виробів.
Ми живемо в будинку, де оті практичні та вчені давно вже зробили капітальний ремонт і тепер живуть у нормальних умовах, а не практичні та не вчені, переконавшись нарешті, що порятунок тих, які тонуть, — справа рук тих, які тонуть (читайте «Дванадцять стільців»!), дозріли до наміру таки робити ремонт власними силами, не вдаючись до комунальних послуг.
— Ти хоч знаєш, із чого треба починати ремонт? — спитав я одного разу дружину.
— Поміняти всі труби! — відповіла вона категорично. — Сусіди вже голову прогризли, що ми майже щодня їх заливаємо.
Що прогризли, це точно. Останнього разу сусід пригрозив, що прибіжить будити з сокирою. Рубатиме двері, поки не полагодимо труби.
— Інтелігенція драна! — лаявся за очі сусід (а інша сусідка передала уже нам). — Розплодилося їх — на голови наші!
Чому саме «драна», не стали з’ясовувати. Ми справді з дружиною належимо до того прошарку, якому за всю історію людства діставалось найбільше, який найохочіше били й товкли під час соціальних катаклізмів, бо прошарок — він і є прошарок, така його доля прошаркова: бути битим і товченим... І ми з дружиною, звиклі до всього, не дуже й образились на цей черговий епітет: ми його, мабуть, таки заслужили, регулярно заливаючи милих наших сусідів.
Тож одного вересневого ранку я, зібравшись з духом, рушив до ремонтної контори.
— Не забудь же про труби! — нагадувала всоте дружина: вона, як кожна порядна дружина, була не дуже високої думки про розумові здібності свого чоловіка. За її переконанням, я міг зараз думати про що завгодно, тільки не про труби.
У ремонтну контору заходив з душевним трепетом і з великою пошаною: зняв капелюха ще на вулиці. Молоду особу, єдину на все приміщення, щось середнє між Софі Лорен і Бріджіт Бардо, до того ж із такими довгими віями, що їх вистачило б прикрити кількох чоловіків, явно потішило моє запитання про труби:
— Ви не з Місяця часом звалились?
Я відповів, що не з Місяця. Мешкаю на планеті Земля. Тоді молода особа мені пояснила:
— Ми давно вже забули, з чим їх і їдять, оті труби. Річний ліміт вичерпано ще в кінці травня.
— Але ж ви ремонтуєте квартири?
— Ремонтуємо. З матер’ялів замовника.
— А де ж я їх, пробачте, дістану?
— Там, де всі дістають.
Точнішої адреси я так і не взнав, хоч і пробував допитатись: дівчина дивилась на мене з таким веселим подивом, наче я й справді звалився з Місяця.
— Я знала, що в тебе нічого не вийде! — сказала дружина, коли я повернувся додому. — Тому я покликала Колю.
Коля з сусіднього будинку регулярно приносив нам рибу. Не безплатно, звичайно. Де він ухитрявся ловити таких судаків і лящів, було найбільшою, мабуть, державною таємницею. Але не минало двох-трьох днів, щоб він не появлявся з повним кошиком риби. Та якої риби! Двокілограмові лящі й судаки були наче одгодовані на взірцевій підводній фермі. І виловлені потім за великим блатом.
— Тут тільки Вася зможе вас врятувати, — сказав Коля, оглянувши труби. — Якщо Вася не зможе, то вже ніхто не зможе.
— А ви зможете поговорити з Васею? — Ми обоє молитовно дивились на Колю. Він трохи подумав, почесав, вагаючись, носа:
— Поговорити не штука. Боюсь тільки, що вам довго доведеться чекати: до Васі весь Київ у черзі стоїть.
— А ви все ж попробуйте!
— Та хіба що задля вас...
Коля не озивавсь кілька днів. І всі оці дні у нас тільки й розмов було що про Васю. Особливо після того, як ще раз залило наших сусідів.
— Домовився, — сказав нам у п’ятницю Коля. — Завтра о десятій чекайте.
— Як ти думаєш, він п’є? — спитала, коли вже Коля пішов, дружина.
— Вася?
— Та вже ж що не кіт!
— Мабуть, п’є. Ти бачила непитущого сантехніка?
— Тоді збігай по горілку. А я приготую сніданок. Треба ж угостить чоловіка!
Я нічого не мав, звісно, проти: ладен був поїть того Васю щодня, лиш би він полагодив прокляті труби. Збігав у магазин, купив пляшку марочного коньяку: хай Вася відчує, як його тут шанують! Дружина, схопившись удосвіта, заходилася смажити биточки, готувати якийсь особливий салат, що ним нахвалялася угостити мене ще до заміжжя, та так за всі оці роки й не зібралась. Кинулась — нема нічого до чаю.